Священики вбиті, закатовані, померлі в таборах
або на засланні
.

  1. О. Aльберт Йоханнес ( засуджений на 10 років таборів, подальша доля невідома)

  2. О. Александрович Юзеф (закатований загоном УПА у 1943 р.)

  3. О. Aшеберг Павло (помер у соловецькому таборі у  1933 r.)

  4. О. Бабарський Шимон (вбитий більшовиками у 1919 р.)

  5. О. Бак Йоганн (розстріляний у таборі у 1938 р.)

  6. О. Баран Кароль (закатований у 1918 році більшовиками (?) )

  7. О. Барановський Петро (розстріляний у таборі на Соловках у 1937 р.)

  8. О. Бончковський Tадеуш (заарештований НКВС у 1939 r. Пропав без вісті. Скоріш за все, був вбитий у київській в’язниці НКВС і вивезений до Биківні)

  9. О. Березовський Юзеф (ще у 1933 році перебував у вінницькій в’язниці, подальша доля невідома)

  10. О. Бєнєцкі Юзеф (розстріляний у 1937 році)
  11. О. Блехман Болеслав (у 1937 році був засуджений на 10 років таборів, подальша доля невідома)

  12. О. Богданович де Роско Адам (закатований у в’язниці у 1941 р.)

  13. О. Борецький Станіслав (розстріляний у 1938 р. В Архангельську)
  14. О. Бринчак Матеуш (помер на засланні у Tомську в 1 пол. 1936 р.)

  15. О. Будкевич Ян (заарештований у 1939 р., помер у в’язниці в НКВС)

  16. О. Будзинський Франциск (розстріляний під кінець 30-х років)

  17. О. Буяльский Кирило (закатований більшовиками у 1919 р.)

  18. Слуга Божий Буковинський Владислав (помер на засланні в Караганді у 1974 р.)

  19. О. Бутинець Калікст (помер при невідомих обставинах у 1921 році, скоріш за все, закатований ЧЕКА у Києві)
  20. О. Вагнер Адам (розстріляний у 1938 р.)

  21. О. Велік Павло (помер у 1942 р. під час відбування вироку у таборі)

  22. О. Вєжбіцкий Олександр (помер у 1934 р. на засланні)

  23. О. Вєжбіцький Анджей (помер на засланні після звільнення з табору)

  24. О. Вольф Якоб (перебував на засланні, після 1940 р. його доля невідома)
  25. О. Вольф Йозеф (помер на засланні)

  26. О. Вольф Лоренц (у 1936 р. засуджений до 6 років позбавлення волі, подальша доля невідома)

  27. О. Вольф Міхаель (розстріляний у 1937 р.)

  28. О. Вороніч Юзеф  (останні раз заарештований у 1938 р., подальша доля невідома)

  29. О. Галензовський Kароль (помер 6.09.1950 р. у таборі)

  30. О. Ганський Станіслав (розстріляний у 1937 р.)

  31. О. Гашинський Леонард  (від 1927 р. настоятель у Харкові, розстріляний у 1937 р.)

  32. Кл. Гжегожевський Станіслав (один з 5 клериків підпільної духовної семінарії у Києві, заарештований у 1929 р., засуджений до 3 років таборів – подальша доля невідома)

  33. О. Гоффман Антоній (розстріляний у 1937 р.)

  34. О. Гоффманн Йоганнес (жорстоко закатований бандою Махна в Криму)

  35. О. Гудайтіс Матеуш  (працював в Криму у 1937 р., засуджений до 10 років ув’язнення, подальша доля невідома.   За непідтвердженою документально інформацією був розстріляний разом з єп. Фрізоном у Сімферополі)

  36. О. Гутовський Альбін (постійно переслідуваний, помер у 1935 р.)

  37. О. Дзендзік Міхал (був по-звірячому вбитий солдатами Петрусевича у 1918-1919 р.)

  38. О. Дунін – Вонсовіч Броніслав (розстріляний у 1938 р.)

  39. О. Ейзенкрайн Петер (Peter Eisenkrein) (розстріляний 8 грудня 1937 р.)

  40. О. Ерк Людвіг (розстріляний у таборі на Соловках у 1937 р.)

  41. О. Єндрущак Мар’ян (розстріляний у 1937 р.  в Житомирі або у 1938 р. у Києві)

  42. О. Жмігродський Юзеф (помер у таборі на Соловках у 1935 р.)

  43. О. Жилінський Болеслав (ймовірно, був вбитий 18.09.1939)

  44. О. Забуський Фелікс (розстріляний у 1938 р.)
  45. О. Зданєвич Якуб (скоріш за все, помер у таборі після 1937 р.)
  46. О. Зиско Kристіан (застрелений у таборі у 1934 р.)

  47. О. Іллі Никодим (Ihly Nikodemus) ( засуджений у 1934 р. на 3 роки таборів – подальша доля невідома)

  48. О. Каплоновський Еммануїл (ймовірно, помер на засланні в Котласі)

  49. О. Карпінський Юзеф (у 1937 р. розстріляний у таборі на Соловках)

  50. О. Каспшиковський Станіслав (заарештований у 1937 р., подальша доля невідома)

  51. О. Кащиць Адольф (засуджений на 8 років таборів, подальша доля невідома)

  52. О. Келус Антоній (знущання ДПУ довели отця до божевілля, помер у лікарні у 1927 році)

  53. О. Клемчинський Зигмунд (помер у таборі у 1937 р.)

  54. О. Кнюкшта Ян (закатований більшовицькою бандою у 1919 р.)

  55. О. Кобець Антоній  (у 1933 р. депортований на Соловки, після  1937 р. немає про нього жодної інформації)
  56. О. Кобець Войцех (помер в політізоляторі в 30-х роках)

  57. О. Котак Франциск (помер на засланні у 1938 р.)
  58. О. Ковальський Aдольф (у 1920 р. закатований бандою більшовиків)

  59. О. Ковальський Юзеф (розстріляний у 1937 р.)

  60. О. Кьолер Miхаель (після звільнення з табору, був висланий на поселення до Сибіру, потім в Казахстан, де помер у 1983 р., як останній священик тираспольської дієцезії)

  61. О. Круммель Юзеф (у 1937 р. був на засланні, подальша доля невідома)

  62. О. Крушинський Юзеф (помер на засланні в Казахстані у 1940 р.)

  63. О. Кригельський Фелікс (закатований більшовиками у 1920 р.)

  64. О. Кривицький Казімєж (помер у таборі у 1937 р.)

  65. О. Кшижановський Зигмунд (помер у 1922 р. у в’язниці в Москві)

  66. О. Кухарський Ян (заарештований у 1933 р. був вивезений у невідомому напрямку,  подальша доля невідома)

  67. О. Кучинський  Олександр (був розстріляний у 1938 р.)

