Священики, які після ув’язнень і таборів були депортовані до Польщі i/або померлі на „свободі”

  1. О. Андрушевич Франциск (несподівано помер 11.01.1938 р. у Ковелі)

  2. О. Андрушкевич Пьотр (звільнений з в’язниці, перебував в Житомирі, подальша доля невідома)

  3. О. Бень (Одрик) Олександр (помер 1.06.1991 р. помер від інсульту у Перемишлі)

  4. О. Бравер Станіслав (повернувшись з табору, помер біля Бердичіва у 1941 році)

  5. О. Бридицький Ян (підпалений комсомольцями, врятований парафіянами, помер у Камянці-Подільському у 1937 році)

  6. О. Будрис Станіслав (звільнений з в’язниці, втік до Польщі, подальша доля невідома)

  7. О. Буяльський Франциск (помер у Варшаві у 1958 році)

  8. О. Варпеховський Людвіг (після звільнення з в’язниці, переїхав до Польщі (перед 1925 р), помер у 1968 році)

  9. О. Вегедіс Антоній (у 1936 р. Був заарештований і засуджений на вигнання, але колись врятував комуніста, який після умовлянь вірних , дозволив йому залишитися у місцевості Рибниця, яку не мав права залишати. Помер там у 1937 році)

  10. О. Вигановський Броніслав (переслідуваний  і пограбований більшовиками, втік до Польщі, помер у Радомі у 1933 році)

  11. О. Вільк Марцін (помер 31.12.1988 р. у Битомі)

  12. О. Вюстенберг Ян (звільнений з в’язниці у 1921 р. втік до Польщі, після 1938 року подальша доля невідома)

  13. О. Гінофф Володимир Андрій (у 1925 року прибув до Польщі, помер у 1930 році)

  14. О. Грущинський Антоній (перед загрозою арешту і смерті у 1918 році втік до Польщі, подальша доля невідома)

  15. Архієпископ Дуб-Дубовський Ігнатій (звільнений з більшовицького арешту, залишив Житомир разом з відступаючими польськими військами, помер у Римі в 1953 році)

  16. О. Двожецький Владислав (спаралізований, помер у Кам’янці-Подільському після  1931 року)

  17. О. Жих Зигмунд (дорогою обміну політв’язнями між СРСР і Польщею, 15 вересня 1932 року прибув до Польщі, подальша доля невідома)

  18. O. Жмієвський Ян (після звільнення з більшовицької в’язниці, втік до Польщі, де помер у 1970 році)

  19. О. Жуковський Станіслав (після звільнення з київської в’язниці, переїхав до Польщі, помер у 1947 році)

  20. О. Загурський Анзельм (після 1922 року перебував у Польщі, помер у 1942 році у Варшаві)

  21. О. Замлинський Вінцентій (тяжко побитий більшовиками, втік до Польщі, де помер у 1922 році)

  22. О. Ільгін Вікентій (у 1927 році засуджений на заслання на Соловки, звільнений у 1933 р., у 1937 р. помер у Варшаві)

  23. О. Карчевський Юзеф (переслідуваний більшовицькою владою, залишив територію СРСР, помер у Луцькій дієцезії у 1931 року)

  24. О. Квяткоський Валеріан (після знущань більшовиків і примушення до громадських робіт, перебрався до Польщі)

  25. О. Коберський Андрій (внаслідок обміну політв’язнями, прибув до Польщі у 1924 році, помер у Львові у 1932 році)

  26. О. Ковальський Аполлінарій (був ув’язнений, потім перед 1924 роком  перебрався до Польщі, після 1939 року доля священика невідома)

  27. О. Котвіцький Ян (був багаторазово заарештовуваний ДПУ, у 1927 року звільнений, мав заборону проживати на території СРСР, жорстоко вбитий УПА на території Волині)

  28. O. Кривенчук Віктор ( у 1932 року внаслідок обміну полоненими, прибув до Польщі, помер у 1960 році у влоцлавській дієцезії)

  29. О. Кукурузинський Адольф (помер у Прушкові біля Ополя 23.11.1970 року)

  30. О. Ладиго Ян (після 1932 року з політізолятора в Ярославлі, попав під обмін полоненими – виїхав до Литви, де помер, дата смерті невідома)

  31. О. Левінський Ян (ревний священик і патріот, протягом довгого часу служив у Вінниці, де постійно був переслідуваний НКВС. Засуджений до смертної кари, але дякуючи старанням польської влади, через обмін в’язнями, повернувся в до Польщі. Помер у 1952 року)

  32. О. Ліневич Антоній (після звільнення з арешту, нелегально відправився до Польщі, спочатку працював у львівській архідієцезії, потім в дієцезії вроцлавській, після виходу на емеритуру проживав у родичів в Сквєжинє, там помер у 1966 р.)

  33. О. Ловейко Пьотр ( у 1927 році депортований до Польщі)

  34. О. Ляхович Владислав (засуджений до смертної кари за боротьбу з більшовизмом, але врятувався і переїхав до Польщі)

  35. O. Маілланд Давид (через знущання ДПУ нервово захворів і у 1929 році залишив СРСР, помер у Франції у 1932 році)

  36. Архієпископ Маньковський Пьотр (перед загрозою арешту у 1920 році залишив Кам’янецьку дієцезію, помер несподівано у 1933 році в Луцьку)

  37. О. Мошковський Конрад (після звільнення з в’язниці після 1920 року – переїхав до Польщі, помер у 1964 році)

  38. О. Нановський Казімєж (переслідуваний і принижуваний більшовиками, втік за Збруч, помер у Кременці у 1936 році)

  39. О. Наскренцький Kaзімєж (помер несподівано 4.05.1950 р. у Квідзині, Польщі)

  40. О. Носалевський Казімєж (перед загрозою розстрілу, разом з польським військом виїхав до Польщі, помер у Почаєві у 1936 році)

  41. О. Орачевський Віктор (поранений більшовиками під час нападу, переїхав до Польщі, помер на Волині у 1941 році)

  42. О. Прокопович Теодор (по обміну полоненими у 1932 році прибув до Польщі, у 1941 році помер у німецькому концтаборі)

  43. О. Рибалтовський Андрій  (помер у 30тих роках, коли повернувся з заслання)

  44. О. Рубікас Вінцентій (після постійного переслідування і знущань ДПУ, помер у 1927 році)

  45. О. Рудніцький Юліан (помер  16.03.1951 r. В Корфантові, Польща)

  46. О. Савіцький Болеслав (у 1932 році повернувся за обміном полоненими до Польщі, після 1938 подальша доля невідома)

  47. О. Свідерський Ян (помер 18.10.1959 р. в Костельцю Кольським, в Польщі)

  48. О. Скальський Антоній (повернувся до Польщі за обміном полоненими, помер у 1953 році)

  49. О. Скальський Теофіл (депортований до Польщі помер 12.04.1958 року)

  50. О.  Словіковський Антоній (помер у 1921 році від хвороби, на яку захворів під час арешту)

  51. О. Словіковський Клеменс (перший і останній душпастир у Довбиші, звільнений з в’язниці – помер у 1926 році)

  52. O. Соболевський Феліціан (після знущань більшовиків, після 1923 року перебував у Польщі, після 1938 року доля священика невідома)

  53. О. Соколовський Казімєж (у 1928 році за обміном полоненими потрапив до Польщі, помер у 1937 році, був похований у Львові)

  54. О. Соколовський Мар’ян  (помер 15.04.1988 р. у Вроцлаві)

  55. О. Списацький Октавіан (у 1928 році перед загрозою чергового арешту – втік до Польщі, помер у 1946 році)

  56. О. Ставінський Антоній (зимою священика викинули з його помешкання у Житомирі, де помер у 1923 році)

  57. О. Топольницький Франциск (у 1918 році був ранений більшовиками багнетом, у 1923 році вже був у Польщі, помер у 1936 році)

  58. О. Троцький Франциск (у 1932 році, дякуючи обміну полоненими, прибув до Польщі, був військовим капеланом, подальша доля невідома)

  59. О. Тушинський Петро (у 1919 році на недовго був заарештований у Києві, потім перебував у Польщі, після 1935 року подальша доля невідома)

  60. О. Уланицький Юзеф (помер у Житомирі 29 червня 1935 року)

  61. О. Федорович Чеслав (у 1932 році внаслідок обміну політв’язнями між  Польщею та СРСР прибув до Польщі, помер у 1940 році у Франції)

  62. О. Федукович Андрій (підпалився і помер у  1925 року в Житомирі)

  63. О. Хмельницький Зигмунд (помер у німецькому концтаборі у 1944 році)

  64. Єп. Церр Aнтоній (постійно переслідуваний НКВС, помер натуральною смертю у 1934 році. До цього часу був єдиним єпископом на території СРСР)

  65. О. Чабан Олександр (переслідувааний ДПУ, втік до Луцької дієцезії, після 1939 року доля священика невідома)

  66. О. Чижевський Флорентин (після перебування у вʾязниціях Тули і Москви у 1921 р, переїхав до Польщі, помер у 1950 році в Торуні)

  67. О. Шафранський Ян (звільнений з арешту – приїхав до Польщі , помер у Торуні у 1950 році)

  68. Слуга Божий єп. Шельонжек Адольф (депортований до Польщі)

  69. О. Шимкус Франциск (у 1920 році заочно засуджений на смерть – втік до Польщі, забираючи з собою чудотворний  образ Матері Божої Летичівської)

  70. О. Шнарбаховський Фелікс (помер несподівано 10.08.1931 р. у Ковелі)

  71. Слуга Божий Шульмінський Станіслав (помер 27.11.1941 р. через  виснаження і знущання у таборі)

  72. О. Яблоновський Франциск (переслідуваний ДПУ, багаторазово заарештований, помер на Поділлі у 1934 році)

  73. O. Яросевич Адольф (після звільнення з арешту, виїхав до Польщі, загинув під час бомбардування Львова у 1944 року)

  74. О. Ястшембський Стефан (по довгих переслідувань, у 1920 році прибув до Польщі, помер у Люблінській дієцезії у 1960 року)

 

О. Андрушевич Франциск

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Андрушевич Франциск, народився у 1880 році у селі Яблунівка на Поділлі. Відчувши покликання до священства – вступив  до Житомирської духовної семінарії. У 1906 році отримав священицькі свячення і став адміністратором парафії Чернівці. У 1910 – 1917 роках був адміністратором парафії Горбулів. У 1918 році став вікарієм парафії св. Олександра, яка на той час налічувала понад 17 000 вірних. Душпастирське служіння поєднував  навчанням і катехизуванням польських дітей. У серпні 1919 року о. Андрушевич разом з чотирма іншими священиками був заарештований як заручник. Всіх ув’язнений священиків викупила за 300 000 рублів польська землевласниця Марія Маньковська з Красилова на Волині. Після закінчення польсько-більшовицької війни і підписанні Ризького мирного договору, який встановлював нові кордони ІІ Речі Посполитої, залишився серед поляків, які залишилися на території, що увійшла до складу більшовицької Росії. У 1922 році був призначений адміністратором парафії Фастів.
   19 липня 1929 року о. Андрушевич був заарештований і через декілька днів звільнений. Знову заарештований через 4 місяці і разом з шістнадцятьма іншими священиками був звинувачений у контрреволюційній діяльності і шпигунстві. Засуджений до 3-х рокі ув’язнення.  Спочатку перебував у київській в’язниці, потім був переведений до Харкова, де над священиком жорсткого знущалися. 32 дні тортур і постійних допитів довели його до стану близькому до божевілля. Вичерпаний психологічно і розбитий фізично признався до абсурдних закидів, що ніби був організатором шпигунської сітки з метою повалення СРСР. У червні 1930 року знову став перед судом у показовому процесі над 30 поляками, серед яких було 11 священиків. Був засуджений до розстрілу, який був замінений на 10 років таборів і  5 років позбавлення громадянських прав.
   Характер розпочатої на той час в СРСР антикатолицької кампанії добре передає фрагмент статті, яка була опублікована у Києві, у польськомовній газеті «Серп» 28 лютого 1930 року: «Католицька Церква та її духівництво є найзапеклішими ворогами жовтневої революції, Радянського Союзу та соціалізму вцілому, під приводом керівника католицької контрреволюції папи і його помічників у Польщі, кожен  польський католицький священик в СРСР користуючись необмеженою релігійною свободою і прикриваючись видимістю релігійної діяльності стає заядлим пропагандистом  поваленого капіталізму, агентом міжнародної польської буржуазії, а кожен костел –
інституцією буржуазної Польщі, поліції та оборони”.
   У жовтні 1930 року о. Андрушевич помилково опинився у групі 10 священиків у таборі в Котласі. Через два тижні всі були перевезені спочатку до Києва, а потім до політізолятора у Ярославлі.
   О. Андрушевич був звільнений дякуючи обміну полоненими між Польщею та СРСР. У вересні 1932 року прибув до Польщі разом з групою з 51 чоловіка, серед яких було 18 священиків. Від 1933 року працював у парафіях Первали і Буцень у луцькій дієцезії.
   О. Франциск Андрушевич помер несподівано 11 січня 1938 року у Ковелі і там був похований.

зміст

О. Андрушкевич Пьотр

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 140 – 141)

   Андрушкевич Пьотр (1848 – 1878 – після 1937). Належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1889 році призначений адміністратором парафії Народичи у деканаті Овруч. У 1904 – 1918 роках адміністратор парафії Овруч і декан у Овручі. У 20-х роках був ув’язнений. Перебував у в’язницях України та інших місцях СРСР. Всередині 30-х років був звільнений з в’язниці і замешкав у своєї сестри у Житомирі. У хроніці дому жіночого безгабітового згромадження Слуг Ісуса, які підпільно працювали у Житомирі, згадується як о. Андрушко, або Андрушек, з відміткою, що у 1937 році таємно відправляв там Сліжби Божі для сестер. Подальша доля невідома.

 зміст

О. Бень (Одрик) Олександр

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Олександр Володимир Бень народився 9 березня 1912 року у Довгомостиськах на Львівщині. У віці 15 років вступив до нижчої духовної семінарії ОО. Францисканців у Львові. Через три роки склав перші чернечі обіти. У 1934 році склав іспит зрілості, після чого склав вічні обіти. Потім розпочав навчання га теологічному факультеті Університету Яна Казімєжа. У 1939 році захистив магістерську роботу і у цьому самому році прийняв пресвітерські свячення.
   Під час вересневого наступу, о. Бень як біженець прибув на Волинь, які незабаром окупували радянські війська. Потім був направлений до служіння в парафії в Боремлі. Тут працював до літа 1943 року. Після вироку смерті, який видала на нього УПА і жорстокого вбивства декількох священиків тисячі поляків, переїхав до парафії Торчин. Незабаром став капеланом протитуберкульозної лікарні і катехитом у Львові.
   Коли літом 1944 року Армія Крайова і радянські війська звільнили Львів, о. Бень проявив бажання служити на територіях, які перед війною належали до СРСР. Був скерований до Кам’янця-Подільського,   де спочатку був вікарієм, а потім після арешту настоятеля – очолив парафію.
   26 січня 1945 року о. Бень був заарештований у Житомирі і перевезений до в’язниці у Хмельницькому.  В обвинувальному акті було написано, о був агентом Ватикану (…) вів активну антирадянську роботу поширюючи католицизм у Радянську Союзі. З цією метою розповсюджував католицьку релігійну літературу серед радянської молоді.
   Під час судового процесу о. Бень свідчив: « Для мене було очевидним, що відправляючись на територію східної України я повинен розширювати і зміцнювати католицизм серед радянського населення (…) у своїх проповідях я закликав парафія-католиків до ретельного пізнання католицизму, так, щоб їх віра була з переконання, щоб її не змінювали і жили так, як навчає католицизм. (…) основною метою католицизму є боротьба проти атеїзму і комунізму. 
   6 травня 1945 року о. Бень був визнаний винним у шпигунстві на користь Ватикану і засуджений на 8 років таборів. Покарання відбув у СТЕПЛАГу в Казахстані. Після відбуття вироку був засланий до Крематоровська у Казахстані, де працював на тракторній базі.
   О. Бень був звільнений 5 листопада 1956 року. Відкинув можливість виїзду до Польщі, після чого прийняв  радянське громадянство, щоб служити місцевим католикам.
   О. Бень прибув на Поділ і оселився у Містківці. Тут безрезультатно старався отримати дозвіл на легальну душпастирську працю. Не отримавши дозволу – повернувся до Казахстану, де повністю присвятив себе таємному душпастирству серед місцевих католиків. О. проф. Роман Дзвонковскі писав «О. Бень був жертовним душпастирем розсіяних на величезних просторах Казахстану і Сибіру вірних різних національностей. Його душпастирське служіння на згаданих територіях,  так як і служіння інших священиків, приготувало ґрунт під адміністративні душпастирські структури римсько-католицької Церкви, які були засновані 13 квітня 1991 року.
   О. Бень двічі безрезультатно звертався до радянської влади про реабілітацію. У травні 1991 року о. Олександр прибув до Польщі на зустріч за Святішим Отцем Яном Павлом ІІ.
   О. Олександр Бень помер 1 червня 1991 року від крововиливу у мозок у Перемишлі. Був похований на францисканському цвинтарі у Кальварії Пацлавської.

 зміст

О. Бравер Cтаніслав

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, с. 378,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Liblin 1998, s. 170-171)

   Бравер Станіслав  народився 7 травня 1886 р. в с. Білопілля Бердичівського пов. Київської губ. Висвячений на священика в 1909 р. після закінчення Житомирської римо-католицької духовної семінарії. Працював помічником настоятеля в м-ку Чернівці біля Ямполя на Поділлі, учителем Закону Божого в середніх навчальних закладах Ковеля та Рівного. В 1920–1930 рр. служив настоятелем парафії у Берездові поблизу радянсько-польського державного кордону, 1931–1935 рр. — у м. Полонне на Волині. Заарештований 9 серпня 1935 р. співробітниками ОВ УДБ Київського обласного управління НКВС УСРР за обвинуваченням в участі у «Контрреволюційній фашистській  організації римо-католицького  і уніатського духовенства  Правобережної  України».  14 травня  1936 р.  особливою  нарадою при НКВС СРСР його було засуджено за арт. 54–4 і 54–11 КК УСРР до 5 років ув’язнення у ВТТ. Після відбуття покарання в Ухто-Іжемському таборі (Республіка Комі, РСФРР), 9 серпня 1940 р.  вийшов на волю і повернувся в Україну. Помер у 1941 р. в с. Махнівка біля Бердичева. Реабілітований згідно з висновком Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 р.

 зміст

О. Бридицький Ян

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 171-172)

   Бридицький Ян (1872 – 1898 – 1937). Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1918 році виконував функції адміністратором парафії Гранів в деканаті Балта (2606 парафіян), а пізніше служив у Кам’янці-Подільському і доїжджав  до інших парафії в околиці. Переслідуваний НКВС, у квітні 1936 р. був заарештований. Перебував у київській в’язниці, очікуючи початку слідства. Рішенням колегії ОСО НКВС засуджений на 5 (?) років таборів. Існує свідчення осіб, які особисто знали о. Яна і вони розповіли, що у 1935 (?) році його схопили комсомольці, побили і повісили за ноги на дереві, яке було облите пальним і підпалене. Священика врятували і він переховувався спочатку у Сужинцях, а потім у будинку польської родини (Воронєцкіх) на хуторі П’ята Гора біля Кам’янця Подільського. Потім священик повернувся до міста у помер там у 1937 році.

 зміст

О. Будрис Станіслав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 179-180)

   Будрис Станіслав (1889 – 1916 - ?). Належав до кам’янецької дієцезії, закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1916 – 1917 роках був вікарієм парафії Купель (у 1918 році налічувала 6078 вірних) в деканаті Кременець. У 1920 – 1922 роках був настоятелем парафії Тарноруда у деканаті Проскурів.  Заарештований ЧЕКА і звільнений, дякуючи втручанню місцевого населення, втік – за свідченнями парафіян – до Польщі. Схематизм луцької дієцезії з 1927 року згадує о. Станіслава Будриса як настоятеля в олицькій колегіати, народженого того самого року, але з іншої датою священицьких свячень (1913), можливо це була помилка. Пізніше не згадується.