  68. О. Куровський Антоній (розстріляний у 1938 р. в Архангельську)

  69. О. Квасневський Зигмунд  (розстріляний 25.09.1937 р. у Києві)

  70. О. Ланг  Йоганнес (помер у Сибіру від голоду)

  71. О. Лоран Рафаїл (один з небагатьох священиків тираспольської дієцезії, який пережив репресії, але помер на засланні у Казахстані у 1948 р.)

  72. О. Любчинський Фелікс (помер у 1931 р. на Великому Острові на Соловках)

  73. О. Любенський Ігнатій (був заарештований на засланні у 1937 р. і, скоріш за все, страчений)
  74. Кл. Любовський Броніслав (один з трьох київських клериків, у 1929 р. засуджений на 3 роки заслання – подальша доля невідома)

  75. О. Лаврецький Ян (заарештований у 1936 р. у Києві, засуджений на 3 роки заслання – подальша доля невідома)

  76. О. Лукаш Ян (розстріляний у 1937 р. в таборі на Соловках)

  77. О. Мадера Петро (розстріляний у 1937 р. в таборі на Соловках)

  78. О. Малачинський Адам (вбитий більшовиками у 1920 р.)

  79. О. Маркушевський Альбін (розстріляний у 1938 р.)

  80. О. Матушевський Антоній (помер у таборі на Соловках у 1936 р.)

  81. О.  Мазур Казімєж (вбитий більшовиками у віці 33р. у 1920 році)

  82. О. Мьодушевський Юзеф  (розстріляний на Соловках у 1937 р.)

  83. О. Мокельки Емануїл (розстріляний у 1937 р.)

  84. О. Нойгум Йозеф (помер на засланні у 1955 р.)

  85. О. Недзельський Антоній (помер у 27 р. у в’язниці у Вінниці у 1922 р.)
  86. О. Нольд Йоганнес (помер на засланні у І пол. 1938 р.)
  87. О. Нольд Йозеф (помер у в’язниці в Одесі у 1935 р.)

  88. О. Окс Алоїзій (засуджений на заслання до Казахстану, де був знову заарештований – подальша доля невідома)

  89. О. Опольський Ігнатій (розстріляний 8.12.1937 р. у соловецькій тюрмі)

  90. О. Пфлуг Фердинанд (засуджений до 10 років таборів, помер у 1943 р. на Колимі)

  91. О. Пясецький Франциск (помер у в’язниці в Житомирі у 1931 р.)

  92. О. Пєткевич Адольф (помер на засланні в Архангельську у 1933 р.)

  93. О. Пьотровський Леон (розстріляний на Сибірі у 1937 р.)

  94. О. Пшисєцький Ян (заарештований у віці 80 років, подальша доля невідома)

  95. О. Пузиновський Марек (заарештований у 1937 р. в Житомирі, вивезений у невідомому напрямку, подальша доля невідома)

  96. О. Райко Станіслав (від 1935 року перебував на Білорусі, заарештований у 1937 р. і розстріляний в Мінську)

  97. О. Райхерт Циряк (розстріляний у 1938 р. в Казахстані)

  98. О. Розенбах Якоб  (після 1933 року був на засланні в Курську, подальша доля невідома)

 

О. Альберт Йоханнес

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 135 – 136)

    Альберт Йоханнес (1875 – 1899 - ?). Належав до тираспольської дієцезії і був випускником Саратовської духовної семінарії. У 1901 – 1905 роках був адміністратором парафії Тонкошурівка (Маріенталь), а потім протягом дванадцяти років (1905 – 1917) настоятелем парафії Кандел в деканаті Одеса херсонської губернії. Звинувачений у нелегальному розподілі між голодуючими коштів, отриманих на це з закордону. Був арештований і засуджений в Одесі, на початку травня 1935 року отримав вирок – 10 років таборів. Разом з ним у груповому процесі було також засуджено більше десяти німецьких священиків. Після таборів о. Альберт перебував на засланні на Далекому Сході і ніби був там пастухом овець. Подальша його доля невідома.

зміст

О. Александрович Юзеф

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 136 – 137,
http://www.nawolyniu.pl/artykuly/duchowni.htm)

   Александрович Юзеф (1869 – 1893 – 1943). Належав до Луцько-житомирської дієцезії, потім луцької і був випускником духовної семінарії в Житомирі. Народився в маєтку Кохановіце біля Вітебська. Безпосередньо після пресвітерських свячень, у 1893 році був вікарієм житомирської кафедральної парафії, а потім (1902-1910) адміністратором парафії Хабне в деканаті Радомишль київської губернії. У 1914 році був адміністратором парафії Заслав, а пізніше настоятелем парафії Славута в заславському деканаті на Волині. Арештований у 1919 році перебував у Ново-Спаському таборі у Москві (колишній православний монастир з гробницями предків родини Романових, замінений на в’язницю), потім у московській в’язниці «Бутирка» (1923 р). У 1924 році, дякуючи обміну політичними в’язнями, вже перебував у Польщі і розпочав душпастирську  працю у луцькій дієцезії. У 1925 – 1926 роках був вікарієм у Ковелі, а потім у 1927 році настоятелем парафії Поташня в деканаті Костопіль.   У 1930-1935 роках був настоятелем парафії Невірків. Від 1936 до 1939 року був настоятелем парафії Заблотці і адміністратором парафії Літовіж у деканаті Володимир-Волинський. Був вбитий 11 липня 1943 року відділом УПА в костелі, біля вівтаря під час відправлення Служби Божої. Разом з настоятелем було вбито 76 парафіян. О. Юзеф був почесним каноніком олицького капітулу.

 зміст

О. Ашеберг Павло

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Павло Ашеберг народився у 1895 році на Жмуді в ковенській губернії. Відчуваючи голос покликання, розпочав навчання в духовній семінарії в Саратові, потім в Одесі, до якої у 1918 році було перенесено семінарію.   Адже ситуація в керованій більшовиками і охопленій громадянською війною Росії була нестабільна. Був рукоположений на пресвітера ще перед закінченням навчання.
   О. Ашеберг після отримання свячень був призначений адміністратором парафії Ямбург біля Дніпропетровська. Від 1922 року працював в парафії Внебовзяття Пресвятої Діви Марії в Одесі, переважно серед місцевих поляків.  У листі від 31 липня 1922 року, скерованому до генерального настоятеля ордену Ассумпціоністів (Августинці Внебовзяття Пресвятої Богородиці) у Римі, писав: «В Одесі є близько 10 тис католиків, з чого 7 тис. це поляки. Решта це французи, бельгійці, італійці, німці, словаки, литовці. Французи отримали свій костел на вул. Гавроная, 3 (...). Ситуація є страшною і здається, що ніхто не хоче нам допомогти, у той час, коли євреї і протестанти допомогу отримують. Адже сюди заходять кораблі з Італії, Іспанії і інших католицьких країн. Останньої зими у нас було більше 1000 померлих».
   У 1925 році о. Ашеберг був заарештований за звинуваченням у таємному навчанні дітей і молоді  релігії. Засуджений на 3 роки в’язниці, відбув свій вирок повністю. Незабаром, після звільнення, був арештований знов. У січні 1929 року отримав вирок 3 роки таборів. Через 4 місяці він прибув на Соловки. Літом 1931 року працював при вирубці лісу і підготовці дерева до вивезення до «Свірстрою». Польський Червоний Хрест розмістив його в списках обміну польських політичних в’язнів. На жаль, радянська влада відкинула це звернення. О. Теофіль Скальский,  апостольський адміністратор Луцько-житомирської дієцезії, який знав його особисто назвав О. Павла «благородним польським священиком».
   На початку 30-х років о. Ашеберг перебував у таборі на острові Анзер, який у той час був призначений для духівництва, в групі 32 католицьких священиків. Після викриття ніби заснованої ними нелегальної «спільноти», правління УСЛагу, на засіданні, що закінчувало слідство, 9 липня 1932 року, звинуватило усіх священиків у створенні на острові «Анзер», під керівництвом отців Доната Новіцького і Франциска Буяльського «закритого антирадянського угруповання, члени якого систематично проводили антирадянську агітацію серед  робітничої маси в’язнів, організували таємне відправлення молебнів і релігійних обрядів (сповіді і св. Причастя),  таємно займалися приготуванням вина (самогону) і впливали на інших в’язнів-католиків через роздавання грошової допомоги з сум, які отримували від своїх одновірців і організацій у вигляді грошових переказів, вели розмови на релігійні теми, вербуючи у такий спосіб прибічників у таборі».
   Стосовно о. Ашеберга, вирок якого мав закінчитися 24 січня 1932 року, було прийняте рішення: «виступити з  проханням збільшити йому вирок на 10 років і до моменту отримання рішення тримати в ізоляції від інших священиків».
   Через кілька місяців о. Павло захворів тифом. Про те, як відносилися до хворих написав у своєму творі «Архіпелаг Гулаг» Олександр Солженіцин: «На острові Анзер (…) методом терапії є … вбивство. Там в церкві Голгофи люди лежать і помирають від недоїдання, від наслідків бездушності – і виснажене духівництво, і хворі на тиф, і молоді злодії. Схиляючись до благань помираючих, а також, щоб полегшити собі, лікар з тієї помиральні дає безнадійно хворим стрихнін. Зимою останки з трупним заростом, лише у білизні довго лежать на церковних нарах. Пізніше їх ставлять в сакристії на щити, опираючи на стіну в ряд – так вони займають менше місця. Накінець, трупи виносять на двір і скидають з вершини пагорба Голгофа».
   О. Павло Ашеберг помер 29 квітня 1933 року від тифу.

 зміст

    О. Бабарський Шимон

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 146 – 147)

   Бабарський Шимон (1867 – 1892 – 1919). Походив з Луцько-житомирської дієцезії і був випускником духовної семінарії в Житомирі. У 1892-1894 роках адміністрував парафію Камінь Коширський в деканаті Ковель. Від 1901 до 1910 років був адміністратором парафії Оринін  в деканаті Кам’янець-Подільський, потім був адміністратором парафії Волочиська (в 1918 році в парафії було 5500 вірних) в деканаті Кремінець на Волині. У 1918 році бу призначений настоятелем парафії Чорний Острів, яка налічувала у той час 6146 вірних. Згідно з інформацією о. Мар’яна Соколовського, який у 1919 року перебував у Вінниці, о. Бабарський був спочатку арештований, а потім, літом 1919 року був розстріляний. Місцем страти був цвинтар у Вінниці.
   М. Токажевський у своїй праці «Додатковий матеріал до історії мучеництва римсько-католицької Церкви в кам’янецькій і Луцько-житомирській дієцезіях в 1863-1930 роках» (Луцьк 1933) подає дещо іншу версію його смерті. За цією версією о. Бабарський був вбитий більшовиками у 1919 році, а його тіло було кинуте собакам.
   О. Шимон був одним з п’яти священиків вбитим в Луцько-житомирський дієцезії в перший період більшовицької влади. 

зміст

О. Бак Йоганн

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s. 147)

   Бак Йоганн народився 1 січня 1884 р. у німецькій колонії Ґеорґсбург (Дудниково) на Катеринославщині, німець, громадянин УСРР. На священика висвячений після закінчення духовної семінарії у 1908 р. у Саратові. Працював на парафіях в кол. Карлсруеі ШонфельдМиколаївського деканату, у 1923 р. був призначений настоятелем новоствореної парафії в кол. Ной-Кандель (Богунське) Роздільнянського р-ну на Одещині. У 1925 р. перебував під слідством за звинуваченням в порушенні арт.арт. 121, 125 і 87 КК УСРР. Заарештований 17 жовтня 1935 р. Звинувачений у провадженні контр-революційної роботи,  спробі відірвати молодь від радянського виховання, приховуванні костьольних коштовностей, антирадянських висловлюваннях, як-от: «Радянська влада німецького народу не любить, забирає у народу хліб і прирікає на нестатки і голод». 21 лютого 1936 р. засуджений у  груповій  справі  німецького католицького  духовенства  Одещини  за арт. 54–4, ч. 2  і 54–11 КК УСРР до 8 років  таборів.  Страчений  у таборі  на початку 1938 р. (точна дата не відома). Місце поховання невідоме. 

зміст

О. Баран Кароль

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 150,
http://www.nawolyniu.pl/artykuly/duchowni.htm)

   Баран Кароль (1882 – 1906 – 1918). Належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником духовної семінарії в Житомирі. У 1907 – 1910 роках був вікарієм в парафії Летичів. Пізніше, протягом 7 років (1910-1917) був вікарієм, а потім адміністратором парафії Тужиськ в деканаті Ковель, а також  ad interim парафії Перевали в деканаті Дубно. У 1918 році був вбитий більшовицькою бандою у парафії  Крпасилів на Волині, яка на той час налічувала 2200 вірних.
   Існує також інша інформація щодо долі священика на ім’я Кароль Баран, отже священик з таким ім’ям у 1943 році був настоятелем парафії Коритниця в повіті Володимир-Волинський (луцька дієцезія, деканат Володимир-Волинський), 12 липня 1943 року викрадений українськими націоналістами зі Стенжажиц, де мешкав, запроваджений до лісу і там, у дерев’яному кориті,  перерізаний навпіл пилкою.