зміст

О. Буяльський Франциск

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, с. 378-379,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 182-184)

   Буяльський Франциск народився 4 жовтня 1891 р. в с.Янівка Старокостянтинівського пов. Волинської губ.  у селянській родині, поляк, громадянин УСРР.  У 1908 р. закінчив Bишгородське двокласне училище. У 1910 р. при Ніжинській гімназії склав екстерном іспити на присвоєння звання аптекарського учня і вступив до Житомирської духовної семінарії, після закінчення якої у 1915 р. прийняв духовний сан. Працював в парафіях у Деражні, Віньківцях на Поділлі, вікарієм київського костелу св. Олександра, у 1921–1927 рр. — настоятелем у м-ку Сквира на Київщині. В 1924 р. був затриманий працівниками ДПУ у м-ку Базалія біля Проскурова, де він замешкав і став настоятелем парафії. Через відсутність паспорта та дозволу на перебування в прикордонній смузі звинувачений  у  спробі  нелегального  перетину  державного  кордону,  однак невдовзі був звільнений і повернувся до Сквири. 11 квітня 1927 р.  заарештований Білоцерківським окрвідділом ДПУ УСРР і звинувачений в контрреволюційній агітації, шпигунстві та скоєнні інших злочинів (арт.арт. 54–4, 54–6, 54–10, 54–11, 56–25, 111, 113 та 204 КК УСРР). 30 січня 1928 р. судове засідання колегії ОДПУ СРСР винесло ухвалу ув’язнити Ф. Буяльського у концтаборі строком на 10 років, із застереженням,  аби  щодо  нього надалі  не застосовувалася  амністія. 12 квітня 1928 р. священика було доставлено на Соловки. 11 червня 1928 р. колегія ОДПУ при РНК СРСР вирішила конфіскувати усе майно, що належало йому до арешту, згідно з переліком, що складався зі 114 пунктів. 5 липня 1932 р. о. Франциска заарештовано в Соловецькому таборі на о. Анзер у груповій справі католицьких священиків, звинувачених табірною адміністрацією у таємному здійсненні релігійних обрядів, антирадянській агітації, налагодженні нелегального зв’язку з волею і переправленні за кордон  відомостей  шпигунського  характеру. О. Буяльський у автобіографії так згадує той період: «слідчі застосовували огидні фізичні і моральні засоби, а водночас розсипали обіцянки і зобов’язання, якщо я признаюсь до закидів, підпишу протокол написаний слідчим, розірву контакти з Римом і священством, то подарують мені покарання, негайно звільнять з табору, більше того! Навіть обіцяли високу і добре оплачувану посаду на свободі, інакше – смерть». Після відкинення цих пропозицій інсценізовано  виконання вироку смерті (разом з о. Буяльським на розстріл вели о. Д. Новіцького). Безпосередньо після цього о. Франциска перевезли до ув’язнення у Ленінграді, де протягом кількох місяців він очікував в ізоляторі вироку смерті. Пізніше перевели до політізолятора в Ярославлі. 15 вересня 1932 р.  разом з групою інших репресованих священиків потрапив до  Польщі в результаті обміну політичними в’язнями між СРСР і ІІ Річчю Посполитою. Помер у 1958 р. у Варшаві. Реабілітований 7 червня  1994 р. як особа,  на  яку  поширюється чинність ст. 1 Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

 зміст

О. Варпеховський Людвіг

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 498)

   Варпеховський Людвіг (1887 – 1914 – 1968). Народився 25 серпня у Степанівці. Належав до Луцько-житомирській дієцезії, потім Луцької. Середню школу закінчив у Києві, а духовну семінарію закінчив у Житомирі. У 1914 – 1918 роках був вікарієм і катехитом в парафії Звенигородка і Рівне, а потім (1920- 1923) адміністратором парафії Кунів в деканаті Острог, парафії Старокостянтинів (у 1918 році налічувала 5418 вірних), а також, тимчасово,  парафії Бутівці. 4 вересня 1922 року після урядової конфіскації-грабежу костелу у Старокостянтинові на о. Варпеховського накладено величезну контрибуцію. Так як священик не зміг її заплатити, його звинуватили у контрреволюції . заарештували і вивезли до в’язниці у Житомирі.  Коли місцеве населення запротестувало, заарештовано 96 поляків, працівників залізниці і вивезено до тієї самої в’язниці. Після звільнення, відправився до Польщі, до луцької дієцезії, де у 1925 – 1939 роках був адміністратором парафії Костопіль, виконуючи одночасно обов’язки катехита в початкових школах.  Від 1930 року був також костопільським віцедеканом. Був почесним каноніком олицького капітулу. Під час ІІ світової війни залишався в своїй парафії. Луцьку дієцезію залишив у 1945 році і розпочав служіння у седлецькій дієцезії, у цьому самому році перевівся до вармінської дієцезії. Після досягнення емеритального віку, замешкав у родини в Сєдльцах де помер 10 серпня 1968 року.

 зміст

О. Вегедіс Антоній

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 507-508)

   Вегедіс Антоній (1867 – 1892 – 1937). Належав до кам’янецької дієцезії. Закінчив Житомирську духовну семінарію.  За національністю був литовцем. У 1892 – 1894 роках був вікарієм парафії Городок Подільський у деканаті Кам’янець -Подільський. Протягом 20-ти років (1904 – 1924) був адміністратором парафії Рибниця у деканаті Балта (у 1918 році налічувала 1632 вірних) від 1905 року також деканом. Протягом всього часу був переслідуваний ДПУ, потім НКВС. У грудні 1936 року був заарештований і засуджений на вигнання. Під час громадянської війни у 1918 році, коли до Рибниці увійшли війська генерала Денікіна, о. Вегедіс переховував місцевих євреїв і комуністів, а серед них був Воронович, який у 1936 році був високим партійним чиновником у Тирасполі. Після проголошення вироку, дві парафіянки відправилися до партійця і випросили у нього документ, який дозволяв о. Вігедісу залишитися у Рибниці без права її залишати. Прийняла священика парафіянка Марія Мислицька, у якої мешкав до смерті у 1937 році. На його похороні, через страх перед репресіями, брали участь лише невелика група людей. Був похований на польському цвинтарі, поруч з каплицею, де була похоронена родина Грушецьких.  У списку А. Понінського з березня 1937 року, згадується, що о. Вегедіс перебував у Рибниці на території Молдавської АСРР, без права залишати цю місцевість. Залишався там до смерті, здобуваючи велику повагу і любов парафіян.

зміст

О. Вигановський Броніслав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRS R 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.524)

   Вигановський Броніслав  (1879 – 1903 – 1933). Належав до кам’янецької дієцезії. Духовну семінарію закінчив у Житомирі. У 1909 році був адміністратором парафії Тинна, пізніше парафії Гнівань-Вітава. Переслідуваний  і пограбований більшовицькою владою, виїхав до Польщі, де був дуже шанованим військовим капеланом, спочатку у званні капітана, а потім підполковника. Проживав у Радомі (вул. Свєжа, 5), де помер у лютому 1933 року.

зміст

О. Вільк Марцін (Іларій)

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Марцін Вільк, народився 30 жовтня 1917 року у Зєльонці біля Кольбушова. Після закінчення початкової школи, навчався у гуманітарній гімназії в Дембіци. Коли закінчив четвертий клас гімназії, розпочав навчання у Малій Серафіцькій Семінарії Капуцинів в Розвадові. У 1935 році вступив до новіціату Капуцинів у Сендзішові. У 1936 році за рішенням настоятелів, відправився до Кракова, де через два роки склав іспит зрілості. Потім розпочав навчання на філософсько-теологічному факультеті.
   У листопаді 1939 року, в окупованому німцями Кракові, брат Вільк склав вічні обіти, після чого відправився до Львова, де заснував народну кухню для бідних. Коли літом  1944 року до Східної Малопольщі увійшли загони Червоної Армії, добровільно  відправився служити католикам на землях, які належали до 1939 року СРСР. У 1944 році розпочав служіння у декількох парафіях на Житомирщині.
   16 травня 1946 року о. Вільк був заарештований в Ємільчино агентами НКВС. Через декілька років згадував: «Близько опівночі двері кімнати розбилися з тріском і гостре світло електричної лампи ударило мені в очі. Бачу лише якусь тінь наді мною і чую команду: - Ваші документи! Я дістав з кишені документи і дав службовцю. Він навіть не глянув на них і сховав до своєї папки. Скомандував: - Вдягайся! (…). Перед світанком я опинився у маленькій кабінці повітової тимчасової в’язниці. Вже не було спання. Безліч клопів злетілося з усіх сторін на свіжу священицьку кров».
   О. Вільк був оскаржений м.ін. в реалізації таємної костельно-ватиканської місії, контакти з АК, проведення масової агітації проти устрою опертого на науці Маркса і Леніна, впровадження безладу до роботи колгоспів і інституцій через організацію молебнів, підтримку релігійних кіл і катехиз для дітей, привезення і роздавання релігійних предметів, розповсюдження антирадянської літератури, за яку  визнано, наприклад, енцикліку Папи Лева XIII з 1891 року „Rereum Novarum”. На основі цих звинувачень, у серпні 1946 року був засуджений до 8 років таборів.
   О. Вільк потрапив до Інтлагу до Воркути в Комі. Через багато років згадував першу табірну зиму: «Завдання викопати яму діаметром 4 метрів і глибиною 3 метри. (…) На пів лопати мокра глина, а потім плита замерзлої глини. Приходилося кувати цю мерзлоту долотом. (…) Управляння табором і будівництвом притискають і лякають карним розподілом порцій хліба. Треба кирками чи ломами кувати глину і коли за день праці викинеш два відерця відбитої глини – то можеш бути задоволеним. Тридцятиградусний мороз теж палить. Стою у ямі і вісім годин рухаю знаряддями – праці не меншає. Врешті, не маючи сил, ударяю ломом, і падаю без свідомості у ямі. На щастя, були друзі, які витягнули мене з долу. Я прокинувся на койці в бараці».
   У 1948 році о. Вільк був переведений до Мінлагу. У квітні 1953 року був звільнений. Не маючи змоги відновити душпастирську діяльність, працював робітником у ремонтно-будівельний бригаді у Рокитному на Волині. У листопаді 1953 році, після того як написав листа до Найвищої Ради СРСР, отримав дозвіл на душпастирську діяльність у Барі на Поділлі.
   У березні 1958 році о. Вільк за катехізацію дітей, був засуджений на рік примусових робіт, а також позбавлений права виконувати священицьке служіння. Після двох місяців праці на будівництві, був депортований до Польщі. Через декілька років згадував: «Місцеві будівельно-ремонтні підприємства покликали мене для будівництва багатоповерхівок у Барі. (…) Однак, мені призначили працю в ізоляції, щоб я не мав контакту з іншими працівниками. До моїх обов’язків належало латання і замуровування стель біля каналізаційних і водопровідних труб. Мене відкликало з роботи управління безпеки з Вінниці і протягом 24 годин доставили під опікою чотирьох таємних працівників до Перемишля».
   На Батьківщині протягом 30 років був катехитом. У грудні 1988 року, на запрошення друзів з Бару, виїхав до Радянської України і протягом кількох місяців легально працював в парафіях: Бар, Жмеринка, Лучинець, Снитків, Вербовець, Днівань, Гранів і Вінниця. Знову в Україну повернувся на початку 90-х років ХХ століття і очолив нововідкриту парафію Старокостянтинів. Одночасно обслуговував капуцинську парафію  у Красилові. Восени 1998 року захворів і повернувся до Польщі.
   О. Марцін Вільк помер 31 рудня 1998 року у шахтарський лікарні у Битомі. Після смерті були видані його спогади під назвою «Ти не помреш». У передмові єп. Станіслав Падевський, суфраган львівської дієцезії, написав: «На понурому фоні тоталітаризму доля людей, їх постави і героїчне самопосвячення, сяють блиском сили духа, яка є причиною того, що і «Ти не помреш».

 зміст

О. Вюстенберг Ян

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 523-524)

    Вюстенберг Ян (1877 – 1900 – після 1937). Походив з кам’янецької дієцезії. Закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1904 – 1907 роках адміністрував парафію Томашполь в ямпільському деканаті. У 1910 року був вікарієм парафії Ободівка (у 1918 році налічувала 3128 парафіян) у деканаті Балта, пізніше (1914 р.) адміністратором парафії Дідовщина (788 парафіян), потім, від 1918 року – адміністратором парафії Китайгород (на той час налічувала 2544 осіб). У 1920 році був призначений також адміністратором парафії Сурпуньківці (992 вірних) в деканаті Ушиця. У 1921 році на деякий час був заарештований. Після звільнення втік до Польщі. Після короткотривалого перебування у перемешльській дієцезії, замешкав на території дієцезії сєдлєцької. Залишався там до 1929 року. Нотований у схематизмах луцької дієцезії до 1938 року без жодної інформації. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Гінофф Володимир Андрій

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 240-241)

   Гінофф Володимир Андрій (1866 – 1892 – 1930). Народився 29 листопада у селі Селець на Волині. Син Антонія і Теклі з Крушчевських. Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Духовну семінарію закінчи в Ковні (1887 – 1892) і 30 серпня 1892 року отримав пресвітерські свячення.  До 1898 року працював на території ковенської губернії. Потім розпочав служіння на території Луцько-житомирської дієцезії у парафії Вишевичі. Далі працював у наступних парафіях: Шумськ (1906 – 1912), Ушомир (1912), Малин (1913), Олевськ (1914), Любомль (1915-1920), яка у 1918 року рналічувала 5467 парафіян i Бердичів, де до 1925 року був адміністратором парафії св. Варвари (8500 вірних). Коли на початку 1923 року розпочав навчання релігії у парафіяльному костелі, на яке почало приходити близько 300 дітей, на місце прибули агенти ДПУ і вручили му заборону на навчання. Його вигнали з плебанії і постійно переслідували. У 1925 році прибув до Польщі і розпочав служіння у луцькій дієцезії в парафії Сокіл. Наступного року став настоятелем парафії Клівань, де помер 11 березня 1930 року. Мам титул папського шамбелана.

зміст

О. Грущинський Антоній

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 245)

   Грущинський Антоній (1862 – 1888 - ?). Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1918 році був адміністратором парафії Фельштин (у 1918 році налічувала 8527 вірних). За свідченнями місцевих католиків з 1994 року, перед загрозою арешту і смерті о. Антоній у жіночому одязі відправився до Тарноруди  і звідти перебрався до Польщі. Подальша доля невідома. 

 зміст

Архієпископ Дуб-Дубовський Ігнатій

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 213-214)

   Дуб-Дубовський Ігнатій (1874-1899-1953), архієпископ, ординарій Луцько-житомирської дієцезії і апостольський адміністратор кам’янецької дієцезії (до 1918 р.), титулярний архієпископ Філіпополіс ін Арабія. Народився 30 березня у Вільні, де закінчив середню школу. У 1894 – 1899 навчався у Житомирській духовній семінарії. Після отримання пресвітерських свячень, які отримав з рук єпископа Клопотовського, був адміністратором парафії Шпанів, а потім парафії Ходорків. У 1901 – 1903 роках вивчав у Римі в університеті Анджелікум догматичну теологію, а в Грегоріанському університеті канонічне право. З останньої дисципліни захистив докторську дисертацію. Від 1904 року був спочатку адміністратором, а потім настоятелем парафії Корець (до 1909 року). У 1908 році став секретарем архієпископа Аполлінарія Внуковського у Петербурзі. Цього самого року став почесним каноніком митрополітарного могилевського капітулу.   Після смерті єп. Внуковського повернувся до Корця. У 1910 році отримав Орден св. Анни ІІІ ступеня і титул таємного папського шамбелана. Цього ж року був призначений настоятелем кафедрального костелу у Житомирі і віцедеканом. Від 16 лютого  1912 року був членом Волинського Губерніального Комітету Статистики. У 1912 році став катехитом у середній школі св. Володимира, в училищі і чотирирічній міській школі, а у 1914 році також у Житомирській школі фельдшерів. У 1912 – 1913 роках належав до луцько-житомирського єпископського суду. У 1914 році з номінації матері царя Миколая ІІ Марії Федорівни, став почесним членом Волинської Губерніальної Комісії для опіки над сиротинцями. 19 серпня 1915 року отримав призначення на делегата католицького духовенства до податкової комісії від нерухомості при міськуправлінні Житомира. 16 жовтня папа Бенедикт XV призначив його луцько-житомирським єпископом і апостольським адміністратором кам’янецької дієцезії. Єпископську консекрацію отримав  28 січня 1917 року в костелі св. Катерини в Петербурзі. Як єпископ вів дуже енергійну душпастирську діяльність. У 1917 році затвердив повстання у Білій Церкві Згромадження Сестер Місіонерок Бенедиктинок, яке потім також спровадив до Ковеля, а через два роки підтримав ініціативу Зофії Тайбер заснувати Згромадження Сестер Найсвятішої Душі Христа. Цього ж року заснував у Житомирі «Кресовий Тижневик» (Tygodnik Kresowy), який виходив до 1919 року, а потім «Хроніку Луцько-житомирської дієцезії» (Луцьк 1921 – 1925), яку перейменували на «Хроніку Луцької дієцезії», а також щотижневик «Божий люд» (Луцьк 1923 – 1925). Під час більшовицької революції і багаторазової зміни влади в Україні у 1917 – 1920 роках, не дивлячись на 8 місяців переслідувань і постійної небезпеки смерті з боку більшовиків, які вважали його непокірним контрреволюціоністом, залишався на своїй посаді у Житомирі. У червні 1919 року разом з 11 іншими священиками з Житомира був направлений до громадських робіт. Пережив замах на своє життя, який запланували більшовики. Більше того, він врятував особу, яка вчинила замах перед самосудом натовпу, що зібрався перед житомирським кафедральним костелом. Весною 1919 року протягом двох місяців його охороняло декілька озброєних осіб серед місцевих католиків, православних та євреїв. Двічі врятував кілька тисяч євреїв від погромів з боку отамана Петлюри, відкриваючи для них костели в Житомирі та єпископський будинок. Заарештований більшовиками 6 червня 1919 року був звільнений під впливом протестів і натисків єврейського населення Житомира. 8 червня 1920 року, разом з відступаючим польським військом, назавжди покинув територію дієцезії, яка залишалась у складі України. За відвагу під час польсько-більшовицької війни у 1920 році був відзначений Хрестом Хоробрих. У 1921 – 1922 роках скерував до залишених парафій, що увійшли до складу СРСР сімох з десяти висвячених неопресвітерів, яким уділив свячень у Польщі.
    У лютому 1923 року Єпископ звертався до міністра віросповідань та громадської освіти з проханням надати  йому дипломатичний паспорт, щоб міг відвідати ту частину дієцезії, яка залишилася в СРСР. Однак, міністерство запропонувало звичайний закордонний паспорт, але виїзд так і не відбувся. Єпископ Дуб-Дубовський значною мірою посприяв організації створеної у 1925 році – в рамах церковної реорганізації в Польщі – луцької дієцезії. На її території створив декілька десятків нових парафій, а також власну духовну семінарію.  Від 1925 року на прохання папи Пія ХІ перебував у Римі, 30 травня 1925 року зрікся управління новопосталою луцькою дієцезією і за розпорядженням Папи залишився у Вічному Місті. Отримав титул титулярного архієпископа філіпополітанського і був радником папської комісії Pro Russia в справах католицької Церкви у СРСР. Від початку лютого до листопада 1928 року за дорученням Пія XI візитував полонійні парафії в США та Канаді. Проживав у Римі, брав активну участь в церковному та політичному житті міста. Помер там 10 березня 1953 року.  

зміст

О. Двожецький Владислав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 215-219)

   Двожецький Владислав (1874 – 1899 – після 13 травня 1947). Народився в селі Бабічі на Волині у селянській родині. Духовну семінарію закінчив у Житомирі, а потім навчався у Духовній Академії у Петербурзі, де здобув титул магістра теології. Належав до кам’янецької дієцезії. У 1904 – 1906 роках був катихитом гімназії в Острозі, а від 1907 року адміністратором парафії Дідовщина в деканаті Сквира. У 1914 – 1918 роках був адміністратором колишнього костелу отців Тринітаріїв у Кам’янці-Подільському. У 1920 році був призначений єп. Петром Маньковським, ординарієм реактивованої у 1917 році кам’янецької дієцезії, офіціалом єпископського суду і консультором.  У 1922 році вперше був заарештований у Кам’янці-Подільському за переховування церковних коштовностей під час їх конфіскації. 2 вересня 1922 року революційний трибунал засудив його до найвищої міри покарання разом зі священиками: Антонієм Нєдзєльським, Вацлавом Щиманським і Ришардом Шишкою, як впертого ворога працюючого люду. Вирок був замінений на 5 років ув’язнення. Наступного року о. Двожецький був звільнений через що його викреслили зі списку обміну полоненими. Кілька разів його заарештовували у Кам’янці-Подільському і звільняли через натиск натовпу місцевих католиків. Коли священика заарештували вчетверте, людям сказали, що він помер у в’язниці, щоб натовп перестав приходити до держустанов. Черговий раз священика заарештували 6 січня 1930 року. У протоколі вступного слідства від 25 січня 1930 року його звинувачували у систематичній протидії акціям радянської влади на культурному фронті, систематичну антирадянську діяльність серед місцевого польського населення. Був направлений до окружного відділу ДПУ у Києві. Там, під час подальшого слідства йому закидали участь у вигаданій контрреволюційній організації католицьких священиків  в Україні. На підставі свідчень якоїсь  Анна Лабутко йому висунуто звинувачення  тому, що висилав спеціальних кур’єрів до єп. Маньковського у Польщі, який ніби керував контрреволюційною діяльністю польських священиків в Україні.  У свою чергу на підставі ніби свідчень о. Р. Шишкі, о. Двожецький був також звинувачений у тому, що належить до групи священиків контрреволюційної організації, яка мала на меті захистити польське населення, а особливо молодь, від радянського впливу, від вступу у комсомол, виховання її в   національному польському  патріотизмі і контрреволюційному дусі за допомогою таких засобів як: проповіді, коля Живого Розарію, організація терціаріїв та ін. Звинуваченого його також у тому, що нелегально вислав листа апостольському нунцію у Варшаві. На підставі вищевказаних результатів слідства «трійка» при  колегії ДПУ УСРР на засідання 12 травня 1930 року засудила о.Двожецького до 10 років виправних робіт у таборі. Священик перебував у в’язницях Кам’янця-Подільського, Києва, Москви («Бутирка»), Ярославля, а також у таборі Медвежа Гора. 25 лютого 1935 року о. Двожецький мав бути висланий до Північного Краю, але це не відбулося, адже він був інвалідом і потребував допомоги інших осіб, щоб пересуватися. Правління табору просило швидко відповісти, що вони повинні робити зі священиком. Відповідь з Москви надійшла 4 квітня 1936 року і там було розпорядження скерувати о. Двожецького за допомогою медичного працівника на заслання до Кам’янця-Подільського, до диспозиції до правління НКВС. Долею священика займався радник Посольства Польщі у Москві, Станіслав Еска, за посередництвом якого о. Владислав отримував у таборі матеріальну допомогу. Старання Посольства отримати дозвіл на його виїзд до Польщі були марними. До Кам’янця священик прибув з  симптомами коми і хвороби Паркінсона. Перебував там від 16 квітня 1936 року під опікою літньої парафіянки Юзефи Ольшевської. Лист двох польок, які у 1937 році залишили Кам’янець-Подільський, висланий у грудні того ж року Примасу Польщу Августу Хльонду, так описує умови життя о. Двожецького: «  Життя цього справжнього мученика надзвичайно болісне. Окрім  фізичних страждань він переживає й інші нещастя. Постійний страх перед новим засланням і постійні неочікувані візити, а при цьому відсутність не лише будь-яких зручностей, але й необхідних засобів для життя […]. Люди надзвичайно збіднілі і нечувано стероризовані, або небагато можуть, або бояться допомагати нещасному вигнанцеві, який дуже легко може загинути від голоду, або холоду». За офіційним звітом працівника НКВС від 13 травня 1947 року після закриття кафедрального собору у цьому місті о. Двожецький проживав тут й надалі, але був паралізований і не міг вставати з ліжка. До останніх днів життя таємно виконував деякі душпастирські функції (сповідь, посвячення їжі). Похований у Зінківцях біля Камянця-Подільського. Точна дата смерті невідома. Реабілітований у 1990 році.