 зміст

   О. Барановський Петро

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 152)

   Барановський Петро, син Августина (1882 – 1906 – 1937). Закінчив духовну семінарію у Петербурзі. У 1908 – 1909 роках був вікарієм в парафії Несвіж в деканаті Слуцьк, а потім у 1910 -1911 роках  адміністратором парафії  Черськ в деканаті Гомель. Протягом п’яти років 1912-1917 був адміністратором парафії Ніжин (800 парафіян) у цьому самому деканаті. У 1917 році знов був вікарієм парафії Несвіж. У 1922-1924 роках був настоятелем парафії св. Варвари і деканом у Вітебску, а у 1925 році адміністратором парафії Чернігів в деканаті Харків. Від 1926 року знову адміністратор парафії Ніжин, де й був заарештований 26 квітня 1929 року і 20 вересня того ж року був засуджений на 10 років таборів на Соловках. Прибув туди 16 жовтня 1929 року. Термін його покарання мав закінчитися 26 квітня 1939 року. В 1 половині 1930 року о. Барановський перебував у таборі на острові Анзер. За приналежність до католицької спільноти, яку ніби засновано у цьому таборі і, яка була ніби закритим антирадянським угрупуванням 32-х католицьких священиків, влада УСЛагу в кінцевому вироку групового процесу від 9 липня 1932 року постановила відносно його особи: «Виступити з проханням про переведення до ярославського «спецізолятора», а до моменту отримання згоди тримати на острові в ізоляції від інших священиків. 27 лютого 1937 року о. Барановський був засуджений до смертної кари і 3 листопада того ж року був розстріляний у таборі на Соловках.

 зміст

О. Бончковський Tадеуш

(джерело: R. Dzwonkowski, Leksykon duchowieństwa polskiego represjonowanego w ZSRR 1939-1988, Lublin 2003, s. 117)

   Бончковський Тадеуш с. Каєтана і Емілії (1877 -1900-1940). Належав до Луцько-житомирської, потім до Луцької дієцезії. Після закінчення Житомирської духовної семінарії і отриманні пресвітерських свячень був вікарієм в парафії Біла Церква під Києвом. Від 1904 року адміністратором парафії Ружин в деканаті Сквира, а в 1914-1919 роках адміністратором парафії Чуднів, біля Житомира. Від 1920 року був віцедеканом  і настоятелем кафедральної парафії в Луцьку, а потім деканом і настоятелем в Ківерцях. Призначений почесним каноніком олицького капітулу і настоятелем консультором. Арештованйи агентами НКВС і після 17 вересня 1939 року загинув безвісті. Його прізвище, ім’я, а також ім’я батька фігурує у списку польських громадян страчених на підставі рішення політичного бюро ВКП (б) і очільників СРСР від 5 березня 1940 року. Ймовірно, був страчений у Києві і похований у Биківні. Згадується також в праці «Слідом катинського злочину», Варшава 1998.

 зміст

О. Березовський Юзеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Leksykon duchowieństwa polskiego represjonowanego w ZSRR 1939-1988, Lublin 2003, s. 117).

   Березовський Юзеф (1887 – 1912 – після 1933). Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1914 році був вікарієм парафії Чернівці. У 1917 – 1922 роках був адміністратором парафії Ямполь (ямпольський деканат), яка у той час налічувала 1428 вірних. Арештований у 1922 році за опір проти реквізиції-грабунку в костелі. Ув’язнений у вінницькій в’язниці, де перебував до березня цього року. У 1924 році був адміністратором парафії Піків. Є ймовірність того, що перебував там ще у 1933 році. Подальша доля о. Юзефа невідома.  

 зміст

О. Бєнєцкі Юзеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Leksykon duchowieństwa polskiego represjonowanego w ZSRR 1939-1988, Lublin 2003, s. 162-163)

   Бєнєцкі Юзеф, с. Вінцентія  (1875 – 1899 – після 1937). Народився у селі Барборово в мінській губернії. Належав до Луцько-житомирської дієцезії, закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1902-1910 роках був адміністратором парафії Малин в деканаті Радомишль, а потім, від 1910 року адміністратором і деканом в Радомишлі. Від 1914 до 1920 року адміністрував парафію Ушомир (8343 вірних) і був овруцьким деканом. Перший раз був заарештований у Києві у 1921 році як настоятель новозаснованої київської парафії св. Ігнатія за відмову надати владі костельні інвентарні книги і за захист перед конфіскацією цінних церковних предметів. Проте, незабаром був звільнений після того, як було доведено, що існуюча заледве кілька років парафія не мала ані інвентарних книг, ані цінних предметів. У 1924-1929 роках був адміністратором парафії Полонне у деканаті Новоград-Волинський. Вдруге заарештований 18 січня 1930 року в Полонному. Перебував у в’язницях Шепетівки, Харкова і Києва. Знаходився в групі 30 польських священиків з України, які утримувалися в політізоляторі в  Ярославлі. 6 травня 1930 року був засуджений до 5 років таборів. Ще в грудні цього ж року перебував в одиночній камері ярославльського політізолятора. У вересні 1933 року був в одному з таборів на Соловках. Пізніше перебував на засланні в Архангельську. Будучи серйозно хворим, просив про зміну місця заслання на Маріїнськ в Західному Сибіру, де також на засланні перебував його брат, лікар Станіслав Бєнєцкі. Через деякій час його прохання задовільнили, однак, незабаром о. Бєнєцкі втратив брата і залишився без засобів до існування. На початку 1936 року звертався за допомогою до Польського Червоного Хреста у Москві. У листі Консульського Відділу Посольства Польщі у Москві до Міністерства Закордонних Справ від 28 червня 1938 року згадувалося, що О. Юзеф Бєнєцкі був знову заарештований у період масових арештів духовенства різних конфесій в 2 половині 1937 року і, напевно, був розстріляний.

 зміст

О. Блехман Болеслав

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків)

   Блехман Болеслав Костянтинович народився у 1876 р. (за іншими даними, у 1880 р.) в с. Кальварія Седлецького пов. Сувалківської губ. в родині дрібного чиновника, поляк, громадянин УСРР. В 1899 р. закінчив гімназію і вступив до Житомирської римо-католицької духовної семінарії. Висвячений на священика в 1903 р. Вступив до Санкт-Петербурзької римо-католицької академії, однак невдовзі залишив навчання і з 1905 р. розпочав пастирську діяльність у парафіях Луцько-житомирської єпархії. У 1910–1917 рр. працював учителем Закону Божого в середніх навчальних закладах і капеланом у військових частинах Києва.  У 1917–1920 рр. Був настоятелем костелу в Ірпені, в 1920–1927 рр. — с. Вишевичі поблизу Малина. Повернувшись до Києва у 1927 р., працював у костьолах св. Миколая та св. Олександра, з 1929 р. залишаючись у цьому місті внаслідок арештів його колег єдиним римо-католицьким священиком. Заарештований 29 серпня 1933 р. і звинувачений у скоєнні злочинів, що підпадають під чинність арт. 54–6 та 54–11 КК УСРР. В результаті розгляду справи, по якій також були арештовані кс. Й. Воронич  та віруючі  Г. Яроцький,  М. Галецький,  С. Лепесовицька, М. Сковронська, особливою  нарадою при  колегії ДПУ  УСРР 24 лютого 1934 р. Б. Блехману було призначено 3-річний термін ув’язнення у ВТТ. Покарання відбував у Карлазі, звідки 29 травня 1936 р. його було звільнено і вислано на Північний Кавказ до м. Орджонікідзе. 2 грудня 1936 р. був там  заарештований і 2 листопада 1937 р. засуджений до 10 років позбавлення волі у ВТТ. Подальша доля невідома.

 зміст

О. Богданович де Роско Адам

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Адам Генріх Богданович де Роско народився 12 липня 1898 року в Долинянах біля Городка Ягеллонського у вірменській поміщицькій родині. У 1911 році розпочав навчання у середній школі ім. Яна Длугоша у Львові. У 1915 році залишив школу і вступив добровольцем до ІІ бригади легіонів. Поранений у битві під Чернівцями, повернувся до школи і у 1916 році здав екзамен зрілості. Потім вступив до Вищої духовної семінарії і розчав навчання на теологічному факультеті університету Яна Казімєжа у Львові. У 1920 році отримав абсолюторіум і прийняв пресвітерські свячення у вірменському обряді.
   О. Богданович розпочав своє душпастирське служіння у Варшаві, де організував «Бібліотеку релігійного знання» на кошти графині Ірени Тишкевич, а також відділ «Відродження» у правлінні Кола Союзу Академічної Молоді. Водночас навчався на філософському факультеті Варшавського університету. Архієпископ Юзеф Тедорович, бачачи його незвичайні здібності, назначив о. Адама своїм секретарем, канцлером курії і адміністратором вірменського собору у Львові. У 1927 році він був призначений настоятелем в Городенці, зберігаючи при  цього свої дотихчасові обов’язки. З огляду на перевтому був змушений декілька разів брати відпустку. У 1935 році залишив обов’язки настоятеля Городенки і отримав номінацію на греміального каноніка вірменського митрополітарного капітула у Львові, а також став редактором журналу «Грегоріана», на шпальтах якого опублікував багато своїх статей.
   О. Богданович вільно розмовляв польською, вірменською, французькою, англійською та німецькою мовами. Був високо цінованим і затребуваним реколеціоністом, сповідником і душпастирем студентської молоді.
   Коли у вересні 1939 року радянські війська зайняли Львів, о. Богданович розпочав конспіраційну діяльність в рядах Союзу Збройної Боротьби (СЗБ) беручи псевдонім «Пес». Належав до Фінансової комісії і Відділу суспільної опіки штабу Головного командування 3го округу СЗБ. Водночас опікувався молоддю, яка належала до „Juventus Christiana” і підтримував її матеріально.  
   О. Богданович був арештований НКВС вночі з 1 на 2 квітня 1940 року. Його тримали у в’язниці «Бригідки». Не дивлячись на тортури о. Богданович нікого не видав.  20 листопада 1940 року Обласний суд Львова засудив його до смертної кари через розстріл і конфіскацію майна. Його прохання про перегляд вироку, в якому він вказував на безпідставність  висунутих проти нього звинувачень, було Найвищим судом Києве відхилене.
   О. Богданович у в’язниці ніс релігійну потіху усім потребуючим. Ув’язнена разом з ним василіанка запам’ятала: під час прогулянки о. Адам уділив в’язням абсолюції і  сказав, що Причастя для всіх залишить у вбиральні , бо «нема місця, до якого би Христос не увійшов, щоб рятувати людську душу».
   Коли 22 червня 1941 року німецькі війська напали на СРСР, серед наглядачів в’язниці розпочалася паніка, яку використала частина ув’язнених і втекла. О. Богданович відмовився залишати в’язницю і своє рішення аргументував так: «коли останній арештований залишить цю в’язницю, тоді я лише вийду».
   24 червня 1941 року щ 4:00 НКВС повернулося до в’язниці і  розпочало страчувати в’язнів, серед них був також о. Адам Богданович де Роско. Його приятелі і знайомі розповідали, що він протягом багатьох років мав в собі прагнення мучеництва за справу Церкви і Польщі.

 зміст

О. Борецький Станіслав

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 166 – 167)

   Борецький Станіслав, с. Томаша (1891 – 1916 – 1938). Народився у містечку Халоще (?) на Волині (згідно з іншими даними в Коломиї на Галичині). Духовну семінарію закінчив у Житомирі і належав до Луцько-житомирської дієцезії. У 1917-1919 роках катехизував в парафіяльних школах і в школах ПМС у Києві. У 1922-1928 (?) був адміністратором парафії Білопілля в деканаті Бердичів і парафії Халаїмгородок у цьому самому деканаті. У 1925 році був тимчасово адміністратором парафії Вчорайше в деканаті Сквира і парафії Білопілля в деканаті Бердичів. На початку 1927 року ще перебував в житомирській дієцезії. Заарештований 15 січня 1930 року. ДПУ приговорило о. Борецького на 5 років таборів і скерувало до політізолятора у Ярославлі на Волзі. У 2 половині 1930 року сидів у камері разом  з о. Анатолієм Кобецем і о. Зигмундом Зихом. У вересні 1931 року перебував на Соловках. У грудні 1934 року  в направлений до радянського табору у Кемі. 30 травня 1935 року висланий до архангельської області. 23 листопада 1937 року на засланні був заарештований і звинувачений у контрреволюційній діяльності і, вночі, 4 січня 1938 року т.з. «трійкою» НКВС архангельської області засуджений на смерть. Вирок був виконаний в Архангельську  13 січня 1938 року. О. Станіслав Борецький був розстріляний

зміст

О. Бринчак Матеуш

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 172-174)