зміст

О. Жих Зигмунд

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.541-542)

   Жих Зигмунд (1893 – 1917 - ?). Народився у Золотополі, в київській губернії. Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії. Через рік після священицьких свячень був катехитом у приватних жіночих гімназіях у Житомирі. Від 1919 року був адміністратором парафіях Паволоч у деканаті Сквира і тимчасово також парафії Новоселиця. Від 1924 року був адміністратором парафії Малин і тимчасово парафії Розважів у радомишльському деканаті. Заарештований 5 лютого 1930 року. Перебував в ув’язненнях Коростеня і Києва. «Трійкою» ОДПУ засуджений до 5 років таборів і 26 травня 1930 року відправлений до політізолятора у Ярославлі у групі 30 польських священиків з України.  Лист Консульства Польщі у Києві з 24 лютого 1930 року до МЗС подає неточну дату арешту: після 25 квітня 1929 року і строк вироку 10 років таборів. У результат обміну політв’язнями між Польщею та СРСР 15 вересня 1932 року, разом з групою 17 священиків, прибув до Польщі. Подальша доля о. Жиха невідома.  

зміст

O. Жмієвський Ян

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.535)

   Жмієвський Ян (1879 – 1902 – 1970). Францисканський монах, який належав до монастиря при Базиліці Гробу Господнього у Єрусалимі. У 1919 році тимчасово був вікарієм колегіати в Олиці. Більшовицька банда Шелестюка схопила о. Яна по дорозі до хворого і протягом трьох днів тримала в арешті в жахливих умовах, 2 ночі він був змушений спати між двома людьми, які помирали від тифу. У 1920-1923 роках був адміністратором парафії Домбровиця у луцькому деканаті. У цей час належав до монастиря Францисканці у Заславі. Після ІІ світової війни працював у влоцлавській дієцезії. Помер в будинку священиків-емеритів в Цєхоцінку у 1970 році.

 зміст

       О. Жуковський Станіслав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.540-541)

   Жуковський Станіслав (1868 – 1892 – 1947). Належав до Луцько-житомирської дієцезії, пізніше Луцької. Закінчив Вищу духовну семінарію у Житомирі. Прелат, канонік-схоластик житомирського капітулу. У 1892 – 1907 роках був адміністратором парафії Несвіч у луцькому деканаті. Пізніше (1910 – 1914) був мансіонарієм у Кам’янці-Подільському, потім у Києві, де до 1918 року був деканом і катехитом у військовій гімназії, а також редактором журналу «Божий люд». Протягом двох років (1918 – 1920) виконував функції київського декана. У серпні 1919 року був заарештований у Києві, але через декілька днів був звільнений. Пізніше перебував у Польщі, в луцькій дієцезії, де протягом всього міжвоєнного періоду працював в духовній семінарії професором співу і на різних посадах в єпископській курії. Помер 7 квітня 1947 року як капелан Сестер Уршулянок Конаючого Серця Ісуса у домі цього Згромадження біля Лодзі.

зміст

О. Загурський Анзельм

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRS R 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.525-526)

   Загурський Анзельм (1868 – 1890 – 1942). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Після закінчення гімназії в Умані у 1885 році вступив до Житомирської духовної семінарії, звідки через деякий час був направлений на навчання до Духовної Академії у Петербурзі. Навчання перервав з огляду на стан здоров’я і у 1890 році у Житомирі прийняв священицькі свячення.  У 1892 році був вікарієм парафії у Білій Церкві, потім парафії св. Олександра у Києві, пізніше катехитом у гімназії в Кам’янці-Подільському (від 1894 року), адміністратором парафії Чечельник (1900 – 1906), Хмільник (1906 – 1910), Кульчини (1914 – 1915) і Старокостянтинів (1917 – 1918). Опікувався також  парафією Лисин (1918) і Васильків (1920). Був здібним організатором. У Старокостянтинові заснував Польський Дім і відкрив парафіяльну школу, а в околиці організував 14 польських сільських шкіл. У 1904 році був покарний царською владою за таємну освітню діяльність. У період відродження польського шкільництва на Поділлі у 1917 – 1920 роках виконував функції польського комісара до справ освіти. У 1922 році був ув’язнений більшовиками за  стримування селян від грабежу. Пізніше перебував у Польщі і працював у Луцькій дієцезії. У 1923 році був катехитом у Рівному. Потім був делегатом до адміністрування маєтком духовної семінарії., пізніше адміністратором парафії Вишнівець у кременецькому деканаті (1927 – 1933), пізніше мансіонарієм у Вишнівці, потім у Кремінці (1938). Був прелатом архідияконом  олицького капітулу. Помер 18 квітня 1942 року у Варшаві.

 зміст

О. Замлинський Вінцентій

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRS R 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.526-527)

   Замлинський Вінцентій (1871 – 1897 – 1922). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Був випускником Вищої духовної семінарії у Житомирі. Від 1902 року був адміністратором парафій: Мукарів у деканаті Ушиця, парафіях Топорище в овруцьком деканаті (1904), а у 1906 – 1910 роках знову адміністратор парафії Мукарів. У 1913 році був призначений адміністратором парафії Богуслав у деканаті Умань, а від 1919 року уманським деканом. У 1919 році був жорстоко побитий більшовицькими солдатами і врятований від смерті відділами генерала Юзефа Хеллера. Прибув до Варшави  і прийнв номінацію на військового капелана в Оссовці. Помер  у вересні 1922 року у лікарні в Варшаві через наслідки загаданого вище побиття.

зміст

О. Ільгін Вікентій

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 395,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 251-252)

   Ільгін Вікентій народився 19 січня 1886 р. в м. Двінськ у польській родині. Закінчив духовну семінарію і Санкт-Петербурзьку духовну академію. Висвячений на священика у 1909 р. У 1910–1919 рр.  працював у костелі м-ка Чечерськ  біля Гомеля,  1919–1926 був настоятелем парафії і деканом у Харкові. Перебував під слідством у серпні 1925 р.  у справі порушення  законодавства  про  реєстрацію актів  громадянського стану, а в січні 1926 р. — у справі переховування одержаної в консульстві Німеччини нелегальної літератури. Внаслідок реорганізації структури католицької Церкви в СРСР 15 серпня 1926 р. був призначений таємним посланцем папи Римського Пія ХІ єп. М. д’Ербіньї Апостольським адміністратором південної частини Могильовської єпархії (Лівобережна Україна). Заарештований 25 жовтня 1926 р. співробітниками КРВ ДПУ УСРР і звинувачений у здійсненні релігійних обрядів без попередньої реєстрації в ЗАГСі, зберіганні нелегальної  літератури, врученні  хабарів працівникам радянських установ, антирадянській агітації. Винним себе не визнав. Під час слідства був ув’язнений в Харківському бупрі № 1, незважаючи на те, що медична комісія засвідчила наявність у нього важкого захворювання (артрит). Прохання про звільнення кс. Ільгіна на поруки, подане 31 жовтня 1926 р.  римо-католицькою  громадою  Харкова до ДПУ УСРР за підписами близько 500 парафіян, було відхилене співробітником КРВ Н. Новаковським: «Аж до закінчення слідства і з’ясування справжньої його винуватості чи невинуватості, питання про звільнення взагалі не підлягає обговоренню». Прокуратура УСРР дійшла висновку про припинення справи В. Ільгіна через відсутність даних, що підтверджували б звинувачення, а також підстав для судового розгляду. Попри вищезазначене, Прокуратура УСРР підтримала подання КРВ ДПУ УСРР про доцільність визнання В. Ільгіна «соціально небезпечним елементом», що причетний до шпигунської діяльності. Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР 30 листопада 1926 р. вирішила, що В. Ільгін  «використовував своє становище  священнослужителя з метою агітації проти Радвлади, і що існують підстави підозрювати його в економічному шпигунстві, визнати його соціально небезпечним елементом і порушити клопотання перед Особливою Нарадою при колегії ОДПУ про ув’язнення його в концтаборі терміном на три роки». 2 лютого 1927 р. з  Харківського  допру  його  було  відправлено через Бутирську тюрму  в Москві до Соловецького концтабору, куди він прибув 19 березня 1927 р.
      З жовтня 1929 р. перебував на засланні в Архангельській обл. На початку 1933 р. його було звільнено із заслання і в серпні того ж року дозволено поселитися у м. Калуга. В кінці вересня 1933 р. кс. Ільгін виїхав до Литви  згідно з радянсько-литовською угодою про обмін політичними в’язнями.  Невдовзі перебрався  до Польщі, мешкав у  Варшаві, де й помер 24 серпня 1937 р.

 зміст

О. Карчевський Юзеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 279 - 280)

   Карчевський Юзеф (1864 – 1888 – 1931). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1894 році адміністрував парафію Жванчик в деканаті Ушиця. У 1918 році був адміністратором парафії св. Яна Хрестителя у Заславі (2047 парафіян, друга парафія в Заславі на той час налічувала 4843 парафіян). У 1920 році був також тимчасово адміністратором парафії Ходорків в деканаті Сквира. Переслідуваний більшовицькою владою, залишив СРСР і розпочав служіння у луцькій дієцезії. У 1923 – 1925 роках був ректором поєзуїтського костелу у Володимирі Волинському (відібраний у Єзуїтів  царською владою – був переданий православним, повернений у 1921 році) і катехитом. Протягом останніх чотирьох років життя 1927 – 1931 був настоятелем парафії Яловичі у луцькому деканаті. Помер у Яловичах 24 травня 1931 року.

 зміст

О. Квятковський Валеріан

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 320-321)

   Квятковський Валеріан (1892 – 1916 - ?). Народився 14 травня. Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Після закінченя Житомирської духовної семінарії навчався у Духовній Академії у Петербурзі. У 1917 році був катехитом парафії Острог в деканаті Заслав а потім вікарієм парафії св. Варвари у Бердичіві і катехитом у цьому місті. У 1919 році був переслідуваний і змушуваний до громадських робіт, м.ін. до чищення міських туалетів. Пізніше перебував у Польщі і служив у луцькій дієцезії. У 1923 – 1927 роках був військовим капеланом, а у 1927 році також професором Луцької духовної семінарії. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Коберський Андрій

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 294)

   Коберський Андрій (1878 – 1901 – 1932). Народився у селі Кам’янка під Чигирином, син Вікентія і Розалії з Маршевських. Належав до Луцько-житомирської дієцезії, в якій отримав титул прелата і папського шамбелана.
   Закінчив гімназію у Білій Церкві і у 1897 році вступив до духовної семінарії у Житомирі, де після чотирьох років навчання у 1901 році отримав пресвітерські свячення. Спочатку був капеланом у палацовій каплиці у Чечельнику, а також в Бешарді, філії парафії Чечельник. У 1904 – 1907 році був адміністратором парафії Куна і парафії Ладижин у брацлавському деканаті, а також капеланом військовим.   Від 1908 до 1920 року був катехитом середніх шкіл в Умані. Протягом 4 років (1920-1924)  був заарештований і сидів у в’язницях Умані та Києва (під час свят Різдва 1920/1921 перебував в арешті у Києві на вул. Інститутський за звинуваченням у приналежності до ПВО (польська військова організація)). Потім сидів у політізоляторі в Ярославлі, в Мінську, а також у в’язницях в Москві. За обміном полоненими 28 квітня 1924 року прибув до Польщі (36 комуністів були обмінені на 117 поляків, серед яких було 7 священиків). У 1924 – 1932 роках служив у луцькій дієцезії, спочатку як катехит в Кремінецькому Ліцеї і ректор костелу св. Ігнатія Боболи у Кремінці (1924 – 1926), а потім, до самої смерті був катехитом в гімназії в Дубно. У радянських в’язницях дуже підірвав своє здоров’я. Помер 27 грудня 1932 року у Львові і там був похований.

 зміст

О. Ковальський Аполлінарій

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 298)

   Ковальський Аполлінарій (1885 – 1908 - ?) Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1917 – 1918 роках був катехитом у парафії Бар. Пізніше служив у парафії Зіньків (у 1918 році налічувала 5600 парафіян)  у летичівському деканаті. 10 вересня 1922 року влада, після попереднього вилучення всі літургійних і церковних предметів, починаючи від монстранції і закінчуючи лавками, наклала на костел і священика у Зінькові оплату у вигляді «прогресивного податку) у сумі 500 000 000 рублів. О. Ковальський звернувся до парафіян, які з обуренням відкинули вимагання влади. За це священика заарештовано і звинувачено у контрреволюції і опорі владі. Однак, йому вдалося втекти, дякуючи допомозі органіста, якого разом з ним заарештовано. Маєток обидвох конфісковано. О. Ковальського тримали у в’язниці у Кам’янці-Подільському. Після втечі – перебував у Польщі. Анонімне опрацювання з 1924 року на тему Католицької Церкви на Україні, приготоване для МЗС Польщі на підставі рапортів польських консульських устав в Україні подає список працюючих на той час в Україні священиків, не згадує о. Аполлінарія Ковальського. У 1930 – 1939 (можливо і раніше) проживав ц місцевості Антонівка на території луцької дієцезії. Подальша доля невідома.

зміст

О. Котвіцький Ян

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 402-403,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.297)

   Котвицький Ян, народився у 1898 р. в с. Шиєдська Буда Житомирського пов. Волинської губ. у селянській родині, поляк, громадянин УСРР. Закінчивши Житомирське міське училище, в 1917 р. вступив до духовної семінарії, яка евакуювалася до Олики, а потім — до м. Ґнєзно, в жовтні 1919 р. покинув зайнятий Червоною армією Житомир і таємно перебрався на територію, що перебувала під контролем поляків. Після закінчення семінарії в 1922 р. і висвячення на священика одержав призначення на посаду помічника настоятеля Житомирського кафедрального костьолу. У серпні 1922 р. нелегально перетнув польсько-радянський державний кордон і, прибувши до Житомира, приступив до виконання пастирських обов’язків. 4 листопада 1923 р. разом із настоятелем костьолу кс. А. Федуковичем та 10 житомирянами різних  віросповідань і професій був заарештований працівниками Волинського губвідділу ДПУ УСРР  і звинувачений в налагодженні зв’язків із Польщею, нелегальному перетині кордону та участі в роботі таємної польської організації. 26 грудня 1923 р. через недоведеність обвинувачення з-під  варти був звільнений.  Із в’язниці 26-річний ксьондз вийшов у стані фізичного та морального виснаження, без зубів.  9 травня 1924 р. вдруге потрапив за ґрати за звинуваченням у шпигунстві і був вивезений до  Харкова. 14 вересня 1925 р.  Житомирським окрсудом засуджений до  висилки  на  північ  РСФРР.  22 вересня 1925 р.  особливою нарадою при колегії ОДПУ СРСР цей вирок було переглянуто в бік посилення міри покарання шляхом заміни висилки на 3-річний термін ув’язнення в  концтаборі.  Після  півторарічного  утримання на  Соловках у травні 1927 р. кс. Котвицького було переведено до Бутирської тюрми в Москві. В липні 1927 р., вийшовши на волю із забороною на перебування в прикордонній смузі та найбільших містах СРСР, замешкав у м. Ніжин на Чернігівщині. 31 січня 1928 р. виїхав до Польщі в рамках обміну політичними в’язнями між СРСР та Польщею. В 1928–1930 рр. служив вікарним священиком  у м. Рівне, 1931–1943 рр. — настоятелем парафій Кременецького,  Луцького, Колківського та Володимирецького деканатів Луцької єпархії РКЦ. 11 липня  1943 р.  убитий  боївкою  УПА  в  с. Хринів  біля  м. Володимир-Волинський під час відправляння Служби Божої. Разом зі своїм священиком загинули також і парафіяни.

зміст

О. Кривенчук Віктор

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 308-309)

   Кривенчук Віктор (1898 – 1921 – 1960). Належав до Луцько-житомирської, а потім луцької дієцезії. Розпочав навчання у Житомирській духовній семінарії, а після її ліквідації продовжив навчання ц Луцьку. Був одним з 7 священиків висланих таємно єп. Ігнатієм Дуб-Дубовським до залишених парафій, які після підписання Ризького миру у 1921 році залишилися на території більшовицької держави. У 192 – 1926 роках був тимчасово адміністратором парафії Коростишів (5987 парафіян) у деканаті Радомишль, а потім парафії Брусилів у цьому ж деканаті. Заарештований у травні 1926 року і засуджений до 3 років таборів. Депортований на Соловки, куди прибув у 1927 році. Про його перебування у таборі Кем писав польський консул з Києва Бабінський у листі з 21 березня 1927 року до генерального консула Польщі у Харкові. Після відбуття вироку, у травні 1929 року о. Віктору продовжили вирок на 3 роки. У серпні 1929 року нотується у списку в’язнів московської «Бутирки». Від середини березня 1931 року перебував у в’язниці в Кіренську, звідки був переведений до політізолятора в Іркутську. 12 червня 1931 року отримав новий вирок – 3 роки заслання. Не дивлячись на це був відправлений до в’язниці у Красноярську. Разом з о. Броніславом Вонсовичем, з яким протягом вже довгого часу ділив долю, направив до ОДПУ лист проти недотриманню вироку, яким було заслання. У ньому звертав увагу, що його протиправно тримають з криміналістами. До Польського Червоного Хреста у Москві звертався про допомогу виїхати до Польщі. Був внесений до списку обміну полоненими і 15 вересня 1932 року з групою 17 священиків прибув до Польщі. Перебував на території луцької дієцезії, де від 1937 року був настоятелем парафії Перевали, а також адміністратором парафії Ставки в деканаті Любомль. Під час ІІ світової війни служив там й надалі і був капеланом Волинського Округу АК. Після 1945 року залишив територію луцької дієцезії і протягом деякого часу перебував у плоцькій дієцезії. Потім працював у влоцлавській дієцезії, був настоятелем парафії Мислібож. Помер там 11 листопада 1960 року.

 зміст

О. Кукурузинський Адольф

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Адольф Кукурузинський народився 17 червня 1894 року у Витаві на Поділлі. У 1912 році закінчив гімназію у Немирові після чого розпочав навчання у Вищій духовні семінарії у Житомирі. У 1917 році прийняв пресвітерські свячення і розпочав служіння як катехит і вікарій у Проскурові. За рішенням своїх настоятелів був направлений до Луцька, потім Володимира-Волинського, Здолбунова і Острога. У 1923 році розпочав навчання у Люблінському Католицькому Університеті  на факультеті канонічного права, який закінчив захистом докторської дисерв у той час пбтації. У 1927 році став викладачем канонічного права у семінарії у Луцьку. Через два роки стан настоятелем у Берестечку і Тужиську. У 1932 році розпочав став захисником подружнього вузла і промотора справедливості у єпископській курії в Луцьку. Одночасно був віцедиректором  Дієцезіального Інституту Католицької Акції, а також капеланом у Луцьку. Опублікував у той час брошури: «Про порнографію і боротьбу з нею», «Обличчя Католицької Акції», «Освіта в історії Церкви».
    Під час ІІ світової війни о. Кукурузинський спочатку служив на територіях окупованих СРСР. Після нападу Німеччини відправився на Поділля, щоб там служити місцевим полякам. Однак окупаційна німецька влада дуже швидко змусила його повернутися. Коли літом 1944 року радянські війська зайняли Волинь, ординарій луцької дієцезії Адольф Шельонжек призначив його генеральним вікарієм на територію кам’янецької дієцезії. Після призначення о. Адольф негайно відправився до своєї нової дієцезії, де радянська влада у 30-х роках повністю зліквідувала церковні структури.
   28 грудня 1944 року НКВС заарештувало о. Кукурузинського у Кам’янці-Подільському. В обвинувальному акті священика можна прочитати: «У 1933 – 1939 роках став членом антирадянської організації «Акція Католицька» і приймав активну участь у антирадянській діяльності. У 1941 -1944 роках виконував доручені єп. Шельонжком завдання, їздив до сіл в кам’янецькому і вінницькому районах з метою організації католицьких громад і відправляв молебні у нелегально відкритих костелах. Водночас Кукурузинський і підлеглі йому священики розповсюджували серед радянських громадян католицьку літературу, яку їх постали зі Львова. (…) Був активним агентов Ватикану. Підтримував контакти з єп. Шельонжком і за його дорученнями займався підривною антирадянською діяльністю. На радянській території збирав розвідницькі дані і пересилав їх єп. Шельонжку, який передав їх до Ватикану. Крім цього, керував антирадянською діяльністю посланців агентури Ватикану у Житомирській обл. для поширення католицизму у СРСР і збирання політично-політичних даних для Ватикану. Разом з о. Кучинським  нелегально відкривав костели і відправляв в них молебні. Намагався розширяти впливи Ватикану в СРСР і висилав о. Кучинського до міст: Харкова, Дніпропетровська з метою поширення католицизму і збирання даних політично-економічного характеру.
   У підсумку обвинувального акту о. Кукурузинського стверджено, що: керував ідеологічними антирадянськими поанами Ватикану і від літа 1944 р., за вказівками єп. Шельонжка керував дуже інтенсивним поширенням католицизму і збиранням політично-економічної інформації на території кам’янець-подільського району.   Зібрану інформацію нелегальним шляхом передавав Шельонжку з метою передачі до Ватикану.
   Звинувачення домагалося смертної кари, однак о. Кукурузинський 6 травня 1946 року був засуджений до 10 років таборів. Вирок відбував в Інтерлазі біля Воркути у таборі для в’язнів особливо небезпечних для влади СРСР. Був звільнений у квітні 1955 року і розпочав душпастирське служіння у парафії Мирополь у житомирській дієцезії.
   У 1957 році радянська влада видалила о. Кукурузинського до Польщі. Священик оселився в Ополі , де став суддею, а у 1959 році офіціалом єпископського суду. У 1960 році став капеланом Сестер Нотр Дам у Глубчицях. Через два роки переїхав до Прушкова біля Ополя, де був капеланом Сестер Францисканок.
   Єп. Владислав Урбан згадує: (…) О. Кукурузинський серед духівництві і вірних мав багато друзів і доброзичливих осіб. Треба додати, що мав дуже гарний голос і любив співати, тому його охоче запрошували на відправляння різних молебнів. Проповіді проголошував недовгі, живі і практичні.  Вони притягували багаточисленних слухачів до костела.
   О. Адольф Кукурузинський помер 23 листопада 1970 року в Прушкові біля Ополя. 