   Бринчак Матеуш (1864-1892-1936). Народився 21 вересня в парафії Сухожебри. Належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником духовної семінарії у Житомирі. У 1901- 1914 роках адміністрував парафію Самгородок в деканаті Бердичів, а потім (1914-1925) парафію Білолівка і Козятин у цьому ж деканаті. Працював також у Бердичіві. Заарештований там у листопаді 1930 року разом з групою католиків, що належали до церковного комітету і засуджений до трирічного заслання, з правом вибору місця поселення, але з умовою «мінус 6» (тобто, заборона оселятися у великих містах СРСР, в областях: московській, ленінградській, в Україні, на північним Кавказі і у великих містах біля моря). О. Матеуш вибрав Томськ у Сибірі. 25 квітня 1931 року був там знову арештований разом з місцевим священиком о. Юліаном Гронським і 11 місяців провів у в’язниці. У березні 1932 року був випущений через брак доказів злочину. Перебуваючи на засланні, у листі від 8 вересня 1932 року звертався до ДПУ з проханням замінити адміністративне заслання на Сибір на рекомендований виїзд до Польщі, у чому о. Матеушу було відмовлено.  У листі від 1 серпня 1931 року він звертався до Польського Червоного Хреста у Москві з проханням посприяти в отриманні згоди влади на виїзд до Польщі його брата, якому на той час було 70 років, і який перебував у в’язниці в Томську.
   О. Бринчак, перебуваючи на засланні у Томську, звернувся за посередництвом місцевої католицької громади з проханням зареєструвати його як «служителя культу», проте, отримав відмову. В аргументації в одному зі своїх прохань і у відповідь на звинувачення у ніби державній владі, за яку був засуджений, подавав факт, що у час частої зміни влади і розрухи в Україні, віддав костел і своє помешкання в парафії Білолівка на притулок для людей, а під кінець квітня 1920 року опікувався кавалеристом Червоної армії, який був ранений у битві з польським військом під Козятином біля Бердичіва і лікував його до повного одужання.
   9 лютого 1933 року був у черговий раз заарештований і звинувачений у шпигунських контактах з Польським Посольством у Москві і релігійну пропаганду у Томську. Не визнав себе винним, але й не приховував своїх антирадянських поглядів і факту, що хрестив дітей. 27 липня 1933 року «трійкою» ОСО ОДПУ був засуджений до наступних 3 років заслання і під конвоєм був депортований  до села Козачинське біля Красноярська. Звідти писав, що з огляду на відсутність праці та й нездатність до неї з огляду на вік, його чекає голодна смерть. Останнім його особистим проханням, на яке не отримав дозволу, було звернення до влади на одноразове відпралення молебну у Томську, куди він міг повернутися. Помер у цьому місці в 1 половині 1939 року і похований о. Антонієм Жуковським на старому католицькому цвинтарі біля каплиці. Через три роки цей цвинтар замкнули, а під час війни він був повністю знищений.

зміст

О. Будкевич Ян

(джерело: R. Dzwonkowski, Leksykon duchowieństwa polskiego represjonowanego w ZSRR 1939-1988, Lublin 2003, s.141)

   Будкевич Ян (1902-1926-?) з Луцької дієцезії. Був випускником Луцької духовної семінарії. Після пресвітерських свячень був призначений секретарем єпископської курії у Луцьку. Від 1929 року був вікарієм і катехитом у парафіях: Торчин (1929), Дедеркали (19130), Сарни (1933), Дубно, де був ректором колишнього кармелітського костелу, а також Рівне (1936-1939). На початку 30-х років закінчив навчання на теологічному факультеті Люблінського Католицького Університету, отримавши ступінь ліценціата теології. Арештований під час радянської окупації прикордонниками, коли намагався перетнути кордон з Угорщиною. Помер у в’язниці НКВС. Дата смерті невідома.

зміст

О. Будзинський Франциск

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 180)

   Будзинський Франциск, с. Ігнатія (1891 – 1916 – після 1936). Народився 10 жовтня. Належав до житомирської дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії, а у 1916-1917 роках навчався у Духовній академії у Петербурзі. У 1918 році був вікарієм парафії Стара Сенява в деканаті Літинь на Поділлі, а потім, у 1919 – 1926 роках адміністратором парафії Черницька Слобода в деканаті Новоград Волинський. На початку 1927 року й далі працював у житомирській дієцезії.  Арештований 13 вересня 1928 року в Житомирі. 11 лютого 1929 року на надзвичайній сесії Колегії ОДПУ був засуджений за розповсюдження молитовників на 2 роки сурової ізоляції. Літом, 1929 року перебував у в’язниці «Бутирка» у Москві, звідки був висланий до табору в Кемі УСЛОН. Є інформація, що після відбуття вироку, у січні 1930 року, прибув до містечка Романів у волинській області. Його доля у наступні роки невідома. Відомо, що у вересні 1934 року перебував у Брянську. У листі Консульського Відділу Посольства Польщі у Москві від 25 січня 1938 року для МЗС о. Франциск був арештований у серпні 1937 року в Брянську разом з о. Мечиславом Шавдінісом, який перебував у нього від грудня 1936 року після відбуття восьмирічного вироку на Соловках. Ймовірно, о. Будзинський Франциск був розстріляний.

зміст

О. Буяльский Кирило

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 181-182)

   Буяльский Кирило (1887 – 1913 – 1919). Народився у селі Усіче, гміна Тірчин, повіт Луцьк, батьки: Стефан і Франциска.  Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1914 році  призначений вікарієм парафії Полонне (у 1918 році парафія налічувала 8 000 вірних).  У цьому ж році розпочав душпастирське служіння також у парафії Фельштин. У 1916-1917 роках був адміністратором парафії Черче в деканаті Кам’янець-Подільський, яка у 1918 році налічувала 2 163 вірних. Вночі, з 13 на 14 березня 1919 року був вбитий більшовицькою бандою, яка перед цим протягом кількох днів тероризувала о. Буяльського та його оточення, м.ін. перешкоджаючи процесії, яка проходила навколо костелу. Очолював банду Броніслав Завадський, який під час нападу на плебанію пострілом з пістолета смертельно поранив о. Буяльського в живіт. Священик був похоронений на місцевому цвинтарі. Парафіянин на прізвище Баньковський поставив йому пам’ятник, який до сьогодні зберігся у досконалому стані, як і увесь цвинтар, дякуючи турботі місцевих парафіян і поляків.