 зміст

О. Ладиго Ян

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 406-407,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s. 329-330)

    Ладиго  Ян  народився  в 1869 р.  у  с. Стачкуни Біржанського пов. Ковенської губ.. У 1894 р. закінчив духовну семінарію Луцько-Житомирської дієцезії і висвячений на священика. Після рукоположення був призначений вікарієм кафедрального собору в Житомирі, а від 1904 року та костелу в Києві. У  1902 р.  став настоятелем парафії  м-ка Сатанів (понад  7 тис. віруючих), що знаходилося поблизу кордону з Австро-Угорщиною, згодом поєднував ці обов’язки з посадою Проскурівського декана та законовчителя Сатанівського народного двокласного училища. Царська адміністрація, вважаючи, що кс. Ладиго «відзначається фанатизмом і ворожим ставленням  до російської народності та православ’я», пильно наглядала за його душпастирською і викладацькою діяльністю. Під  час  польсько-радянської  війни  виїжджав  до  Польщі, звідки  повернувся у свою парафію у жовтні 1920 р. У 1923 р. був заарештований органами ДПУ за підозрою в шпигунстві, проте через недоведеність звинувачення невдовзі був звільнений. У 1926 р. поставав перед радянським судом, звинувачений у порушенні законодавства про реєстрацію актів громадянського стану. 2 січня 1930 р. був заарештований співробітниками Сатанівського прикордонного загону ДПУ і притягнутий до слідства у груповій справі духовенства і віруючих РКЦ. Надзвичайною сесією Верховного суду УСРР, яка 27-30 червня 1930 р  розглянула  «Справу  про  польську контрреволюційну і шпигунську організацію на Правобережній Україні», його було визнано винним у скоєнні злочинів за арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–10 та 54–11 КК УСРР і засуджено  до 7 років позбавлення  волі з поразкою  у правах терміном  на 5 років. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі. 26 вересня 1932 р. по обміну політичними в’язнями виїхав до Литви. До кінця 1930-х років виконував душпастирські обов’язки в Паневежиській дієцезії. Помер  у  м. Паневежис  (Литва).  Дата смерті  не  відома.  Реабілітований військовою прокуратурою КВО 3 жовтня 1991 р. на підставі арт. 1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» в зв’язку з відсутністю достатньої сукупності доказів його вини.

зміст

О. Левінський Ян

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 382-383,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s. 321-323)

   Левінський Ян народився 28 травня1871 р. в м. Кам’янець-Подільський в родині ювеліра, поляк, громадянин УСРР. Середню освіту здобув у класичній гімназії. У 1888–1893 рр. навчався у духовній семінарії Луцько-Житомирської дієцезії, після закінчення якої прийняв духовний сан і був скерований у м. Луцьк Волинської губ. на посаду катехита. З 1902 р. понад 10 років викладав Закон Божий в середніх навчальних закладах м. Вінниця Подільської губ., здобувши великого авторитету серед місцевої католицької спільноти, особливо молоді. Мав товариську вдачу і тонке почуття гумору,  був заповзятливим шанувальником картярства, оповідачем анекдотів і дотепником, завдяки чому плебанія по вечорах часто перетворювалася на місце зустрічі вінницького бомонду. В революційному 1905 р. за участь в похороні робітника, що перетворився на демонстрацію проти царату, в жандармерії на священика було заведено слідчу справу. Окрім того, з доносу, надісланого членом чорносотенної організації «Союз Архангела Михаїла», жандармам стало відомо, що  кс. Левінський  керує  діяльністю  міської  мережі  таємних  польських шкіл, які належать до товариства «Освята». Охранкою також було зібрано відомості про наявність у місті нелегальних гуртків терціарів, якими він керував. На думку начальника Київського охоронного відділення, Левінський належав до тих священиків, «які прагнуть на ґрунті релігійної боротьби з православ’ям здійснити відновлення Польщі, для чого вони намагаються  використати  для польського повстання релігійний фанатизм поляків, переважно з народного середовища,  об’єднуючи їх у згадані гуртки під девізом «За Польщу незалежну і за віру католицьку». Подільський губернатор так само негативно оцінював діяльність священика, вважаючи, що він є «керівником польських гуртків учнів середніх навчальних  закладів. На  зборах  цих  гуртків о.  Левінський знайомить учнів з польською історією, звертаючи особливу увагу слухачів на події польських повстань, пояснює причини невдачі цих повстань і намагається назагал підняти національний польський дух з метою переконати в необхідності нового повстання». Згодом, о. Левінський піднімається на вищий щабель духовної кар’єри, обійнявши посаду настоятеля велелюдної(на той час близько 6,5 тис. віруючих) Вінницької парафії, а згодом з ініціативи дієцезіальної курії очолює Вінницький деканат. Взаємини зі світською владою знову були затьмарені у 1915 р., коли о. Ян постав перед судом за поповнення числа своїх парафіян за рахунок православних віруючих, які ним були переведені у католицизм. У  роки  революції дехто  з  польських  аристократів,  зокрема  власник маєтку П’ятничани граф З. Ґрохольський, переховував у садибі о. Левінського свої архіви та колекції старовини. Настоятель костелу Пресвятої Діви  Марії  Ангельської  гостинно  приймав у  себе лідерів  національно-визвольної боротьби двох сусідніх народів Й. Пілсудського та С. Петлюру під час їхніх спільних відвідин Вінниці. 18 травня 1920 р. о. Левінський, попросивши у єпископа відпустку, вирушив, аби відвідати свою рідню, до Польщі. Проте внаслідок несприятливого для поляків перебігу війни повернувся він у Вінницю не через місяць, як планував, а вже після укладення польсько-радянської прелімінарної мирної угоди, 8 грудня 1920 р. У травні  1922 р. був заарештований і нарівні зі священиками православних храмів міста притягнутий до судової відповідальності за звинуваченням у саботажі  кампанії  по  конфіскації  церковних  коштовностей, що провадилася більшовиками під гаслами боротьби з голодом. Відбувшись зрештою штрафом у розмірі 300 рублів золотом, замість призначених судом 4-х місяців позбавлення волі, настоятель Вінницького костелу потрапив під постійний і надзвичайно щільний нагляд з боку ДПУ. Таємні агенти, що вербувалися чекістами з-посеред найближчого оточення Левінського,  фіксували і доповідали ледь не про кожен крок об’єкту спостереження, однак зміст здобутої у такій спосіб інформації не дозволяв його скомпрометувати, як цього прагнула влада. В одному з донесень, датованому 28 січня 1924 р., йшлося, що «керівником громадської польської думки тут [у Вінниці] є ксьондз Левінський. Популярність цієї людини гідна подиву. [...] Людина, безумовно, ретельно освічена і  наділена властивостями єзуїта.  Живе він по вул. Леніна в костьольному будинку. Надзвичайно пролазлива людина. [...]  Має широкі  зв’язки з  поль[ським] духовенством  у  Києві  (Скальський)  і в  Кам’янці. Місцеві  поляки ставляться  до нього  з  фанатизмом».  Багатьох вражало те, що  «кожну людину із Вінниці він знає, де мешкає, скільки душ сім’ї, як живе, як звати, особливо католиків». Негласний нагляд за шанованим серед вінничан священиком набрав вигляду тривалої і широкомасштабної операції, керівництво і координація якою здійснювалися центральним апаратом ДПУ УСРР, що постійно давав вказівки своїм підлеглим у Вінницькому окрвідділі. Чекісти неодноразово, передовсім у 1924, 1926 та 1929 р., затримували і допитували о. Левінського, в тому числі під час його виїздів до парафій деканату. Адресовані йому листи також підлягали обов’язковій перлюстрації. Радянські спецслужби збирали інформацію як про службову діяльність, так і приватне життя кс. Левінського: розпорядок  дня,  звички,  особливості  характеру та поведінки, стосунки з колегами, домочадцями, віруючими, церковним керівництвом, православним духовенством, навіть його ставлення до української мови та україномовних римо-католиків. У 1927 р. цей найавторитетніший на Поділлі прелат відмовився поставити свій підпис під складеною чекістами «декларацією» римо-католицького духовенства, де священики викривали себе в антирадянській і  шпигунській діяльності, оскільки,  за його  словами,  «вважав зайвим приписувати для себе звинувачення в тому, чого я не робив». 18 січня  1930 р. в  помешканні о. Левінського  було  вчинено  трус,  а його самого заарештовано і звинувачено в приналежності до контрреволюційної і шпигунської групи священиків, яка діяла у підпіллі. На процесі у «Справі ксьондзів»,  що відбувся 21–27 червня 1930 р.,  Я. Левінського було засуджено надзвичайною сесією Верховного суду УСРР на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10 та  54–11 КК УСРР до найвищої міри соціального захисту — розстрілу із заміною на 10 років позбавлення волі. Завдяки наполегливим клопотанням рідні перед урядом Речі Посполитої його вдалося  включити до  переліку осіб,  що  підлягали  поверненню  до Польщі в рамках польсько-радянської угоди про обмін політичними в’язнями, в результаті чого о. Левінський був звільнений з Ярославльського політізолятора і 18 січня 1931 р. прибув до Польщі. Після відпочинку і лікування очолив парафію в м-ку Турійськ під Ковелем, що належала до луцької дієцезії. У 1934 р., склавши ці повноваження, переїхав у м. Сарни на Рівненщині до свого друга о. Я. Свідерського, який після  повернення  з СРСР  став  деканом і настоятелем тамтешньої парафії. У вересні 1939 р., коли більшість римо-католицьких священиків були призвані до польського війська або мусили тікати від Червоної армії на Захід, о. Левінський взяв на себе керівництво Сарненською парафією і  деканатом.  Півстолітній  ювілей  свого  священства  прелатові  довелося відзначати в умовах німецької окупації. Після повернення Червоної армії в 1944 р. взявся за відбудову пошкодженого під час бомбардувань костелу.  В червні 1945 р.  виїхав до Польщі, куди перебралася більшість  його парафіян-етнічних поляків.  Замешкавши в м. Лодзь, працював духівником при цвинтарній каплиці. Помер 27 травня 1952 р. в Лодзі, лічені години не доживши до свого 81-го дня народження.

 зміст

 О. Ліневич Антоній

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 323,
Bp Wincenty Urban: "Duszpasterski wkład księży repatriantów w archidiecezji wrocławskiej w latach 1945-1970". Wrocław 1970 s. 98, спогади о.проф. Роланда Прейса OFMCap)

   Ліневич Антоній (1875 – 1898 - 1966).  Належав до кам’янецької дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії і у 1905 – 1910 роках був вікарієм парафії Красилів в філіальному костелі в Кульчинах, а у 1914 році адміністратором парафії Радзивіллів у деканаті Кремінець.  У 1910 році засуджений царською владою до ізоляції у монастирі за боротьбу з мішаними католицько-православними подружжями. У 1914 році був побитий козаками до непритомності нагайками і засланий у глиб Росії. У 1917 році залишався поза границями дієцезії. Повернувся на Поділля і у 1922 році був адміністратором парафії Куманівці (у 1918 році налічувала 6271 парафіян) у деканаті Літинь. 25вересня 1922 року, після конфіскації церковного майна, під час якої забрали навіть лавки і хоругви, на о. Ліневича накладено контрибуцію, а потім його заарештували. Наступний раз заарештований у 1929 році ДПУ і засуджений на рік ув’язнення за навчання дітей релігії. Пізніше нелегально відправився до Польщі. У міжвоєнний період працював у Львівській дієцезії, був настоятелем в Кровинці біля Теребовлі. Мав гідність папського шамбелана. У серпні 1945 р. прибув разом з парафіянами з Кровинки до Нижньої Сілезії і оселився в Єльчу біля Олави.  У 1947 р. вроцлавська курія додала під його душпастирську опіку місцевість Радушовіце. У 1951 р. о. Ліневич перейшов на емеритуру. У 1955 р. замешкав у родичів в Сквєжинє і там помер у 1966 році. Дякуючи о. проф. Роланду Прейсу OFMCap, який знав о. Антонія особисто, знаємо, що під час проживання в Сквєжинє він щоденно приходив до парафіяльного костелу, щоб відправити там Службу Божу.

зміст

О. Ловейко Пьотр

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 331)

   Ловейко Пьотр (1888 – 1922 – 1965). Народився 15 грудня в селі Озіравкі, повіт Люблін, у родині землероба. Належав до Луцько-житомирської дієцезії, а пізніше опольської. У пошуках праці відправився до Росії і знайшов роботу у військово-морському флоті. Закінчив училище у Казані і у 1917 році вступив до Житомирської духовної семінарії. Священицькі свячення отримав з рук єп. Ігнатія Дуб-Дубовського у Гнєзні, куди на деякий час було перенесено семінарію. Був одним з 7 священиків висланих Єп. Дуб-Дубовським після 1921 року на територію його дієцезії, яка залишилась у границях СРСР. Спочатку був адміністратором в Народичах в деканаті Овруч на Волині. З огляду на зацікавленість о. Ловейко органами ДПУ, генеральний вікарії Луцько-житомирської дієцезії о. Теофіл Скальський перевів його у 1924 році до парафії Вахнівка біля Вінниці. Тимчасово був також адміністратором парафії Зозів у бердичівському деканаті. Після бандитського нападу у 1926 році прийняв рішення повернутися до Польщі, але під час нелегального перетину кодону був затриманий ДПУ і ув’язнений. Звільнений через рік, але незабаром знову заарештований і у 1928 році видалений до Польщі. У Польщі працював у луцькій дієцезії, де у 1934 році був настоятелем парафії Біндуга у деканаті Любомль. У 1935 – 1937 роках навчався у Люблінському Католицькому Університеті, після його отримав ступінь ліценціата теології. Після повернення до дієцезії від 1937 року був настоятелем парафії Мельниця у ковельському деканаті, а від 1939 року парафії Шумськ в деканаті Кремінець. Територію луцької дієцезії залишив після 1945 року. 12 вересня 1945 року зголосився до праці в апостольській адміністратурі в Ополі, де оселилися його парафіяни з Шумська і околиць. Був катехитом в парафії Пресвятої Діви Марії в Ополі, а потім настоятелем парафій: Вєжбє, Рудічка, Скорошице і Якубовіце. Помер 1 серпня 1965 року.

зміст

О. Ляхович Владислав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 321)

   Ляхович Владисла (1858 – 1880 - ?). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Навчався у Житомирській духовній семінарії, а потім у Духовній Академії у Петербурзі, отримуючи там докторську ступінь з канонічного права. У 1887 році був адміністратором парафії Колки у луцькому деканаті, а у 1892 – 1894 роках був вікарієм і катехитом школи у Рівному. У 1901 – 1910 роках адміністрував парафії Новограда-Волинського і був там деканом. У 1914 році був катехитом середніх шкіл у Луцьку. Був переслідуваний царською владою за навчання польської мови. Під час І світової війни був адміністратором кафедральної парафії у Кам’янці-Подільському і деканом у цьому місті. Далі був призначений віцеофіціалом єпископського суду відродженої у 1918 році кам’янецької дієцезії. У 1919 році був засуджений до смертної кари за боротьбу з більшовизмом. Врятувався, дякуючи зміні влади у Кам’янці-Подільському. Пізніше перебував у Польщі і у 1924 – 1934 роках був катехитом у Здунській Волі. Від 1935 року поселився у Пьотркові Трибунальському. Перебував там ще у 1938 році. Був почесним каноніком олицького капітулу, папським прелатом і кавалером ордену св. Анни. Подальша доля священика невідома.

зміст

O. Маілланд Давид

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 340-341)

    Маілланд Давид (1865 – 1926- 1932). Законний брат, потім священик, був душпастирем у Макіївці у 1926 – 1929 роках. Француз, протягом 35 років належав до Згромадження Ассумпціоністів. Спочатку був ченцем і служив у Туреччині, Болгарії і місіонерських домах свого Згромадження. До Макіївки прибув 6 жовтня 1917 року і допомагав місцевому настоятелю з того самого Згромадження о. Пію Єжену Невьо. Після номінації останнього у 1926 році на єпископа і апостольського адміністратора в Москві, залишився у Макіївці. Через декілька місяців, 10 листопада 1926 року, не дивлячись на відсутність теологічної освіти, був рукоположений єп. Невьо на священика ad solam missam (лише для відправляння Служби Божої). Систематично переслідуваний ДПУ, яка сприймала його як шпигуна і опору для шпигунів. У квітні 1927 року ДПУ вимагало від нього підписання декларації, що зобов’язується не відправляти «польських церемоній» не дивлячись, що Служби відправляв лише на латині. Пізніше отримав заборону відправляти Служби Божі як іноземець. Його домашня господиня, полька, Станіслава Панкевич, була заарештована у 1928 році і депортована до табору на Соловках, так  само як і росіянин Сергій Колчков, який допомагав священику. Через постійні переслідування ДПУ отримав нервовий розлад і 7 жовтня залишив СРСР. Помер у Франції 9 квітня 1932 року.

 зміст

Архієпископ Маньковський Пьотр

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 347-348)

   Маньковський Пьотр аєп. (1866 – 1899 – 1933). Народився 1 листопада у маєтку Сахінка на Поділлі. Від 1872 року проживав і навчався в Дрездені. Закінчив агрономічний факультет Вроцлавського університету. Після навчання осів в родинному маєтку біля Могилева Подільського. У 1896 році вступив до Житомирської духовної семінарії і 7 липня 1899 року отримав священицькі свячення, після яких був призначений вікарієм у житомирському кафедральному костелі.  У 1902 році призначений настоятелем у Кам’янці-Подільському. Вкінці 1911 року за підтримку таємного (безхабітового) Згромадження Дочок Пречистого Серця Пресвятої Діви Марії царська влада позбавила його посади з забороною служіння в іншій парафії. Отримав посаду службовця в житомирській єпископській курії. У 1917 році призначений вікарієм тієї частини житомирської дієцезії, яка залишилася під австрійською та німецькою окупацією. 24 вересня 1918 року преконізований на першого ординарія відродженої у 1918 році кам’янецької дієцезії, яка була скасована царською владою у 1866 році. Консекрований 30 листопада 1918 року у Кракові єп. Адамом Сапєхою.  Інгрес до кафедрального собору у Кам’янці-Подільському відбувся лише 8 грудня 1919 року після того, як до міста увійшли польські війська. Перед небезпекою арешту більшовиками, залишив територію дієцезії 5 липня 1920 року разом з відступаючою польською армією і осів у Бучачи на території львівської архідієцезії.  Заснував там нижчу духовну семінарію для кам’янецької дієцезії, територія якої увійшла до складу СРСР.  У 1926 році після номінації Апостольським Престолом о. Яна Свідерського апостольським адміністратором кам’янецької дієцезії, відмовився від керівництва дієцезією і переїхав до Володимира-Волинського на територію луцької дієцезії.  Папа Пій XI призначив його 9 лютого 1926 року титулярним архієпископом енейським. Був також прелатом архидияконом луцького капітулу. Останні роки свого життя присвятив письменницькій і перекладацькій діяльності, опублікував багато книжок. Залишив після себе щоденники Помер несподівано 8 квітня 1933 року і похований і підземеллях луцького кафедрального костелу. За радянських часів, після 1939 року його останки були спрофановані і викинені.

зміст

О. Мошковський Конрад

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 359-360)

   Мошковський Конрад (1881 – 1904 – 1964). Походив з Луцько-житомирської дієцезії. Закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1905 році був вікарієм парафії Пуліни в деканаті Новоград-Волинський. Почергово був адміністратором парафій: Скурче (1906 – 1907), Міхалполь (1910-1914) i Tопори (1920). Будучи адміністратором останньої парафії був також віцедеканом деканату Сквира у київській губернії. У 1919 – 1920 роках заарештований і ув’язнений. У 1923 році вже перебував у Польщі і був адміністратором парафії Радзівіллів в деканаті Кремінець. В новоствореній у 1925 році луцькій дієцезії був настоятелем парафії Варковіче (1927) і деканом в Дубні, настоятелем парафії Перевали, а водночас адміністратором парафії Ставки в дієцезії Любомль (1930 – 1932), мансіонарієм в олицькій колегіаті (1933), настоятелем парафії Сєлєц і володимирським віцедеканом (1934 – 1937), а потім настоятелем парафії Колкі і деканом колецьким. Територію луцької дієцезії залишив у 1945 році і від 1947 року мешкав у Бєжгловському замку, де опікувався, так само як під час ІІ світової війни, єп. Адамом Шельонжком, у якого був сповідником. Протягом певного часу був настоятелем парафії св. Якубу у Торуні. Був прелатом і почесним каноніком олицького капітулу. Помер 29 вересня 1964 року, похований у Торуні.

зміст

О. Нановський Казімєж

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.414-415,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 362-363)

   Нановський Казімєж народився у 1872 р. в м-ку Дунаївці Ушицького пов. Подільської губ.. У 1898 р. після закінчення семінарії одержав призначення на посаду вікарія костелу в с. Остропіль Новоград-Волинського пов. Волинської губ. З репутацією особи, що, на думку царських чиновників, не заплямувала себе ні в моральному, ні в політичному відношенні, в липні 1902 р. без особливих перешкод одержав згоду Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора на заміщення посади настоятеля костелу в м. Рівне. Реноме лояльного до чинної влади священика зберігалося за Нановським ще кілька наступних років. Без ускладнень у 1906 р. йому було довірено викладання Закону Божого у Здолбунівському, а в 1908 р. — ще й у Рівненському двокласному міському залізничному училищі. Так само успішно складалася духовна кар’єра о. Нановського: у 1910 р. Луцько-Житомирський  єпископ  за  погодженням  зі  світськими  властями призначив його Рівненським деканом. Однак вже у 1911 р. в результаті таємного стеження жандармерія дійшла висновку, що цей священик прихованими методами пропагує католицизм та полонофільство і вороже ставиться до чинної влади. Щоб позбавитися від надмірної уваги охоронців російського самодержавства, К. Нановському в 1916 р. довелося з повітового міста перебратися до віддаленого подільського с. Сказинці, де його застала революція 1917 р. і громадянська війна. Під час відступу польських військ влітку 1920 р.  мав намір виїхати до Польщі, однак залишився, переховуючись від червоноармійців у селах на Проскурівщині. З настанням миру  одночасно обслуговував кілька парафій  Проскурівського деканату, зокрема,  в с. Чорний Острів,  Завалійки та Миколаїв. Мешкаючи неподалік від  радянсько-польського кордону,  неодноразово таємними  стежками за  сприяння місцевих контрабандистів долав  його сам і допомагав в перетині іншим священикам, які вирушали до Польщі, щоб залагодити церковні справи, побачитися з ріднею, а то й придбати найнеобхідніші речі. Притягнувши  за це  о. Нановського  до  відповідальності,  у  березні 1925 р. чекісти змусили його до публічного каяття перед радянською владою за антирадянську та шпигунську діяльність, яку він нібито здійснював за вказівкою польського єпископату, що, проте, не захистило його від подальших переслідувань. Потрапляючи за ґрати у листопаді 1925 р.  та травні 1927 р., щоразу після кількамісячного ув’язнення опинявся на волі ціною принижень  і  підписання  чергових  відкритих  листів і  декларацій антипольського і антикатолицького спрямування. Під тиском ДПУ сященик змушений був з амвону закликати своїх парафіян до покори комуністичному режимові, вступу в колгоспи і сплати непосильних податків. Не витримавши переслідувань, у 1929 р. він покинув с. Тарноруду під Волочиськом, де останніми  роками очолював численну католицьку громаду, і таємно перейшов на польський берег прикордонної ріки Збруч. До своєї кончини, що сталася 6 лютого 1936 р. у м-ку Кременець, кс. Нановський виконував душпастирські обов’язки в парафіях Луцької дієцезії — у Рівному, Здолбунові, Шумську та Почаєві.

 зміст

 О. Наскренцький Kaзімєж

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Наскренцький Казімєж народився 11 червня 1878 р. в м. Житомир Волинської губ. у родині лікаря. Закінчивши Житомирську чоловічу гімназію, навчався на медичному факультеті Київського університету св. Володимира. У 1897 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, яку достроково закінчив у 1900 р. і за особливі успіхи у навчанні був направлений до Санкт-Петербурзької римо-католицької духовної академії, яку залишив у грудні 1901 р. через погіршення стану здоров’я. Висвячений на священика у 1902 р. Був душпастирем і законовчителем  в  Ушомирі  біля Овруча, Куневі  Заславського деканату,  Житомирі та Ободівці на Поділлі.  У 1912 р. був призначений вікарієм у Київ. Написав кілька богословських і літургічних книг. В 20-х роках налагодив роботу нелегальної духовної семінарії, в якій було підготовлено кількох майбутніх священиків. Після того, як ДПУ у червні 1926 р. арештувало настоятеля Київського костелу  св. Олександра  і  рівночасно  Апостольського адміністратора Житомирської дієцезії о. Т. Скальського, о. Наскренцький прийняв його обов’язки, які виконував до свого арешту 24 липня 1929 р. Співробітниками КРВ Київського відділу ДПУ УСРР 30 липня  1929 р. йому було пред’явлено обвинувачення в «контрреволюційній діяльності в інтересах чужоземних держав». 27–30 червня  1930 р.  о. Наскренцького  було  засуджено  у  «Справі польської контрреволюційної і шпигунської організації на Правобережній Україні» на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10 і 54–11 КК УСРР до найвищої міри соціального захисту — розстрілу із заміною на ув’язнення терміном 10 років і позбавлення прав на 5 років. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі. 15 вересня 1932 р. разом з групою інших репресованих священиків потрапив до Польщі в результаті останнього обміну політичними в’язнями між СРСР і ІІ Річчю Посполитою. Помер 4 травня 1950 р.

 зміст

О. Носалевський Казімєж

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.373-374)

   Носалевський Казімєж (1872 – 1898 – 1936). Народився 21 лютого у Смотричі на Поділлі. Гімназію закінчив у Кам’янці-Подільському, а духовну семінарію у Житомирі. Після священицьких свячень отриманих у 1898 році, виконував душпастирьське служіння у парафіях: Бар на Поділлі, Тернівка, Кам’янець-Подільський і Проскурів, де від 1905 року протягом 17 років був настоятелем. У 1909 році запросив до Проскурова генеральну настоятельку таємного безхабітового Згромадження Дочок Пречистого Серця Пресвятої Діви Марії, Паулу Малецьку, яка заснувала у місті виховний заклад для 45 дівчат,  кравецьку майстерню, школу крою і шиття з таємним навчанням польської мови для 20 дівчат, а також інтернат. У 1908 – 1910 роках збудував у Проскурові великий і гарний костел (зруйнований радянською владою). Від 1916 року належав до Головного Управління Польських Шкіл на Поділлі і брав активну участь в його діяльності. При його участі у Проскурові було засновано польську гімназію і багато польських шкіл. Займався також доброчинною діяльністю. Після відновлення у 1918 році кам’янецької дієцезії, у 1919 році, 26 серпня прийняв "per procuram» від імені єп. Пьотра Маньковського, управляння дієцезією  як генеральний вікарій і намагався відродити знищені душпастирські структури. Був двічі заарештований більшовиками і знаходився під загрозою розстрілу. Лише дуже активне втручання парафіян врятувало йому життя. Прибув до Польщі у 1920 році, разом з відступаючою польською армією. Всередині 20-х років у Бучачі (львівська архідієцезія) був директором нижчої духовної семінарії, яку заснував там єп. Маньковський для кам’янецької дієцезії. Пізніше перебував на території  луцької дієцезії у Володимирі-Волинському і Рівному (1927 – 1931). У 1932 – 1933 роках був настоятелем у Здобунові, пізніше у Шумську (1934 – 1935),потім у Почаєві, де помер 6 лютого 1936 року.

зміст

О. Орачевський Віктор

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.383)

    Орачевський Віктор (1870 – 1894 – 1941). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Закінчив Житомирську духовну семінарію. За боротьбу зі змішаними подружжями (православно-католицькими) був репресований царською владою. На священика накладено високий штраф, заборонено виконувати душпастирські обов’язки і ізольовано у монастирі. У 1902 році був ізольований у монастирі у колишньому монастирі Францисканців разом з о. Мар’яном Токажевським. У 1904 – 1906 був адміністратором парафії Птича. У 1918 році був адміністратором парафії Куманівці у літинському деканаті. У той час на священика було вчинено напад і жорстоко побито. Від початку 20-х років вже служив у луцькій дієцезії, спершу  адміністратором парафії Боремль і парафії Злочівка в деканаті Дубно (1923-1930), де був віцедеканом, пізніше настоятелем парафії Берестечко і адміністратором парафії Теслухів (1931- 1934). Надалі був віцедеканом в деканаті Дубно. У 1926 році був почесним каноніком олицьким. У 1935 – 1936 роках був настоятелем олицької колегіати і адміністратором парафії Довгошия у луцькому деканаті, пізніше парафії Олексинець і парафії Старий Вишнівець. Помер на Волині 21 січня 1941 року.

 зміст

О. Прокопович Теодор

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.395-396)

   Прокопович Теодор (1897 – 1920 - 1942) . Народився 17 квітня у Луцьку з батьків Октавіна і Терези. Належав до Луцько-житомирської дієцезії (пізніше житомирської), потім влоцлавської.  Після переїзду родини до Житомира від 1908 року навчався в урядовій гімназії цього міста. У 1915 році вступив до Вищої духовної семінарії у Житомирі і 4 січня 1920 року отримав священицькі свячення. Безпосередньо після свячень був призначений адміністратором парафії Птича на Волині, але попросив про вікаріат, щоб краще підготуватися до душпастирського служіння. Після недовгого періоду служіння у Полонному, був скерований до келецької дієцезії, де виконував обов’язки вікарія в парафії Стшемишиці. Під кінець 20-го року повернувся до Полонного. Був там вікарієм, а також душпастирем в навколишніх, позбавлених душпастирської опіки парафіях Баранівка, Староконстантинів і т.д.  до середини 20-х років. Потім був адміністратором Лабунь, Славута і Шепетівка в заславському деканаті.   На початку 1927 року надалі служив на території житомирської дієцезії. Був заарештований 1 січня 1930 року, через місяць був перевезений до Києва і засуджений до 8 років таборів. 28 липня 1930 року висланий до політізолятора в Ярославлі, де перебував разом з 30 польськими священиками з України. У 1932 році в останній момент був внесений до списку в’язнів до обміну між Польщею та СРСР і після недовгого перебування у в’язниці «Бутирка» у Москві, 15 вересня 1932 року у групі 51 полоненого, серед яких було 18 священиків, прибув до Польщі. Це був останній обмін полоненими між Польщею та СРСР. Спершу перебував на території дієцезії луцької , а потім переїхав до дієцезії влоцлавської, де 14 липня 1933 року став настоятелем парафії Вєжхи. Від 20 серпня 1936 року був адміністратором, а потім настоятелем парафії Клубка. Заарештований німцями 26 серпня 1940 року і ув’язнений у перехідному таборі в Щеглині. Потім перебував у концтаборі в Дахау, де отримав номер 22323. Від 30 жовтня 1941 року перебував у блоці 30. 14 жовтня 1942 року був вивезений до газової камери. Деякі інші джерела подають, що помер у транспорті інвалідів того самого дня.

зміст

О. Рибалтовський Андрій 

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 420)

    Рибалтовський Андрій (1875 – 1928 - ?). Народився у селі Клопотопатри у гродненській губернії і родині теслі. Належав до житомирської дієцезії. Закінчив фармацевтичний факультет Київського університету. У 1897 році був призваний до війська і скерований до праці в інтендентурі і Москві. У 1914 році здав екстерном екзамен з фармацевтики і отримав диплом фармацевта. У цьому ж році був призваний до війська і працював у санітарному відділі у ранзі поручника. Демобілізований у 1918 році працював керівником аптеки у Києві. У 1925 році замешкав у о. Теофіла Скальського, апостольського адміністратора житомирської дієцезії, що резидував у Києві, з наміром приготуватися до священства. Був одним з 6 кандидатів (разом з Станіславом Гжегожевським, Юзефом Ковальським, Броніславом Любовським і Бруноном Марецьким), яких таємно готували до священства апостольські адміністратори о. Т. Скальський, а потім К. Наскренцькій. Священицькі свячення отримав таємно, в Петербурзі 4 грудня 1928 року з рук єп. Антонія Малецького, апостольського адміністратора для північної Росії. У січні 1929 року був висланий до парафії Погребища з розпорядженням отримати реєстрацію, яка б дозволила легально працювати у душпастирстві. Після відмови реєстрації у Бердичіві, отримав її у Києві. Через неповних пів року працював в парафії Погребище у бердичівському деканаті. Був там заарештований 14 червня 1929 року і 18 червня був засуджений за контрреволюційну діяльність. 12 травня 1930 року знову засуджений у груповому процесі польських священиків з України і засуджений ОСО Колегії ДПУ у Києві на 3 роки таборів у Сибіру. Вирок рахувався від 25 травня 1929 року. Був засуджений разом зі своїми співбратами з підпільної духовної семінарії. Після відбуття покарання, у 1932 році мав повернутися на територію дієцезії, існує інформація, що у 1933 – 1934 роках був адміністратором парафії Махнівка у колишньому бердичівському деканаті. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Рубікас Вінцентій

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.414)

   Рубікас Вінцентій (1868 – 1893 – 1927). Походив з Луцько-житомирської дієцезії. Закінчив Вищу духовну семінарію у Житомирі. У 1894 році був вікарієм парафії Дубно. Від 1904 до 1927 року був адміністратором парафії Пуліни в деканаті Новоград-Волинський, яка у 1918 році налічувала 10 838 вірних. «Не дивлячись на переслідування і постійні репресії до останнього моменту залишався на своєму місці, декларуючи у такий спосіб прив’язаність до Церкви і любов до відданого під його опіку люду».

 зміст

О. Рудніцький Юліан

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Рудніцький Юліан народився 1 березня 1880 року в Городку Подільському. Основну школу і гімназію закінчив у Кам’янці-Подільському, після чого вступив до Вищої духовної семінарії у Житомирі. У 1903 році прийняв священицькі свячення.
   Недовго о. Рудніцький  був вікарієм парафії Радзивіллів, після чого став адміністратором парафії Замехів. І тут розвинув жваву суспільну і національну діяльність. Під час І світової війни організував хор, який виконував польські релігійні і патріотичні пісні, відкрив польську школу, організував урочисті молебні у річниці національних подій, таких як нп., Конституція 3 Травня чи конфедерація барська. Був уповноваженим і радником навколишньої шляхти. Душпастирське служіння поєднував з конярством, розводячи коней англо-арабської раси.
   Коли у 1918 році на Волині почали нишпорити більшовицькі банди, які влаштовували погроми, о. Рудніцький організував сильний осередок самооборони.   Ініційованою ним обороною керував росіянин князь Лоханський. Через два роки героїчних змагань надійшли польські війська, які, однак, незабаром відійшли за Збруч і у той час відбувся напад на плебанію, під час якого вбито частину захисників. О. Рудніцькому вдалося втекти разом з візником до Польщі.
   У ІІ Речі Посполитій о. Рудніцький розпочав навчання на факультеті психології в університеті Яна Казімєжа у Львові. У 1923 році був інкардований до львівської дієцезії. Потім служив як експозитор в парафії Сороцко, далі був адміністратором в Боворові, Хорожанці, Підгайчику і Соколівці. У той час заангажувався в організацію допомоги для поляків, які втекли з території, яка внаслідок ризького миру була включена складу СРСР. Допомога ця полягала у виплаті стипендій на навчання для молоді, а також у пошуках праці. Сам, у своїй плебанії гостив 50 осіб одночасно. Одним з його підопічних був російський художник Гербоїв. У 1935 році Зофія Делінська фундаторка костелу у Кукізові, отримала для о. Рудницького постійну номінацію на настоятеля.
   Коли 17 вересня 1939 року радянські війська окупували східні землі ІІ Речі Посполитої, о. Рудніцький не залишив своїх парафіян. Під час першого візиту на плебанії, офіцер НКВС, коли встановив його місце народження, видав наказ арештувати священика як втікача з СРСР. О. Рудніцький, використовуючи доскональне володіння російською мовою, зміг його переконати змінити рішення, після чого переїхав до окупованого німцями Перемишля. Притулок знайшов у монастирі Домініканців у Ярославлі. Тут був заарештований гестапо і переданий в руки НКВС. Священик знову попав до Кукізова, де не дивлячись на гоніння, продовжував душпастирську діяльність. Постійно переслідувався НКВС, під час чергового допиту, офіцер сказав: «Я плював на вашу віру». На що отримав відповідь: «Не,  плюй до криниці, бо можливо будеш змушений з неї пити». Здивований чекіст запитав: «Звідки Ти знаєш прислів’я моєї матері? І наказав йому вийти?
    Весною 1941 року о. Рудніцький був внесений до списку осіб призначених до депортації. Повинен був бути заарештований 24 червня 1941 року. Але за два дні до цього гітлерівські війська напали на СРСР і наміри НКВС були знівечені. Під час німецької окупації видавав свідоцтва про хрещення для євреїв, дезертирів і циганів. Привозив їжу для євреїв ув’язнених у таборі в Яричові. Підтримував місцеві структури АК.  Керував розподілом підпільної преси. У липні 1943 року на його плебанію напали українські націоналісти, його врятував візник, який почав бити у пожарні дзвони на площі, після чого приїхали пожежники і зібрався натовп, що змусило нападників втекти. Протягом багатьох тижнів залишався в парафії, яка знаходилась під постійною небезпекою нападу. Лише за чітким розпорядженням аєп. Болеслава Твардовського, відправився до Львова, де поселився у сестер Серцянок. Весною 1944 року виїхав до монастиря Бернардинів в Опатові біля Сандомєжа.
   Після окупації келецької землі радянськими військами, о. Рудніцькій став опікуватися парафією в Бєрвцях біля Радома. Незабаром його почали викликати до служби безпеки, де вимагали пояснень, чому о. Юліан залишив Львів у 1944 році. У такий ситуації, боючись арешту, виїхав до Корфантова, де оселилося багато його парафіян з Кукізова. Недалеко знаходилась місцевість Ламбиновиці, де був табір, в якому тримали німців, а також солдатів АК і НЗС (Національні Збройні Сили). О. Юліан зорганізував акцію викупу в’язнів. Викупив м.ін. німецького закристиянина з Корфантова і його сестру. Незабаром його почали викликати  служби безпеки, які вимагали пояснень багатьох фактів з його буйного життя, починаючи від втечі з більшовицької Росії у 1920 році, водночас на його плебанії багаторазово проводили обшуки.
   О. Юліан Рудніцький помер 16 березня 1951 року у Корфантові. З огляду на те, що його могилу на місцевому цвинтарі багаторазово профановали, ОО Сальваторіани перевезли труну з його останками до Кракова, де похоронили у своєму законному гробовці.

        зміст

О. Савіцький Болеслав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 426 - 427)

   Савіцький Болеслав (1877 – 1904 – після 1934). Народився в Ошмяні на території віленської губернії. Був випускником Житомирської духовної семінарії і належав до Луцько-житомирської дієцезії. У 1904 – 1906 роках був вікарієм парафії Городок Подільський, а потім (1918 - 1920) адміністратором Монастежиська в уманському деканаті. Схематизм Луцько-житомирської дієцезії з 1923 – 1925 років згадує його як перебуваючого поза межами дієцезії.  За інформацією анонімного опрацювання для МЗС Польщі з середини 20-х років був адміністратором парафії Тиврів, Лучинець, Снитікв і Вербовець, а потім парафії в Бердичіві. Заарештований 20 серпня 1928 року. У лютому 1929 року перебував у в’язниці «Бутирка», а у квітні цього ж року був засуджений до 10 років таборів.  Засланий до табору на Соловках. Після ніби викриття радянською владою на острові Анзер вигаданого «таємного антирадянського угрупування» ув’язнених там 32 католицьких священиків, правління УСЛАГу 9 липня 1932 року у вироці, що закінчував процес щодо особи о. Савіцького прийняв наступне рішення: «тримати в ізоляції від інших священиків до кінця вироку». Незабаром був висланий до вязниці «Бутирка» в Москві. Дякуючи обміну політичними в’язнями 15 вересня 1932 року прибув до Польщі. У 1932 – 1934 роках був настоятелем і деканом парафії Сарни. У 1938 році вже не згадується у схематизмах луцької дієцезії.

 зміст

О. Свідерський Ян

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm,
źródło: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.421-423)