зміст

Слуга Божий Буковинський Владислав

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm,
http://www.catholic-media.org/ua/index.php?option=com_content&view=article&id=12136:ukrainskiisviaschenikblizchedobeatyfikacii&catid=73&Itemid=100014Б
http://catholic.volyn.ua/index.php/ua/svidky-viry/90-o-vladyslav-bukovynskyi)

   Владислав Буковинський народився 4 січня 1905 року у Бердичіві, в поміщицькій родині. Навчання розпочав в родинному домі, продовжив спочатку в Київській російській гімназії, а від 1917 року у Польській гімназії у Плоскірові. У 1920 році разом з родиною виїхав до Польщі. Через рік здав екзамен зрілості і після цього розпочав навчання на юридичному факультеті Ягеллонського університету, яке закінчив у 1926 році отримуючи ступінь магістра. Юридичний факультет поєднував з навчанням у Школі Політичних Наук при факультеті права. Під час навчання був членом Студентського Кола Кресів, організовуючи самоосвіту та матеріальну допомогу для молоді з бідних родин.
   Після закінчення юридичного факультету о. Буковинський розпочав навчання на теологічному факультеті Ягеллонського університету. У 1931 році прийняв пресвітерські свячення. Спочатку працював в гімназії в Рабці. У 1935 році був переведений до Сухей Бескідскєй, де був вікарієм і катехитом, а також опікувався хворими і бідними. У 1936 році виїхав до Луцька, парафіяни проводжали свого пастиря з квітами і сльозами. Наступні 3 роки о. Владислав викладав катехетику та соціологію в Луцькій духовній семінарії.  У 1938 році став генеральним секретарем Дієцезіяального інституту Католицької акції, а також директором Вищого інституту релігійних знань і заступником редактора «Католицького життя».
   Коли у 1939 році радянські війська зайняли Волинь, о. Будкевич залишився настоятелем кафедральної парафії у Луцьку. В умовах радянської окупації катехизував дітей, підтримував парафіян опікувався біженцями з центральної Польщі і солдатами, а також родинами репресованих. 22 серпня 1940 року був заарештований НКВС і посаджений у луцьку в’язницю.
   23 червня 1941 року, під час масових розстрілів в’язнів радянськими наглядачами, о. Буковинський чудом уникнув смерті. Після звільнення німцями, продовжував служити настоятелем луцького кафедрального собору: катехізував дітей, опікувався родинами в’язнів,  рятував єврейських дітей, опікувався жертвами погромів УПА, а також підтримував контакти з АК. У 1944 році отримав Золотий Хрест Заслуги з мечами за допомогу біженцям та в’язням.
   Після того, як на Волинь знову увійшли радянські війська о. Буковинський не залишив своєї вівчарні. Вночі з 3 на 4 січня 1945 року був заарештований, а потім, разом з 7-ма іншими польськими священиками, які були звинувачені у зраді  радянської влади на користь Ватикану, душпастирській діяльності і контакти з АК. Під кінець червня 1946 року о. Владислав був заочно засуджений до 10 років таборів.
   У липні 1946 року о. Буковинський був вивезений до табору у Челябінську, в якому він працював при вирубці лісу і копанні котлованів в холоді і голоді. У 1947 році його перевезли до місцевості Бакал. Важко хворий потрапив до тюремної лікарні у Челябінську, де переніс дуже складне запалення легень. У лікарні допомагав хворим та підтримував їх у вірі. У 1950 році був висланий до табору у Джезказдані, де працював у копальні міді, 300 м. під землею в температурі близько 4 градусів Цельсія і постійній вологості, протягом 12 годин в день, вручну навантажуючи видобуток до візків, а денна норма складала 12 тон. Після праці відвідував хворих, зміцнював їх в надії та вірі, уділяв таїнства, заохочував до самоосвіти. У 1954 році, у пасхальний період провів реколекції на 4 мовах для співвʾязнів різної національності. Влаштовував агапи і екуменічні зібрання для всіх віросповідань.
   У своїх «Спогадах з Казахстану» о. Буковинський писав: Жорсткість також має свої межі. Хто може заборонити мені молитися? Той, щонайбільше, може сам себе осмішити. Молитися дійсно можна завжди і всюди. Була б лише добра воля для цього. Тіло можна замкнути і навіть протягом цілих років тримати у одиночній тюремній камері, але не можна ув’язнити дух, який і звідти знаходить дорогу до Бога.
   У 1954 році о. Буковинський був звільнений з табору з адміністративним засланням на 3 роки до Караганди. Там  працював нічним сторожем на будівництві. Швидко встановив контакт з поляками, що мешкали в Караганді і розпочав душпастирське служіння. Першу Службу Божу відправив вже через 15 днів після звільнення. У червні 1955 року відмовився повертатися до Польщі та прийняв радянське громадянство, щоб назавжди залишитися в Казахстані. У травні 1956 року був звільнений з заслання, потім звільнився з праці і повністю присвятив себе душпастирству.
   29 червня 1956 року посвятив каплицю для поляків. Був це малесенький зал у будинку на передмісті Караганди. У цій каплиці протягом року відправляв Служби і займався душпастирською діяльністю. Проте, вже через рік, у липня цю маленьку святиню закрили. У цей період о. Буковинський відбув 5 місійних подорожей до Алма-Ати, Таджикистану, Актюбінська, Семипалатинська. Відвідав також священиків в Україні, допомагаючи їм протягом короткого часу у душпастирському служінні.
   У грудні 1958 року о. Буковинський був знову заарештований і засуджений до трьох років таборів за надто сміливу душпастирську працю. Цим разом він потрапив до іркутської області, де працював при обробці дерева. У квітні 1961 року потрапив до табору праці для «релігійників» у місцевість Соснівка у Мордовській республіці.
   Звільнившись у грудні 1961 року, о. Буковинський повернувся до душпастирського служіння у Караганді. По черзі, у різних приватних будинках відправляв Служби Божі, проводив катехізації, уділяв хрещення та інші таїнства.
   Анатолій Вєжбицький пригадує: «Я добре пам’ятаю о. Владислава. (…)  Я їздив до нього з дідусем. Довірений водій привозив його на вказану адресу, а потім від’їжджав. У будинку закривали усі вікна і ставили чатових. Сходилися люди, а о. Владислав спочатку катехизував, потім сповідав і відправляв Службу Божу. Пам’ятаю, що він був людиною строгою і надзвичайно організованою. Він показував, де під час Служби Божої має сидіти найближча родина господарів, а де сусіди».
   О. Буковинський й надалі здійснював місійні виїзди, м.ін. до Актюбінська, де був заарештований і змушений був підписати зобов’язання, що більше туди не приїде.  У квітні 1965 року приїхав до Польщі. Не дивлячись на вмовляння, не залишився там і повернувся до Караганди. На Батьківщину приїздив ще через чотири роки та у 1973 році. Під час останнього приїзду потрапив на 2 місяці до лікарні у Кракові, але не дивлячись на поганий стан здоров’я, відмовився залишатися, аргументуючи: «могила священика також проповідує». Повернувшись у 1973 році до Караганди, продовжував душпастирську діяльність. «Я ще хочу вам послужити» - говорив відправляючи останню Євхаристію. 25 листопада 1974 року відправив останню Службу Божу, прийняв Таїнства з рук свого приятеля о. Олександра Хіри, після чого дозволив відвести себе до лікарні.
   О. Владислав Буковинський помер 3 грудня 1974 року о 5-тій годині ранку. Як переповідали медсестри з лікарні о. Владислав молився до моменту, коли раптова кровотеча спричинила його смерть. Після отримання акту про смерть парафіяни відразу забрали його  додому, де тисячі людей і вдень і вночі молилися при його тілі.
   Святійший Отець Йоан Павло ІІ під час молитви “Ангел Господній” після пам’ятної св. Меси на площі Матері Батьківщини в Астані 23 вересня 2001 р. сказав: “З великою радістю дивлюся на Вас і дякую Богові, що мені дано бути серед Вас. Я завжди цікавився Вашою долею. Багато розповідав про Вас незабутній отець Владислав Буковинський, котрого я багаторазово зустрічав і завжди захоплювався його священицькою вірністю та апостольським запалом. Він був особливо пов’язаний із Карагандою, але розповідав про життя усіх Вас”.
   19 червня 2006 року у каплиці краківських митрополитів відбулося урочисте відкриття беатифікаційного процесу о. Буковинського. 8 березня 2008 року у Кракові процес був закритий, а акти вислані до Риму.
   22 січня 2015 року, Святіший Отець Франциск прийняв на приватній аудієнції кардинала Анджело Амато, префекта Конгрегації з канонізації святих. Під час аудієнції  Папа дав згоду, щоб оприлюднити укази щодо: Героїчних чеснот слуги Божого Владислава Буковинського, дієцезіального священика.