   Свідерський Ян народився 27 грудня 1888 р. в с. Вільшанка Ольгопільського пов. Подільської губ., поляк, громадянин УСРР. Одержавши гімназійну освіту, вступив на медичний факультет Новоросійського університету в м. Одеса, проте через півроку перейшов до Луцько-житомирської духовної семінарії, яку з особливими успіхами достроково закінчив у 1910 р. і був скерований до Санкт-Петербурга для навчання у Духовній Академії. Внаслідок погіршення стану здоров’я у 1912 р. залишив цей навчальний заклад і повернувся в Україну, де був висвячений на священика і призначений вікарієм Луцького кафедрального собору. З 1913 р. був настоятелем  костелу і законовчителем у Жмеринці поблизу Вінниці. У 1915 р. був переведений до Проскурова на посаду законовчителя комерційного і реального училищ. Після революції 1917 р. брав активну участь у розвитку мережі закладів товариства «Мацєж Школьна», що діяло під патронатом католицької Церкви і займалося освітою і патріотичним вихованням молодого покоління поляків. Належав до засновників польської гімназії у Проскурові, де обійняв посаду законовчителя. На початку 1920 р. був одним з організаторів і учасників урочистостей з нагоди вступу польського війська до Проскурова. У травні 1920 р. став канцлером курії Кам’янецької дієцезії і під час відступу поляків, займаючись евакуацією майна єп. П. Маньковського, виїхав до Львова. Повернувшись до Кам’янця-Подільського восени 1920 р., обійняв посаду настоятеля  костелу в  с. Зіньківці, окрім  цього,  поділяючи  разом з  отцями Р. Шишком та В. Шиманським обов’язки генерального вікарія дієцезії. З червня 1921 р. за  розпорядженням єпископа, який опинився за межами УСРР, став одноосібно управляти Кам’янецькою дієцезією, водночас очолюючи парафію в с. Віньківці, а з 1927 р. — у м-ку Бар на Вінничині. Керівництво дієцезією, що нараховувала сотні тисяч віруючих, в цей складний  момент було покладено на  ще зовсім молодого  священика (тоді він ще не досяг віку Христа) не лише тому, що належав до кола довірених осіб єп. Маньковського. Важливу роль відіграли особисті якості Свідерського, який, через свою молодість хоч і не встиг завоювати достатнього авторитету серед  подільського духовенства, проте, на думку єпископату, був здатний зберегти єпархію навіть під тиском атеїстичної більшовицької держави. Його колеги вважали, що генеральний вікарій «людина розумна, вихована, енергійна, яка вміє прихилити до себе людей. Завдяки цій останній рисі свого характеру Свідерський не має заздрісників, навпаки, всі доброзичливі для нього. Він уміє вплинути на людей, привернути їх до себе і до своїх задумів. Заради своєї ідеї він не жалів своєї праці, готовий ризикувати своєю свободою». Щоб вирішити нагальні питання управління дієцезією, що поставали в умовах радянської дійсності, і порадитися з єпископом, який мешкав у м-ку Бучач на Тернопіллі, кс. Свідерський тричі нелегально долав державний кордон — у серпні та грудні 1921 р. і серпні 1922 р. Третя подорож при поверненні завершилася затриманням  священика радянськими прикордонниками і кількамісячним його перебуванням у Кам’янецькій та Вінницькій в’язницях із загрозою суду і винесення суворого вироку, однак завдяки втручанню польських дипломатів, його було звільнено і він одержав можливість повернутися до душпастирської діяльності в своїй парафії. Тим часом за клопотанням єп. Маньковського перед Святійшим Престолом о. Свідерському було присвоєно почесний титул папського шамбелана. У 1923 р. генеральному вікарію Кам’янецької дієцезії, перед яким знову постали проблеми,  для вирішення яких йому бракувало повноважень, зокрема, стосовно реєстрації релігійних громад, як того вимагало радянське законодавство, довелося вирушати в подорож до Москви, аби порадитися з представником Ватикану — головою папської місії по наданню допомоги голодуючим у Росії о. Е. Волшем. Надалі вихід із складних ситуацій він намагався знайти, листуючись з єп. Маньковським за посередництвом польських дипломатів, які були акредитовані в УСРР. Проте, найпершим і найближчим порадником Свідерського був його старший товариш — вінницький настоятель і декан о. Левінський.  Разом вони,  зокрема,  намагалися вирішити  проблему  кадрів духовенства. Однак намагання прелатів в 1924–1926 рр. налагодити підготовку майбутніх священиків для задоволення потреб дієцезії не мали успіху, бо радянська адміністрація не дозволила відкрити семінарію, а підпільне навчання  гальмувалося  через відсутність приміщень  для занять і поселення семінаристів, брак коштів на  їх утримання, страх священиків, які бралися  за викладання,  перед  можливими  репресіями  за нелегальну діяльність.
   Після реорганізації структури РКЦ в СРСР, здійсненої Папою Пієм ХІ в 1925–1926 рр.,  о. Свідерський  здобув  більші повноваження,  ставши Апостольським  адміністратором Кам’янецької  дієцезії.  Дізнавшись про це призначення від  свого  колеги з Києва Т. Скальського,  о. Ян прибув з Бара  до  Кам’янця-Подільського, де  одержав  з рук кс. Ф. Любчинського єпископську митру, що зберігалася в кафедральному костелі, богослужбові  книги  і  подарунок  від  дієцезіального духовенства  —  золотий перстень з аметистом. Срібний з позолотою хрест, також з аметистом, новопризначений ієрарх замовив у місцевого ювеліра сам. Незабаром на допитах в ДПУ йому довелося давати детальні пояснення і про своє просування по щаблях церковної ієрархії, і про походження фіолетового вбрання та інших коштовних ознак свого єпископського статусу. Заради збереження єпархії і підлеглого йому духовенства кс. Свідерському не раз доводилося шукати компромісу з атеїстичною владою. У 1927 р., щоб визволити з в’язниці кількох священиків, він поставив свій підпис під випродукованою чекістами так званою декларацією духовенства Поділля з нагоди  10-річчя радянської  влади. Однак ні постійні поступки керівника дієцезії, ні публічні заяви про лояльність не відвернули масових репресій, застосованих більшовицьким режимом щодо римо-католицького духовенства України в 1929–1930 рр. 18 січня 1930 р. в його домівці було влаштовано обшук і пред’явлено ордер на арешт.  21–27 червня 1930 р. о. Свідерського було засуджено у груповій «Справі польської контрреволюційної і шпигунської організації на Правобережній Україні» на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10 і 54–11 КК УСРР  до найвищої міри соціального захисту — розстрілу із заміною на ув’язнення терміном 10 років і позбавлення прав на 5 років. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі. 15 вересня 1932 р. разом із групою інших репресованих священиків потрапив до Польщі в результаті обміну політичними в’язнями між СРСР і ІІ Річчю Посполитою. Душпастирське служіння продовжив у Луцькій дієцезії як настоятель костелу в Дубно, Кременці, а з 1934 р. —настоятель і декан у Сарнах, де  замешкав  разом  зі  своїм наставником  і  старшим товаришем о. Я. Левінським. У  вересні  1939 р.  о. Свідерський  змушений був утікати від Червоної армії за Буг. Під час гітлерівської  окупації Польщі мешкав у Варшаві, з 1944 р.  працював у Влоцлавський дієцезії. Помер 18 жовтня 1959 р.  Реабілітований  19 вересня  1991 р.  військовою прокуратурою  КВО  «в  зв’язку з  відсутністю  достатньої  сукупності  доказів його вини».

зміст

О. Скальський Антоній

(джерело:  З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.423-424, R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s. 435-436)

   Скальський Антоній народився у 1878 р. в с. Савчине поблизу Тульчина, що на Поділлі, поляк, громадянин УСРР. Двоюрідний брат  Апостольського  адміністратора  Житомирської  дієцезії Т. Скальського. Закінчивши Житомирську духовну семінарію, був висвячений на священика і в грудні 1901 р. одержав від влади дозвіл на виконання обов’язків помічника настоятеля Вінницької парафії. У 1902 р. був призначений на посаду вікарного священика Житомирського кафедpального собору св. Софії, з 1904 р. працював у  парафіях Поділля. Революційні події 1917 р. застали його на посаді адміністратора костелу м-ка Кодима під Балтою. У 1929 р. його було призначено настоятелем в с. Браїлів на Вінничині, де численна католицька громада внаслідок арешту його попередника залишилася без духовної опіки. О. А. Скальський мав дуже спокійну, флегматичну вдачу. Колеги-священики вважали його справжнім  польським патріотом,  який  негативно налаштований до  радянської влади, однак, будучи людиною малоенергійною і пасивною, він ні словом, ні ділом такого свого ставлення не проявив. Попри це 25 січня 1930 р. його також було заарештовано і 21–27 червня того ж року засуджено у груповій «Справі польської контрреволюційної  і  шпигунської  організації  на Правобережній  Україні»  на  підставі арт. 54–3, 54–4,  54–5,  54–6,  54–10 і  54–11  КК  УСРР до найвищої  міри соціального  захисту  —  розстрілу  із заміною  на ув’язнення  терміном 10 років і позбавлення прав на 5 років. Покарання відбував у Котлаському таборі, згодом — у Ярославльському політізоляторі. 15 вересня 1932 р. разом з  групою  інших репресованих священиком А. Скальський потрапив до Польщі в результаті обміну політичними в’язнями між СРСР і ІІ Річчю Посполитою.  Помер  у  Польщі  13 листопада  1953 р. Реабілітований військовою прокуратурою КВО 19 вересня 1991 р.

 зміст

О. Скальський Теофіл

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Скальський Теофіл-Олександр  народився 1 березня 1877 р. в с. Кириївка Ольгопільського пов.  Подільської губ. в зубожілій польській шляхетській родині, глава якої служив рахівником в поміщицькому маєтку. Закінчивши класичну гімназію в Немирові, у 1894 р. став вихованцем Житомирської духовної семінарії, звідки у 1898 р. був  скерований  в  Санкт-Петербург  до  Духовної  Академії  РКЦ. У 1900 р. отримав пресвітерські свячення, а через два роки здобув диплом магістра теології. У  серпні  1902 р.  о. Т. Скальський,  не  зустрівши  заперечень з  боку Волинського губернатора, який, посилаючись на зібрані жандармами відомості, дійшов висновку, що цей молодий богослов «в моральному і політичному відношенні благонадійний», був призначений на посаду викладача римо-католицької духовної семінарії в Житомирі. У 1909 р., Т. Скальський був призначений засідателем  Луцько-Житомирської єпархіальної консисторії також відбулося за згоди світської адміністрації. Підозра щодо нелояльності о. Т. Скальського до імперського устрою вперше  виникла  у  січні  1913 р.,  коли  від  жандармів надійшла  добута таємними  методами  інформація,  що  він  під  час  різдвяних  свят  перед членами жіночого доброчинного товариства завів мову «про політичне значення для поляків католицької віри, міцно тримаючись якої, поляки оберігають себе від русифікації і служать цим заповітній ідеї відновлення ойчизни». У травні-червні 1913 р. високі царські чиновники були вже переконані, що «головною  метою призначення  Скальського  настоятелем  Київського костелу є пропагування польських ідей за допомогою газети «Київський дзеннік» [«Dziennik Kijowski»], і стурбовано сигналізували генерал-губернаторові,  що цей священик «за  своїми  політичними поглядами належить до числа націоналістів-поляків крайнього табору, проте, будучи спритною і потайливою людиною,  намагається вести справи свої тонко, ось чому офіційних даних, що були б підкріплені певними свідченнями про шкідливий його напрям, у Волинського губернатора немає, окрім згадки в одній із записок начальника Волинського губернського жандармського управління про приналежність  його  до національно-католицької  партії, яка переслідує шовіністичні цілі». Жалкуючи, що не володіє конкретними фактами, Волинський губернатор у жовтні 1913 р. відкинув будь-які сумніви в  тому,  що о. Т. Скальський провадить антиурядову діяльність. Подальше перебування цього священика в Житомирі, до того ж на посаді викладача семінарії, на думку урядовця, «з точки зору державних інтересів виглядає вкрай небажаним». Губернатор, апелюючи до начальника Південно-Західного краю, тобто Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, повідомляв, що, «будучи інспектором римо-католицької духовної семінарії і викладачем законознавства, названий ксьондз критикує перед вихованцями російські закони, прагнучи вселити слухачам ворожі почуття до російських порядків. Поза сумнівами також, що Скальський є душею всіх таємних польських організацій, які існують у Житомирі і діють настільки конспіративно, що зусилля місцевої влади виявити такі до цього часу не увінчалися успіхом».
    Під час Першої світової війни настоятель Київського костелу св. Олександра провадив серед киян та біженців  з Польщі не  тільки пастирську, але й  просвітницько-патріотичну  і доброчинну діяльність.  Революційні події 1917 р. він зустрів у Києві, тут безвиїзно пережив лихоліття громадянської війни. В 1919 р. ледь не поплатився життям, потрапивши до в’язниці ЧК, але завдяки клопотанням парафіян йому вдалося врятуватися і вийти на волю. З  приходом до Києва у травні  1920 р. поляків,  передбачаючи повернення більшовиків, поводився надзвичайно обережно. Попри це був  запідозрений в  нелояльності  до радянської  влади  і в наступні роки постійно перебував під щільним наглядом чекістів, що ускладнювало виконання  покладених  на  нього  єп. Дубовським  обов’язків  генерального вікарія тієї частини Луцько-Житомирської дієцезії, яка з 1920 р. була зайнята Червоною армією. У травні 1922 р. він був заарештований за  приховування коштовностей костелу від конфіскації в рамках кампанії боротьби з голодом і тільки після сплати штрафу, призначеного судом, зміг вийти на волю. 31 березня 1926 р. з рук папського посланця єп. М. д’Ербіньї кс. Т. Скальський одержав повноваження Апостольського адміністратора Житомирської дієцезії РКЦ. З цих пір почалися щоденні виклики до Київського окрвідділу ДПУ і багатогодинні допити слідчими  КРВ.  Зрештою  9 червня  1926 р.  після чергової бесіди  з чекістами  отця  було  запроторено  за  ґрати і  йому вже більше ніколи не судилося повернутися до своєї київської домівки та  костелу св. Олександра. 1 жовтня того ж року під конвоєм, як особливо небезпечного злочинця, його було спроваджено до столиці СРСР, до цитаделі ЧК на Луб’янці. 28 січня 1928 р. у Москві було влаштовано суд над київським ксьондзом, який мав стати гучним процесом, демонстрацією радянського правосуддя над «шпигуном у рясі», однак через погіршення стосунків СРСР з Польщею,  дипломати  якої  стали  на  захист  авторитетного  священика, процес відбувся в закритому режимі у дуже вузькому колі учасників. Із Т. Скальського було знято обвинувачення у шпигунстві, проте за інкриміновану йому антирадянську діяльність Військова колегія Верховного суду СРСР ухвалила  суворий  вердикт  — 10 років  позбавлення  волі  у  ВТТ.  Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі та Бутирській в’язниці. Клопотання уряду Речі Посполитої про обмін Т. Скальського на засуджених у Польщі  комуністів радянською стороною неодноразово відхилялося і було зрештою задоволене 15 вересня 1932 р. Прибувши на історичну батьківщину,  прелат  продовжив пастирське cлужіння в Луцькому кафедральному соборі. У вересні 1939 р. йому довелося втікати від Чевоної армії у зону, що була окупована німцями. Війну Т. Скальський пережив у м. Нови Тарг та с. Мшана Дольна, що під Краковом. У цей складний період  він написав спогади  про  своє  життя  за  царату та  правління більшовиків. Помер о. Т. Скальський 12 квітня 1958 р.

 зміст

 О.  Словіковський Антоній

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.443-444)

   Словіковський Антоній (1880 – 1912 – 1921). Походив з Луцько-житомирської дієцезії. Навчався у Житомирській духовній семінарії. У 1914 – 1921 роках був вікарієм потім адміністратором парафії Городок Подільський в деканаті Кам’янець-Подільський, парафії Чернецька Слобода (4809 парафіян) в деканаті Новоград-Волинський і парафії Івниці (1553 парафія) житомирського деканату. Заарештований більшовиками (точна дата невідома) і під час лютого морозу священика по вулиці впели у самій білизні. Після звільнення з неволі протягом недовгого часу був вікарієм парафії Володимир-Волинський, яка на той час була територією ІІ Речі Посполитої. Помер у листопаді 1921 року внаслідок хвороби, якою захворів ще під час арешту. У схематизмі Луцько-житомирської дієцезії з 1923 року згадується як померлий у віці 42 років і на 10 році священства.

зміст

О. Словіковський Клеменс

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.444)

   Словіковський Клеменс (1850 – 1889 – 1926). Належав до Луцько-житомирської дієцезії.  Духовну семінарію закінчив у Житомирі. У 1905 – 1910 роках був адміністратором парафії Кошовата в деканаті Умань. У 1914 році був мансіонарієм парафії Гродок Подільський, а у 1920 – 1926 роках в парафії Пуліни, де одночасно був душпастирем відкритої у 1917 році на території парафії каплиці у Довбиші (у 1926 – 1936 роках ця місцевість була столицею так званого Польського автономного району і носила назву Мархлевськ). Заарештований 4 листопада 1923 року у Довбиші за звинуваченням у політично-шпигунські діяльності на користь Польщі, звільнений 25 листопада того ж року. Був  тут першим і останнім душпастирем. З свідченнями парафіян з 1992 року помер там у 1926 році. Парафія у Довбиші відродилася у 2-гій половині 80-х років ХХ ст. У 1993-1995 роках Паллотини побудували тут святиню, яка нині є дієцезіальним санктуарієм Матері Божої Фатімської.

зміст

О. Соболевський Феліціан

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.446)

   Соболевський Феліціан (1887 – 1912 – після 1938). Належав до Луцько-житомирської дієцезії, потім до Луцької. Був випускником духовної семінарії в Житомирі. У 1918 році був адміністратором колегіатської парафії в Олиці, а потім у 1920 році парафії Старокостянтинів. Після різного роду переслідувань і після того як з нього силою здерли сутану, був змушений радянською владою до громадських робіт. Пізніше виїхав до Польщі і у 1923 – 1932 роках був настоятелем парафії Корець (від 1930 року корецький декан) і катехитом. Від 1933 року був настоятелем парафії Березниця в деканаті Сарни. Був там ще у 1938 році.

зміст

О. Соколовський Казімєж

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.446)

   Соколовський Казімєж (1883 – 1907 – 1937). Народився 20 грудня у селі Новоархангельськ у херсонській губернії. Належав до Тираспольської дієцезії, а потім Луцької. Семінарію духовну закінчив у Саратові і почергово служив у парафіях: Миколаїв, Запоріжжя, Каменське і парафії Внебовзяття Пресвятої Діви Марії в Одесі, яка у 1917 році налічувала 14 986  парафіян.  В останній парафії виконував функції польського проповідника. Після більшовицької революції, не дивлячись на багаторазові нагоди виїхати до Польщі – залишився в Одесі. Незабаром був заарештований і ув’язнений, але дякуючи рішучому виступу польських робітників на його захист, був звільнений, але мав наказ залишити місто. Відправився до Кам’янецької дієцезії, де був адміністратором парафії Жмеринка. Опікувався також іншими парафіями позбавленими душпастирської опіки.  Був багаторазово заарештовуваний.  Через постійні переслідування ДПУ протягом певного часу мав нервовий розлад. Після арешту у 1925 році  був засуджений до 3 років таборів і відправлений до табору на Соловках. 31 січня 1928 року внаслідок обміну полоненими між Польщею та СРСР (9 радянських агентів обміняли на 32 польських громадян з СРСР, серед них було 4 священика) прибув до Польщі і був прийнятий до Луцької дієцезії. Спочатку був вікарієм в парафіях Ковель, а потім (1930-1937) був настоятелем парафії Птича в деканаті Дубно. До 1933 року адміністрував також парафію Пелча у тому ж деканаті. У 1934 році отримав гідність папського шамбелана. Помер у Птичі 20 грудня 1937 року і був похований у Львові.

зміст

О. Соколовський Мар’ян  

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Соколовський Мар’ян народився 2 липня 1897 року у селі Федорівка біля Брацлава на Поділлі. Після закінчення середньої школи у Вінниці, до повнолітня працював в офісах двох фабрик. У 1915 році вступив до Житомирської духовної семінарії і перед її закінченням попросив перевести його до рідної Кам’янецької дієцезії, відродженої у 1917 році. Його прохання було виконане. Після переведення індивідуально закінчив навчання і 4 липня 1920 року прийняв священицькі свячення. Наступного дня, єп. Маньковський, який залишав Кам’янець, призначив його вікарієм катедральної парафії.
   У серпні 1920 року під час наступу більшовицької армії на Варшаву, о. Соколовський перебував у сандомєрській дієцезії. Наступного місяця працював в монастирі на Святому Хресті. У жовтні 1920 року повернувся до Кам’янця-Подільського на своє попереднє місце служіння. Через 2 місяці, як субделегат генерального вікарія, об’їхав фурманкою парафії в: вінницькому, літинському, брацлавському, а також гайсинському повітах і утворив там декілька душпастирських районів, які об’єднували парафії, що були позбавлені душпастирської опіки. Сам взяв під опіку літинський район, до складу якого входили парафії: Куманівці, Хмільник і Стара Сенява. Не залишив своїх вірних не дивлячись на підписання ризького мирного договору у березні 1921 року.
   О. Соколовський протягом 1921 – 1927 років був декілька разів заарештовуваний. Наприклад, від 19 квітня до 7 червня 1923 року перебував у арешті за звинуваченням у приналежності до повстанської організації. Слідство було закрите після того, як було доведено, що воно носило провокаційний характер і було основане на сфальшованих матеріалах. Останній раз був заарештований у Великий Вівторок 12 квітня 1927 року і 28 вересня 1928 року був засуджений до смертної кари через розстріл. Після негайного втручання Генерального Консульства Польщі у Харкові, яке запропонувало радянські владі обмін, о. Мар’яна перевели з камери смертників до міської в’язниці. Після річного перебування у в’язниці Могилева Подільського, священика перевезли до Харкова, у в’язницю Холодна Гора, де він відсидів 2 роки. Під кінець 1931 року, все ще маючи на собі вирок смерті, був  перевезений до політізолятора у Ярославлі.
   Нового в’язня зустрічали на ж/д вокзалі, після чого у грузовику його клали обличчям на підлогу, зверху клали запасне колесо від автомобіля, щоб він не міг бачити дорогу. Після прибуття на місце конфіскувалися всі особисті речі, включаючи білизну, після чого ув’язненого піддавали принижуючій ревізії. Далі усували волосся з усього тіла і роздягненого вели до начальника політізолятора. Звідти вже вдягненого вели до камери. Правила в’язниці м.ін. передбачали: абсолютну тишу – розмови лише пошепки, заборона будь-якої гри, обов’язок дивитися охоронцям лише в очі при цьому заборонялися будь-які розмови. Їжу завжди пропускали через м’ясорубку. На обід давали лише одну страву, рано і ввечері лише шматок хліба і ерзац-каву.
   12 вересня 1932 року о. Соколовський був направлений з Ярославля до Москви разом з групою інших в’язнів, які були внесені до списку обміну полоненими між Польщею та СРСР. Через три дні прибув до Польщі з групою з 51 особи, серед яких було 18 священиків. Після повернення розпочав служіння в Луцькій дієцезії. Протягом одного семестру заміняв викладача Історії Церкви у духовній семінарії в Луцьку. У 1933 – 1935 роках навчався у Люблінському Католицькому Університеті. Після навчання служив на території Луцької дієцезії. У 1928 році став настоятелем катедри в Луцьку і каноніком луцького капітулу. У квітні 1939 року влада ІІ Речі Посполитої відзначила його Золотим Хрестом Заслуги.
   Під час ІІ світової війни, о. Соколовський, від жовтня 1939 року до 1944 року перебував в Угорщині як капелан інтернованих там польських солдат, а також капелан військового госпіталя. У 1945 році протягом певного часу перебував в німецькому концтаборі для польських солдат.
   Після закінчення війни о. Соколовський повернувся на Батьківщину і почав служіння в познанській дієцезії. У 1956 році переїхав до Варшави. Від 1981 року перебував у вроцлавському Будинку для священиків-емеритів ім. Папи Йоана ХХІІІ.
   О. Мар’ян Соколовський помер 15 квітня 1988 року у Вроцлаві. Мав титул прелата і був почесним луцьким каноніком. Залишив неопубліковані і незакінчені спогади, які охоплюють період праці і ув’язнення у Радянському Союзі, які мали назву «Ще одна сторінка з життя кресового священика». 

 зміст

 О. Списацький Октавіан

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.452)

   Списацький Октавіан (1885 – 1908 – 1946). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1910 -1920 році був адміністратором парафії Лисянка (1910) в деканаті Звенигородка, потім адміністратор парафії Звенигородка і декан (1918 – 1920). Від 1923 до 1925 року адміністрував парафію Покостівка в житомирському деканаті, а також інші парафії. Після арешту у 1921 році (у Славуті) засуджений до 5 років ув’язнення, але вирок не відбував. У перші дні листопада 1923 року був знову заарештований разом з групою інших священиків, які були звинувачені у шпигунстві на користь Польщі. Через декілька тижнів 25 грудня 1923 року, разом з іншими був звільнений. Після цього був заарештований ще декілька разів. У 1928 році, через небезпеку чергового арешту, втік до Польщі і розпочав служіння у луцький дієцезії. Спочатку був заступником настоятеля У Ковелі, потім настоятелем і віцедеканом у Сарнах. Від 1929 до 1931 року був катехитом і капеланом в’язниці у Луцьку, а також директором дієцезіальної друкарні. У 1931 – 1939 роках був настоятелем парафії Локачі у деканаті Горохів. Помер у 1946 році у вроцлавській дієцезії і похований на цвинтарі парафії Бабяк,  де останні роки свого життя був настоятелем.

 зміст

О. Ставінський Антоній

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.454)

   Ставінський Антоній (1842 – 1865 – 1923). Походив з Луцько-житомирської дієцезії. Середню школу закінчив у Немірові і у 1859 році вступив до Житомирської духовної семінарії. Після пресвітерських свячень був вікарієм в парафії Любар, а потім Богуслав. Від 1880 року був настоятелем парафії Мурафа, пізніше 1884-1900 парафії Ямпіль на Волині, потім парафії Кремінець, де від 1895 року був деканом. У 1900-1914 роках був адміністратором парафії Немирів і деканом гайсинсько-брацлаським. У 1918 році почав виконувати функції просинодального екзаменатора, цензора релігійних книг, асесора єпископського суду, візитатора законів і члена адміністраційної ради дієцезії, які незабаром стали функціями чисто номінальними з огляду на дезорганізацію церковного життя під більшовицькою владою. У 1923 році, не дивлячись на хворобу і поважний вік, був викинутий зі свого помешкання у Житомирі. Священика прийняли скриті сестри зі Згромадження Слуги Ісуса. Помер 18 травня 1923 року. Мав титул прелата і почесного каноніка житомирського капітулу.

 зміст

 О. Топольницький Франциск

(джерело:R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 485)

   О. Топольницький Франциск (1874 -1896 – 1936). Належав до Луцько-житомирської дієцезії, потім Луцької. Випускник Житомирської духовної семінарії. У 1902 – 1910 роках був адміністратором парафії Ярмолинці (у 1918 році налічувала 4620 вірних) у деканаті Проскурів. Пізніше адміністрував парафіями: Залісці (1914 – 1918) у деканаті Кам’янець-Подільський (у 1918 році налічувала 2416 осіб) і Волочиська (1910) в деканаті Старокостянтинів, налічувала 5580 вірних. Від 1917 року був організатором польських шкіл на Подолі.  У 1918 році під час нападу більшовиків, був поранений багнетом і потрапив до лікарні. Після того, як перейшов кордон з Польщею, був адміністратором парафії Лисін (1923) у дубенському деканаті луцької дієцезії, пізніше (1925-1927) парафії Радзивіллів у тому ж деканаті, далі настоятелем парафії Томашгород і одночасно адміністратором парафії Клесів (1930-1936). Помер 6 березня 1936 року.  

зміст

О. Троцький Франциск

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 486-488)

   Троцький Франциск (1889 – 1912- ?). Народився 7 березня в Янушполі біля Бердичіва. Належав до кам’янецької дієцезії. Закінчив гімназію, а потім семінарію духовну у Житомирі. Після пресвітерських свячень від 1912 року був вікарієм у Проскурові, потім, від 1916 року, адміністратором парафії Ярмолинці. У 1921 – 1927 роках адміністрував парафіями Сказінці (де резидував), Городок Подільський і Купін. Існує розбіжність щодо дати його арешту. У автобіографії, написаній у Польщі після обміну у 1932 року згадує, що був заарештований у 1927 році, натомість у слідчих актах, підписаних слідчим Авер’яновим і затверджених начальником окружного відділу ДПУ, Камінським, подана дата арешту 5 грудня 1928 року. Розбіжність, мабуть, пов’язана з тим, що тримання під вартою ДПУ не вважалося арештом, адже о. Франциск спочатку перебував у в’язниці в ДПУ у Проскурові, потім у міській в’язниці. У слідчих актах відзначено, що священик був звинувачений у антирадянській діяльності: «на підставі релігійного невігластва і забобонів, поширював антисемітські настрої і непослух в стосунку до радянської влади, використовував релігійність мас для пропаганди на користь буржуазної Польщі, якої прихильником був». Доказами була знайдена під час ревізії література: брошура «Католицькі голоси», звернення Польського Єпископату до польського народу, де був заклик до боротьби з більшовиками, церковний календар для священиків дієцезії кам’янецької на 1925 рік, виданий у Бучачи, де були молитви до Матері Божої Цариці Польщі на 3 травня та інші пропозиції.  Крім цього, був звинувачений у тому, що не повідомив керівництву в’язниці, що ув’язнений разом з ним Зефіріан Жиловський, признався йому, що є польським шпигуном і нелегально перейшов кордон, щоб на радянській території вести шпигунську діяльність. Цим самим приховав злочин, а навіть не признався до нього під час очної ставки, на якій Жиловський підтвердив, що у в’язниці признався йому у своїх планах. О. Троцький був звинувачений в антирадянській діяльності через підтримування католицького і польського духа серед парафіян. Був засуджений до 10 років таборів з кінцем вироку 15 вересня 1938 року. На Соловки прибув 18 квітня 1929 року. Вивезений до табору на острові Мяг Острів на Білому морі; працював там до червня 1929 року пари вирубці лісу. Звідти перевезений до табору на Соловках і скерований на роботи при видобуванні каміння з землі. У першій половині 1930 року працював на острові Анзер разом з понад 30-ма іншими священиками. За таємне душпастирство серед поляків, в’язнів табору, був висланий до одного табірного пункту з суворим режимом, ізольований і скерований до праць при вирубці і перевезенні лісу. Там був заарештований, замкнений у внутрішній табірній в’язниці і після слідства був засуджений до розстрілу. Його тримали у камері для смертників, тому священик перебував у переконанні, що незабаром вирок буде виконаний. Але 18 серпня 1932 року о. Франциск був перевезений до в’язниці у Ярославлі з інформацією про розстріл, який має незабаром відбутися. За обміном політичними в’язнями між Польщею та СРСР, 15 вересня 1932 року, прибув до Польщі. Після певного періоду перебування у Варшаві, переїхав до Торуня, де став капеланом у місцевому військовому гарнізоні. Подальша доля священика невідома.   

зміст

О. Тушинський Петро

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 491)

   Тушинський Петро (1884 – 1907 - ?). Народився 17 жовтня. Належав до Луцько-житомирської дієцезії, потім Луцької. Закінчив Житомирську духовну семінарію і Духовну Академію у Петербурзі, яку закінчив зі ступенем кандидата теології. У 1914 році був катехитом кількох середніх шкіл у Києві. У 1918 – 1919 роках були це школи: VI гімназія, І польська гімназія,  гімназія Науменка і гімназія для дівчат Жекуліно, Володкевич, Хорошилової, Кругер, Ігнатієвої і княгині Волконської. У 1919 році був протягом певного часу заарештований ЧЕКА. Пізніше перебував у Польщі, у Луцькій дієцезії, де у 1923 році був директором школи ремісників у Луцьку, капеланом у в’язниці і членом єпископського суду. Пізніше був настоятелем консультором у Володимирі (1925), а потім (1931 – 1935) прокуратором олицького капітулу і її почесним каноніком. Пізніше схематизми не ноиують його функцій.

зміст

О. Уланицький Юзеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 492)

   Уланицький Юзеф (1865 – 1890 – 1935). Народився 29 вересня в Синьогорах, його батьки  Генріха Оттона і Пелагія з Гурських. Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Випускник гімназії, а потім Житомирської духовної семінарії. Був вікарієм в парафії Біла Церква і житомирського кафедрального костелу, а від 1893 року настоятелем парафії Мірополь в деканаті Новоград-Волинський. У 1902 – 1906 роках адміністратор парафії Рокитна. Пізніше був адміністратором парафій: Березне в деканаті Рівне (1907), Топорище в деканаті Овруч (1910), Лещин (1914) і Кодня біля Житомира (1918- 1920). Від початку 20-х років був знову вікарієм у житомирській катедрі. Багаторазово викликався на допит до ДПУ, заарештований і ув’язнений  в Житомирі, де в’язниця ДПУ була відома з надзвичайно жорстоких методів вибивання зізнань. Після арешту 9 травня 1924 року (попереджений про арешт не захотів втікати) провів там 7 місяців, де важко захворів і перебував у тюремній лікарні. Після звільнення зимою 1925 року протягом довшого часу не вставав з ліжка. Служив у житомирському кафедрального костелі. Був постійно відвідуваний і переслідуваний агентами ДПУ. У 1930 році,  священика разом з безгабітовими сестрами Слугами Ісуса вигнали з їх будинку на Михайлівці. Його прийняла Марія Падеревська-Базаренська (померла у 1952 році), яка була зведеною сестрою всесвітньо відомого музиканта Ігнатія Падеревського і мешкала на вул. Подільській, 24 в будинку, який у 1890 році купив музикант для свого батька Яна Падеревського. О. Уланицький помер там 29 червня 1935 року і був похований на польському цвинтарі у Житомирі.

зміст 

О. Федорович Чеслав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 226-227)

   Федорович Чеслав (1891 – 1915 – 1940). Народився 20 грудня. Належав до кам’янецької дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії і Духовної Академії у Петербурзі, яку закінчив з титулом магістра канонічного права. У 1917 – 1918 роках був катехитом у парафії Біла Церква, яка налічувала 4182 вірних. У 1920 році був призначений промотором справедливості і захисником подружнього вузла  у суді кам’янецького єпископської курії.  До 1921 року був деканом у Могилеві Подільському. Працював у парафії Снитків, Войтовці і Піків. Від листопада 1921 року був деканом у Літині, а від 1924 (?) настоятелем парафії Брагілів у деканаті Вінниця. Знову заарештований у 1926 році  і засуджений до 3-х років таборів. Скерований до табору на Соловках, прибув туди всередині 1927 року. Після відбуття терміну покарання, знову скерований до вінницької в’язниці і після 6 місяців слідства засуджений до найвищої міри покарання з заміною на 10 років таборів.  У 1929 – 1930 роках перебував у в’язниці на Холодній горі у Харкові, а потім в іншій, меншій тюрмі на вул. Тюремній у Харкові. Вкінці 1931 року перевезений до політізолятора в Ярославль. 15 вересня 1932 року у групі 51 в’язня, серед яких було 18 священиків, був виміняний до Польщі.  Від 1933 року виконував обов’язки настоятеля в парафії Староєльня у пінській дієцезії, ректора костелів в Лопушній і Валівці і новогрудському деканаті, а потім у Барановичах. Вибух ІІ світової війни застав його у Франції, де він помер у 1940 році через отримані під час бойових дій поранення.

 зміст

О. Федукович Андрій

(джерело: www.krzyzowiec.prv.pl)

 Як полум’я

   У тихому, надрічному закутку роздався пронизливий жіночій крик. В повітрі відчувався огидний запах спаленого людського м’яса. Люди прибігли на допомогу на місце трагедії. Жінка, яка перша побачила трагічну сцену з жахом дивилася на обвуглене тіло. Вона знала цього чоловіка. Це був польський священик з Житомира, дуже шанований – о. Андрій Федукович.
Похилися над обгорілим і поранений несподівано відкрив очі. Він зупинив свій погляд на обличчі жінки і в цьому погляді був вогонь жахливих страждань, зовсім відмінних від фізичних. Страждань, які спалюють життя людини так само як нафта, рештки якої хлюпотіли у банці, що стояла поруч.
- я згрішив проти людяності – прохрипів вмираючий священик – отже, я мусив себе покарати …

Душпастир

   Андрій Федукович народився у 1875 році, у Денисівці, віленської дієцезії. Він ріс під владою російського царя. Щирий і мужній патріот здобув велику повагу серед молоді житомирських гімназій, в яких був катехитом. Не дивлячись на загрозу переслідувань з боку царської влади, зрощував польського духа в молодих серцях. Бу канцлером єпископської курії в Житомирі, віцедеканом і проповідником житомирського кафедрального костелу. Його дуже любили співвітчизники і католики, але священик мав відкрите серце і для осіб інших віросповідань. Коли після більшовицької революції  і розпаду царської імперії і в Житомир прийшла війна, священик допомагав постраждалим не дивлячись на їх віросповідання та національність. У підземеллях житомирського кафедрального костелу переховував євреїв, рятуючи їх від військ УНР. У квітні 1920 року дочекався приходу польської армії. Незабаром у місті хтось вчинив бандитський напад, вбиваючи групу польських солдат. У злочині запідозрили місцевих євреїв, частина яких симпатизувала більшовикам. Над ними нависла загроза відплати. Репресіям запобігло заступництво о. Андрія.
   Потім Житомир здобули більшовики. Після підписання ризького миру місто залишилося у складі більшовицької держави. Майбутнє вимальовувалося у темних фарбах. О. Андрію друзі радили виїхати до Польщі. Він відмовився, пастир не залишає своїх овець, особливо, коли вони оточені вовками.

 Меч революції

   Після більшовицької революції країна втопилася у крові.  ЧЕКА  розстрілювало людей, палило їх живцем, катувало, калічило, вирізало ножами зірки на чолах і еполети на плечах, здирали «рукавички» з людської шкіри, вчиняли тисячі жорстоких злочинів ніби в ім’я щастя майбутніх поколінь. Меч революції вдарив також і о. Андрія.  Він  - відомий суспільний діяч і патріот, кавалер Ордену Polonia Restituta, відзначений Хрестом Хоробрих – останні місяці життя провів з клеймом «зрадника». Але він не був Іудою, який за 30 срібняків продав Христа. У 1923 році працівники ДПУ заарештували його разом з 19ма парафіянами за звинуваченням у приналежності до таємної організації «Білий Орел» (якої в дійсності не існувало). Після двох місяців проведених у камері тортур погодився підписати декларацію співпраці з безпекою за обіцянку звільнити в’язнів. Після звільнення він не мав наміру виконувати обов’язки конфідента. О. Андрія заарештували вдруге. Протягом шести місяців чекісти вели нечувано брутальне слідство, тестуючи його спротив на біль та приниження. Зрештою восени 1924 року священик не витримав і підписав зізнання, в якому признавався до співпраці з польською розвідкою. Під пильним наглядом  слідчих написав відкритого листа до папи Пія ХІ, в якому заперечував, що в країні комуністичного правління є якісь релігійні переслідування, а водночас звинуватив католицьке духовенство у шпигунській діяльності на користь Польщі. Тоді його звільнили. Залишив тюремні стіни, як «клаптик» людини, з повністю вибитими зубами і зруйнованою психікою. І тепер безпорадно спостерігав як підписані ним документи використовують для нападу на католицьку Церкву.
   Комуністичні газети моментально опублікували «зізнання польського шпигуна Андрія Федуковича». Радянська прокуратура спиралися на них розпочинаючи нові процеси проти католицьких священиків і вірних. На масових вічах урочисто засуджувалися ворожі змови «диверсантів у сутанах».
   О. Андрій слухав про це зі зростаючим жахом. Ніхто зі знайомих не мав до нього претензій, не звинувачував. Кожен, хто знав слідчі методи чекістів, усвідомлював, що стояло за його ніби «добровільним визнанням вини». Його гнітив тягар вчиненої «зради», хоча у цьому не було його вини, але наслідки були страшні. Зі скаліченим тілом і душею – попав у глибоку депресію. Біль души не вщухав, він спалював його невидимим полум’ям.

 Вогонь і крик

   4 березня 1925 року о. Андрій Федукович відправився на берез річки Тетерів, там облив себе нафтою і підпалив. Помирав у вогні, кричав. На крик прибігли люди і намагалися його врятувати. Ще протягом кількох годин у ньому тліло життя. Ослабленим голосом повторював, що так себе покарав за вчинений гріх; що у такий спосіб хотів перешкодити згіршеню вірних, згіршеню, яке могла викликати його «зрада» …
   Біля його ложа смерті чував інший священик о. Станіслав Яхневич. Він висповідав вмираючого і уділив йому відпущення гріхів. Через 10 років о. Яхневич, як останній католицький священик у Житомирі, був заарештований і засуджений на 5 років таборів. Через два роки відсидки знову став перед судом, звинувачений у контрреволюційній діяльності, що виражалося у поширенні католицизму серед ув’язнених. Визнаний винним і засуджений до найвищої міри покарання. Вбитий пострілом в голову 27 листопада 1937 року у таборі на Магадані.

 

***

   На похорон о. Андрія Федуковича прийшли натовпи людей. Не дивлячись на погрози і на переслідування на цвинтарі були тисячі людей – як католиків так і інших віросповідань. Попрощалися з людиною, яка впала і не порадила собі з розпачом і почуттям вини. Але вони згадували його з любов’ю, бо він не залишив їх в небезпеці, став до боротьби, щоб захистити їх. І тепер молилися над свіжою могилою, довго і гаряче, щоб Милосердний Бог пригорнув до Свого батьківського Серця цю змучену душу.

 зміст

О. Хмельницький Зигмунд

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.190)

   Хмельницький Зигмунд (1891 – 1918 – 1944). Народився 11 листопада  в околицях Луцька. Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Після закінчення Житомирської духовної семінарії  у 1918-1925 роках був адміністратором парафії Горошки і Ушомир у деканаті Овруч, а також деканом в Овручі. Від 1920 року був канцлером дієцезіяльної курії. Арештований 14 листопада 1923 року за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, але 25 грудня того ж року був звільнений і повернувся до місця свого служіння. У 1924 році був адміністратором парафії Бялавка в деканаті Бердичів. Знову арештований у 1926 році, бувши на той час, адміністратором парафії св. Варвари у Бердичеві. У 1926-1927 роках перебував у в’язниці «Бутирка» в Москві. Дякуючи обміну полоненими СРСР з Польщею, 31 січня 1928 року о. Хмельницький приїхав до Польщі і розпочав працю в луцькій дієцезії. Протягом 10 років (1928-1939) був синодальним суддею у єпископському суді, а також духівником у луцькій духовній семінарії. У 1931-1939 роках був редактором дієцезіяльного щотижневика «Католицьке життя». Під кінець 30-х років (1937-1939) був одним з професорів Інституту формації православних священиків, що приступають до унії з католицькою Церквою. Під час німецької окупації працював у Луцьку. Як повідомляє група священиків, колег з Луцької дієцезії, був житомирським єпископом-номінантом, але жодних підтверджень цьому нема. Існує також чутка про його єпископську консекрацію під час німецької окупації, яку звершив луцький ординарій Адольф Шельонжек, який про це мав повідомити Апостольський Престол. Проте ця чутка здається безпідставною, адже цьому нема підтверджень в документах Ватикану з періоду ІІ світової війни, в яких знаходиться, між іншим, вислані до Риму  вісті єпископа Шельонжка. 
    У 1943 році о. Хмельницький був заарештований німцями в Луцьку і відправлений до концтабору Гросс-Розен, де внаслідок побиття есесманом помер 16, або 17 квітня 1944 року. Ймовірно, був спалений у крематорії. Був каноніком олицького капітулу і пралатом, а також папським шамбеланом.

 зміст

Єпископ Церр Aнтоній

(джерело: http://catholic-odessa.info/PL/kuria/bp-zerr-PL.htm,
 АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.431)

   Церр Антоній Йоганн фон Падуа єпископ, у 1889–1901 рр. — ординарій Тираспольської римо-католицької дієцезії. Народився 10 березня 1849 р. в німецькій колонії Францфельд поблизу Одеси. У 1870 р. закінчив духовну семінарію в м. Саратові. Висвячений на священика у 1872 р. Працював у парафіях на Поволжі, викладав латинь, був інспектором  і професором догматики  та метафізики в духовній семінарії.  Невдовзі  йому  було присвоєно  титул  каноніка кафедрального капітулу  в Саратові,  призначено  деканом, а  потім  — генеральним вікарієм Тираспольської дієцезії. Ставши у 33-річному віце-єпископом, у 1889 р. очолив Тираспольську дієцезію. Сприяв нормалізації стосунків між Санкт-Петербургом і  Римською  курією.  Користувався  особливою прихильністю імператора Олександра ІІІ, отримавши від нього дворянський титул і кілька найвищих державних  нагород, натомість не здобув  достатнього авторитету в довіреній йому дієцезії.
   У серпні 1901 р. єп. Церр за станом здоров’я пішов з дієцезії. Спочатку виїхав до Криму, де, окрім лікування, вивчав церковні архіви, працюючи над публікаціями з генеалогії та історії. Пізніше поселився на Одещині, в кол. Зельц, потім Францфельд. Після переведення в 1918 р. семінарії Тираспольської дієцезії із Саратова до Одеси навчав семінаристів. Внаслідок  виїзду за  кордон в 1920 р.  керівника  дієцезії єп. Кесслера перебрав на себе частину його повноважень, зокрема, висвячував на священиків випускників римо-католицьких семінарій, що нелегально діяли в Одесі та Києві.  Позбавлений радянською  владою пенсії та втративши внаслідок хвороби зір, залишився без будь-яких засобів для існування. В  1920-х  роках  його, нарівні  з іншими священнослужителями,  було позбавлено  громадянських  прав і помешкання та взято на  облік в ДПУ, під наглядом якого перебував до кінця свого життя. У 1923–1926 рр. був єдиним єпископом РКЦ, що перебував на теренах СРСР. Помер 5 грудня 1934 р. в кол. Кандель біля Одеси. Земляків єп. Церра, які надавали йому притулок і допомогу, в 1930-х роках було репресовано. Інші джерела подають, що єп. Церр у 1925 році отримав титулярну дієцезію Салона і переїхав до Тбілісі, де помер у 1932 році.

 зміст

 О. Чабан Олександр

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 200)

   Чабан Олександр Теодор (1896 – 1919 – після 1939). Належав до Луцько-житомирської дієцезії, потім луцької. Навчався у Житомирській духовній семінарії, а потім у Тарнові, куди перенесено семінарію через воєнні дії. У 1919 або 1920 році, після отримання пресвітерських свячень у Польщі, прибув до Житомира і служив у місцевій катедрі разом з о. Анджеєм Федуковичем. Через постійні переслідування і загрозу арешту – виїхав до Польщі і розпочав служіння у луцькій дієцезії, спочатку як катехит у Дубні (1923), а потім адміністратор парафії Вацлавівка. У 1925 – 1939 роках був спочатку адміністратором, а потім настоятелем парафії Гута Степанська у деканаті Костопіль. Подальша доля невідома.

 зміст

   О. Чижевський Флорентин

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 206-207)

   Чижевський Флорентин (1872 – 1897 – 1950). Належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії  Духовної Академії у Петербурзі, яку закінчив з титулом магістра теології. У 1902 – 1918 роках був викладачем співу і літургіки у духовній семінарії в Житомирі, а також бібліотекаром. Від 1920 року був віцеофіціалом єпископського суду і членом адміністративної ради дієцезії. У 1920 році був заарештований більшовиками. Перебував у в’язницях Тули та Москви. Після 1921 року перебував в Польщі. У 1923 – 1925 роках був віцедеканом і настоятелем кафедрального костелу у Луцьку, потім працівником різних комітетів єпископської курії. У 1930 – 1930ь роках був також членом комісії органістів та керівником секції статистики і архіву дієцезії. У 1932 – 1939 роках був також членом комісії матеріального майна дієцезії. Протягом усього часу своєї праці в луцькій  дієцезії був екзаменатором і синодальним суддею. У 1945 році залишив територію дієцезії і оселився у Замку Бєжгловскім, де займався збиранням архівних матеріалів, що стосувалися луцької дієцезії. Помер 14 листопада 1950 року і був похований цвинтарі парафії св. Якуба у Торуні. Був прелатом і каноніком Луцько-житомирського, а потім луцького капітулу.

зміст

О. Шафранський Ян

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.460-461)

   Шафранський Ян (1873 – 1897 – 1950). Належав до Луцько-житомирської дієцезії, потім до Луцької. Закінчив Вищу духовну семінарію в Житомирі. У 1902-1904 роках був адміністратором парафії Радзівіллів в деканаті Кремінець. У 1905 – 1910 роках був катехитом у гімназії в Білій Церкві, а у 1917-1920 роках у Києві у І та ІІ польській гімназії, а також одночасно адміністратором парафії Бишів у київському деканаті. У 1922 – 1923 роках навчався у Познанському університеті, де захистив магістерську роботу з політичних наук. Після повернення до дієцезії, у 1927 – 1933 роках був ректором поєзуїтського ліцеального костелу св. Ігнатія у Кременці і катехитом. У 1934 – 1935 роках був катехитом у гімназії у Рівному. Від 1936 року знаходився поза межами дієцезії. Після ІІ світової війни знаходився на території Варшавської дієцезії і у 1945 – 1947 роках був капеланом у Сестер Родини Марії у Костовцу біля Варшави. Почесний канонік луцького капітулу.  Помер у Торуні 24 жовтня 1950 року.

 зміст

  Слуга Божий єп. Шельонжек Адольф

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

    Адольф Шельонжек народився 1 серпня 1865 року в Сточку Луковським, в інтелігентській родині. Після того як склав іспит зрілості, вступив до Вищої духовної семінарії в Плоцьку. Будучи клериком вирізнявся працьовитістю і сумлінністю. У 1888 році прийняв пресвітерські свячення. 
   Протягом року о. Шельонжек був вікарієм, після цього був направлений на навчання до Духовної Академії у Петербурзі. Після отримання титулу магістра теології повернувся до Плоцька і став викладачем права в духовній семінарії. У 1909 році став ректором Плоцької семінарії. Семінарійні обов’язки поєднував з доброчинною і суспільною діяльністю. У 1918 році прийняв єпископські свячення.
    У 1918 – 1924 роках єп. Шельонжек працював у Міністерстві Віросповідань і Громадської освіти: спочатку як радник міністра, потім як начальник відділу, далі директор департаменту. У 1921 році брав участь у мирній конференції у Ризі як майновий експерт у справах католицької Церкви. Як представник Єпископату Польщі брав участь у переговорах конкордату, який був підписаний у 1925 році. У цьому ж році був призначений ординарієм Луцької дієцезії.
   Єп. Шельонжек брав участь в урочистості беатифікації і канонізації св. Терези від Дитятка Ісус. З того часу мав її за приклад і заохочував вірних йти її дорогою. Вираженням духовного зв’язку і вшанування був вибір св. Терези від Дитятка Ісус на Покровительку Луцької дієцезії, а також заснування Згромадження Сестер св. Терези від Дитятка Ісус. Під час святкування тридення на честь св. Терези наказав священикам  виголосити щонайменше три проповіді про св. Терезу, з яких одна повинна бути вислана до єпископської курії з метою надрукування її у збірнику дієцезіальних проповідей.
   Засноване єп. Шельонжком Згромадження так описує його духовність: Діяльність єп. Шельонжка має  видатну Христоцентриську рису. Ідея поширення Божого Царства займає багато місця в Його навчанні. Визання Христа Царем всесвіту і Царем суспільств є дорогою, яка веде до визволення з релігійної байдужості, дорогою морального відродження світу». Єпископ писав: «Лише з Ісусом можу просити, молитись, упокорюватися, страждати, пробачати, любити ворогів, бажати їм добра, захищати їх славу».
   У 1930 році єп. Шельонжек доручив створити комітети допомоги для втікачів з СРС. Виразом визнання його заслуг зі сторони влади ІІ Речі Посполитої було нагородження його орденом Polonia Restituta і Білого Орла.
   Після окупації Волині радянськими військами, єп. Шельонжек залишився на території дієцезії. Виселений зі своєї резиденції, все одно залишився у Луцьку, де заснував Католицькій комітет опіки над біженцями. Підтримував акцію висилання посилок депортованим в СРСР полякам. Коли Гітлер напав на СРСР і змусив відступити радянську армію,  відбудував церковну структуру на території, що перед війною належала до СРСР. Коли весною 1944 року Волинь зайняла червона армія, не виїхав за Буг як цього вимагала радянська влада. Відкинув також прохання скероване до нього Польським комітетом народного визволення, щоб заохочувати поляків залишати Волинь.
    4 січня 1945 року єп. Шельонжек заарештований у Луцьку агентами НКВС.  Арешт бу аргументований так: «протягом багатьох років очолює організацію контрреволюційної націоналістичної роботи, яке має на меті утримати Польщу у передвоєнних кордонах з 1939 року і відірвання від СРСР  західних областей України.
   Єп. Шельонжек був перевезений до Києва і стоючи перед дверима камери поцілував їх і сказав: «Тепер я розумію, чому мені випала Луцька дієцезія. Щоб я міг страждати для Христа».
   Єпископ був звинувачений у тому, що: «будучи єпископом римсько-католицької дієцезії у Луцьку, був агентом Ватикану, керував збиранням даних політичного характеру і впорядковував їх з метою передачі до Ватикану. Реалізуючи антирадянську політику Ватикану, висилав священиків на територію східних областей України з шпигунськими завданнями з метою поширення католицизму в СРСР. Йому також інкримінували прийнята факту, що духовні належать до польських національних організацій  і проведення організованої діяльності, спрямованої на підривання розпоряджень партії і радянської влади. Прокурор домагався для нього смертної кари.
   О. Владислав Буковинський, співв’язень єпископа Шельонжка, згадував: «Мене з самого початку вразила справжня християнська мужність, з якою Єпископ все зносив. Ані сліду пригноблення, чи падіння духа.  Виглядав і розмовляв нормально, ніби нічого не сталося. Поважне і повне гідності зосередження характеризувало Єпископа під час його ув’язнення (…). Єпископ погоджувався, щоб його постіль умістити біля вхідних дверей, хоча це було  на колінахбіля т.зв. «параши». У цьому кутку єпископ багато молився на колінах, рано і ввечері.
   О. проф. Роман Дзвонковський так оцінював поставу єп. Шельонжка у київській в’язниці: Здобув авторитет і повагу усіх ув’язнених різних віросповідань і різного морального рівня. Половину продуктів, які отримував у посилках, призначав для них, другу половину ділив між священиками, які сиділи разом з ним.
   В акцію звільнення 80-ти річного єпа Шельонжка Примас Польщі кард. Август Хльонд включив Апостольську Столицю, яка у свою чергу, зацікавила справою американських дипломатів. Дякуючи цій інтервенції, через півтора року єпископа звільнили, після чого він був депортований до Польщі. Після недовгого перебування у свого вихованця єп. Чеслав Качмарек, ординарія келецького, оселився в Бєжглові біля Торуня. Тут присвятив себе науковій роботі, результатом чого була м.н. праця «Моральне відродження світу», яка вважається його найвидатнішим твором. Не дивлячись на відстань, підтримував контакти з поляками на Волині і цікався долею священиків ув’язнених в СРСР.
   Єпископ Шельонжек, не дивлячись на поважний вік і тяжкий стан здоров’я, був готовий негайно повернутися до Луцька, якби змінилася політична ситуація. Наочний свідок – францисканка с. Марія Мира згадує наступні слова Єпископа: Хоча всього маю вдосталь і тут мені дуже добре, я сумую за Волинню. І якби мені хтось сказав: повернись – я б негайно повернувся, навіть до ще гірших умов і злиднів.
   Єп. Адольф Шельонжек помер 9 лютого 1950 року у Бєжглові. Був похований в костелі св. Якуба у Торуні.

 зміст

О. Шимкус Франциск

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRS R 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.470-471)

   Шимкус Франциск (1863 – 1892 – 1931). Нардився 16 червня на Жмуді. Належав до Луцько-житомирської дієцезії, пізніше кам’янецької, а потім седлецької. Середню школу закінчив Курландії і спочатку працював вчителем в Одесі. У 1887 році вступив до духовної семінарії в Саратові та незабаром перевівся до Житомирської семінарії. Закінчив навчання у 1892 році і отримав священицькі свячення. Після трьох рокі вікаріату в парафії Вінниця (1892 – 1895) був призначений адміністратором парафії Ворошилівка (у 1887 році налічувала 1813 вірних) у вінницькому деканаті. Там залишався до 1906 року. Наступного року був призначений адміністратором парафії Гнівань-Вітава, побудував там костел. За суспільну діяльність, особливо освітню, царською владою був позбавлений посади настоятеля і видалений з Гніваня. У 1914 році був вікарієм в парафії Немирів, а у 1914 – 1918 адміністратором Летичів і летичівським деканом. На цій посаді о. Франциск дуже активно зайнявся освітньою роботою організовуючи курси для вчителів і польські школи. У 1920 році як контрреволюціоніст був заочно засуджений на смерть більшовицькою владою. Виїжджаючи з Летичева, забрав з собою чудотворний образ Матері Божої Летичівської (до 1966 року перебував у Любліні, поки не була реактивована парафія в Летичеві). Після недовгого перебування у Варшаві і Познані переїхав до Сематич у сєдлецькій дієцезії, до якої був прийнятий у 1923 році. У вересні 1923 році був призначений капеланом лікарні в Мілянові, а 27 серпня 1928 року першим настоятелем цієї місцевості. Мав папську відзнаку „Pro Ecclesia et Pontifice”.

зміст

О. Шнарбаховський Фелікс

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Фелікс Шнарбаховський народився 29 травня 1876 року в Запоріжжі. Закінчив Житомирську духовну семінарію та Духовну Академію у Петербурзі. У 1905 – 1918 роках був вікарієм, а потім адміністратором парафії Чечеьник і Бершеда. Пізніше був настоятелем парафій: Шаравка, катедральної парафії у Житомирі,  парафії Брахилів і св. Барбари у Бердичеві. У кожному з цих місць проявив неабиякі організаційні здібності, а також активність у суспільно-благодійній і релігійно-національний сфері, за що був неодноразово покараний царською владою.
   О. Шнарбаховський був будівничим декількох костелів і інших об’єктів, м.ін. костелу у Жмеринці і в Ковелі,  також єпископського будинку і будинку курії у Житомирі. У Брагілові заснував друкарню і був видавцем «Брагілівського Календаря», який видавався накладом сотні тисяч екземплярів. У Києві видавав «Бібліографічні новини», які виходи щомісяця. Крім цього, був автором понад 60-ти брошур релігійно-морального, історичного і літературного характеру.
   У  1905 і 1915 роках о. Шнарбаховський, наражаючи життя, рятував євреїв у Шаравці біля Проскурова і в Олиці на Волині. Його доброчинна діяльність огортала всіх людей без огляду на національність і віросповідання, через це він мав широке визнання і доброзичливість у суспільстві. У 1916 році перебував у Петербурзі на лікування. Там співпрацював з польським Центральним Громадянським Комітетом, який допомагав біженцям з територій, які були окуповані німцями, а також видавав «Бібліотечку для біженців». На початку 1917 року повернувся до дієцезії як настоятель парафії св. Барбари у Бердичіві. Тут очолив Польський Виконавчий Комітет. Будучи настоятелем олицької колегіати, заснував кілька польських шкіл.
   У травні 1919 року о. Шнарбаховський був у небезпеці арешту та смерті з рук більшовиків, але йому вдалося врятуватися, дякуючи місцевому населенню. У червні 1919 року відправився до Варшави на чолі делегації польського, русинського та чеського населення з Волині з метою представити державній владі ситуацію на південно-східних Кресах з проханням протидіяти нищівній і вбивчій діяльності більшовицьких банд. Делегація представила відповідні документи в посольствах Франції, Англії і Америки, вказуючи м.ін. на криваві погроми єврейського населення. Зустрівся також з апостольським нунцієм в Польщі, Ахіллесом Раті.
   У червні 1920 року о. Шнарбаховський був призначений апостольським протонотаріусом. У 1920 – 1921 роках відбув подорож до США, де в полонійній пресі протиставлявся кампанії, яку вели деякі єврейські середовища, знеславлюючи поляків, що це ніби вони вчиняли криваві погроми єврейського населення на східних територіях ІІ Речі Посполитої. Повернувшись на Батьківщину, був призначений настоятелем у Ковелі. Тут заснував журнал «Католицька Преса». У 1924 році розпочав будівництво костела-пам’ятника, яке закінчив його наступник о. Мар’ян Токажевський.
   О. Шнарбаховський мав титул каноніка-декана олицького капітулу. Був видатним проповідником і автором праці «Початок римсько-католицької дієцезії Луцько-житомирської, нині Луцької».
   Помер несподівано 10 серпня 1931 року у Ковелі.

 зміст

 Слуга Божий Шульмінський Станіслав SAC 

(джерело: http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Szulmi%C5%84ski.htm,
http://sac-ua.info/?p=167)

   О. Станіслав Шульмінський SAC народився 10 липня 1894 р. в Одесі й там жив протягом короткого часу. Після цього переїхав до Кам’янець-Подільського, де його батько у військовий час був міським головою. Розпізнати покликання Станіславу допоміг настоятель парафії в Кам’янці о. Владислав Дворецький, котрому завдячував духовним вихованням.
   В 1917 р. Станіслав вирушив до Житомира, де вступив на навчання до Житомирської Вищої духовної семінарії, в якій на той час отримували знання семінаристи з Житомирської, Луцької, і давньої Київської дієцезії. Але недовго він був у Житомирі. Причиною переїзду стало поширення більшовицької влади. Разом з п’ятьма семінаристами Кам’янець-Подільської дієцезії на вимогу єпископа Петра Маньковського студенти вирушили продовжувати свою освіту в Тарнові (Польща), де 8 липня 1923 р. о. Станіслав Шульмінський прийняв священицькі свячення. Ще в семінарії в ньому виникло прагнення присвятити себе справі поєднання східних християн з католицькою Церквою.
   Відразу після свячень о. Шульмінський хотів відправитися на територію СРСР, але його виїзд був неможливий з огляду на масштабні переслідування Церкви.  Молодого священика відправили на навчання до Люблінського Католицького Університету на факультет орієнтальної теології.  Під час навчання намагався пробуджувати у люблінському середовищі зацікавленість справою поєднання християн. Декілька разів завертався до своїх настоятелів і до Апостольського Престолу, щоб йому дозволили розпочати місіонерську і унійну працю на Сході. У 1927 році декретом єпископа А. Шельонжка, був призначений професором орієнтальної теології у Луцькій духовній семінарії.  Працюючий разом з ним в семінарії о. Едвард Струдзінський занотував: «О. Станісмлав постйно жив думкою про працю над поєднанням православ’я з Католицькою Церквою. Життя його скромне, тихе, покірне – було одним прагненням до святості.
   Наступним етапом життя о. Станіслава став вступ до Товариства Католицького Апостольства (отців Паллоттинів) в 1928 р. з запевнення від його настоятелів, що в майбутньому буде мати змогу присвятити себе справі об’єднання Церкви. Це тут він написав в своєму духовному щоденнику слова: «Яким же є мізерним та малим мій особистий світ, в котрому до цього часу я перебував… Від цієї ж миті не буду перейматися, як це було до тепер, лише своїми хвилюваннями. Хочу вийти за межі своєї особи і думати про мільйони (людей в світі)». Під час одного з днів зосередження о. Станіслав склав героїчний акт котрим жертвував своє життя за потреби Поділля, України та Росії. Багатьом він запам’ятався як дуже скромна та вбога людина, завжди одягнена в стару сутану та зношений плащ, що тримала під пахвою стареньку витерту папку.
    О. Шульмінський, готуючись до праці в СРСР, навчився лікувати зіллями і здобув освіту фельдшера. Знав російську і українську мову, а також східну літургію і російську культуру.
   У 1939 році о. Шульмінський був направлений до нової паллотинської парфії в Окопах Святої Трійці, на кордоні з СРСР. У зв’язку з початком ІІ світової війни, на нове місце служіння о. Шульмінський не доїхав. У жовтні 1939 року вирушив на схід і через Луцьк, Дубно, де попрощався з родиною, приїхав но Новогрудка. У Новогрудку священка було заарештовано та розпочато слідство, під час котрого підсудного, римо-католицького священика, назвали «опасным для общества». Вироком було ув’язнення на п’ять  років важких робіт в м. Ухта над берегами Білого Моря. Відбуваючи своє покарання, о. Станіслав працю, голод і приниження вважав за покуту, яку жертвував за поєднання православ’я з Католицькою Церквою. Героїчно служив в’язням, турбувався про їх звільнення, потайки сповідав, підбадьорював, для всіх був «добрим самарянином».
   Коли після вибуху німецько-радянської війни у 1941 році о. Шульмінський отримав акт амністії, відповідно до угоди Сікорський-Майський, вияв, що є священиком і відправив для тисячі в’язнів Службу Божу. Натомість сам залишився у таборі, щоб надалі служити страждаючим.
   27 листопада 1941 року помер через виснаження та завдані йому тортури. Його тіло залишилося на тій же «гнелюдській» землі.
   Вихованець о. Шульмінського, о.проф. Еугеніуш Верон SAC підкреслював, що о Станіслав Шульмінський опинився в Ухті не лише тому, що був «політично» підозрілим, як тисячі інших, але тому, що своє життя свідомо і добровільно, як священик, пожертвував за поєднання від’єднаних східних християн з католицькою Церквою.  Смерть о. Шульмінського у таборі в Ухті має релігійний вимір – вимір  всепальної жертви за велику справу поєднання братів і одну вселенську Церкву.
   Під час Генерального Капітулу Отців Паллотинів у Римі в 1947 році, представлено о. Шульмінського як кандидата до беатифікації і поручено збирати документацію його життя і мучеництва.
   Hині триває процес його беатифікації.

зміст

   О. Яблоновський Франциск

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 255)

   Яблоновський Франциск (1864 – 1889 – 1934). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Бу випускником духовної семінарію у Житомирі. У 1917 – 1918 роках, а можливо також пізніше був адміністратором парафії Ладижин (917 парафіян) у брацлавському деканаті. У 1 половині 20-х років адміністрував також парафію Гранів і парафію Кунів. У 20-х та 30-х роках багаторазово був заарештовуваний і переслідуваний ДПУ. Помер на Поділлі у 1934 році. 

зміст

О. Яросевич Адольф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 264)

   Яросевич Адольф (1887 – 1911 – 1944). Належав до Луцько-житомирської, а потім  луцької дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1911 – 1918 роках був вікарієм і дуже популярним катехитом у Вінниці на Поділлі, а далі адміністратором парафії у Чижавці, де був заарештований у 1919 році за контакти з ПВО (Польські Військова Організація). Після перевезення до Вінниці, тримався в арешті ЧЕКА. Звільнений з в’язниці дякуючи проханням цілого натовпу жінок і дітей, який після недільної Служби Божої відправився під будинок, де священика утримували. Після звільнення священик негайно виїхав до Польщі. Служив у луцькій дієцезії. У 1927 – 1931 роках був секретарем суспільної секції у єпископській курії і заступником вікарія у Ковелі.  У 1932 – 1935 виконував обов’язки катехита середніх шкіл у Луцьку і проповідником у кафедральному соборі. У 1932 – 1935 роках і, мабуть, пізніше був адміністратором парафії Ланівці у деканаті Кремінець. Під час ІІ світової війни працював у парафії Броди і брав активну участь у підпільній діяльності АК у Бродах і у Львові. Загинув під час бомбардування Львова у 1944 році. Був почесним каноніком луцького капітулу.

зміст

О. Ястшембський Стефан

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 266)

Ястшембський Стефан (1881 – 1907 – 1960). Належав до Луцько-житомирської дієцезії, а потім луцької. Був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1910 році був вікарієм у Городниці в деканаті Новоград-Волинський. У 1914 році був адміністратором парафії Любомль у ковельському деканаті, а у 1917 році адміністратором парафії Брагілів (3540 парафіян) у деканаті Вінниця. У 1919 – 1920 роках був адміністратором костелу  св. Варвари у Бердичіві і катехитом. У 1919 році після довгих переслідувань був більшовиками скерований до примусових робіт, у цьому також до прибирання публічних вбиральнь.  Після 1920 року перебував у Польщі і перебував у луцькій дієцезії. У 1923 – 1939 роках був настоятелем і деканом у Любомлі. У 1945 році залишив територію луцької дієцезії і затримався у Хелмі. Був настоятелем парафії Поліхна у люблінській дієцезії. Помер 11 червня 1960 року. Був каноніком олицького капітулу.

 зміст