 зміст

 О. Бутинець Калікст

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.186)

   Бутинець Калікст (1889 – 1914 – 1922). Належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1917-1920 роках був вікарієм парафії Ільїнці в деканаті Бердичів., а потім адміністратором парафії Оратів у цьому ж деканаті. Арештований у 1920 (19210році разом з багатьма іншими особами, яких звинуватили у приналежності до ПВО (Польської військової організації). У різдвяний період ЧЕКА тримав його у в’язниці на вул. Інститутській у Києві. Вбитий  при невідомих обставинах. Схематизм Луцько-житомирської дієцезії подає його як померлого у віці 33-х років і на 8 році священства. За фактичну, або ймовірну приналежність до ПВО, або співпрацю з нею, ЧЕКА у той час негайно виносила смертний вирок.

 зміст

О. Вагнер Адам

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s. 495) 

   Вагнер Адам Касперович народився у 1894 р. в с. Новокраснівка біля Маріуполя, німець, громадянин УСРР. Закінчивши духовну семінарію тираспольської дієцезії,  у 1919 р. в Одесі був висвячений на cвященика і призначений вікарієм в парафії Ландау Миколаївського деканату. З березня 1922 р. працював настоятелем  костелу  в  с. Новокраснівка  Люксембурзького  р-ну,  із  січня  1925 р. — у Маріуполі.  14 вересня 1933 р. був заарештований співробітниками ОВ Донецького  облвідділу ДПУ  УСРР  у справі «фашистської, розвідувально-диверсійної і повстанської oрганізації», що дістала кодову назву «Штурмовики».  Разом зі священиком було ув’язнено  ще 18 осіб,  переважно німецького походження, а також росіяни, українці, євреї, румуни, грек, італієць, які, за твердженням чекістів, провадили шпигунську і шкідницьку роботу на металургійних  заводах  «Азовсталь» та ім. Ілліча,  у  Маріупольському  і Миколаївському  портах  та  ін. об’єктах  стратегічного  значення.  Отцю Вагнерові ставилося у вину те, що він підтримував зв’язки із своїм церковним керівництвом — єп. Невьо та прелатом Крушинським. 23 лютого 1934 р. особлива трійка при колегії ДПУ УСРР засудила священика до 10 років ув’язнення у ВТТ.  Покарання відбував  у Сиблагу, де 25 грудня 1937 р. повторно був арештований і засуджений до найвищої міри покарання. Вирок було виконано у Новосибірській тюрмі 13 січня 1938 р.

 зміст

О. Велік Павло

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm
 З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків)

   Велік Павло народився 27 березня 1872 р. в с. Полюбичі Седлецької губ. у незаможній селянській родині, поляк, громадянин УРCР. Навчався у гімназії, а в 1898–1903 рр. — у духовній семінарії Луцько-житомирської дієцезії РКЦ. Став священиком у 1903 р., працював в сільських парафіях Поділля і Волині. З 1912 р. наступні 20 років служив настоятелем костелу в с. Котельня біля Андрушівки на Житомирщині. Під час польсько-радянської війни до Польщі не виїжджав. У  жовтні  1931 р. Апостольським  адміністратором  Житомирської єпархії РКЦ його було призначено настоятелем костелу у м. Новоград-Волинський. Обслуговував також кілька інших парафій Волині, що внаслідок  репресій  залишилися без  священиків. Надавав  допомогу своїм ув’язненим і висланим за межі України колегам. Заарештований 10 лютого 1935 р. і звинувачений у контрреволюційній та польській націоналістичній діяльності, чиненні  опору колективізації. 14 травня 1936 р. за  арт. 54–4 і 54–11 КК УСРР був засуджений особливою нарадою  при НКВС  СРСР до 5 років ув’язнення у ВТТ по груповій справі «Контрреволюційної фашистської організації римо-католицького і уніатського духовенства Правобережної України». Відбував покарання в Карлагу, звідки вийшов на волю 10 лютого 1940 р. Нелегально приїхав до Житомира, де таємно мешкав під стріхою у будинку безхабітових сертер зі згромадження Слуг Ісуса.  Внаслідок доносу  10 липня 1940 р. знову був заарештований і 26 жовтня 1940 того  ж року за  арт. 54–10 ч. 2 і 54–11  КК УСРР засуджений облсудом до розстрілу із заміною на ув’язнення у ВТТ строком  на 10 років.  Був депортований до табору в Казахстані разом з сестрами-монахинями, які були засуджені за переховування священиків: Софією Братковською та Елеонорою Єнджеєвською. Деякі сестри зі згромадження Слуг Ісуса за релігійне виховання молоді та переховування священиків, були у 1941 році розстріляні у Житомирі.
   Помер  у  Катурському  відділенні  Карлагу  12 березня 1942 р. Реабілітований 8 серпня 1989 р. Похований на табірному цвинтарі катурського відділу табору, в якому перебував. На місці того цвинтаря лежить нині село Іллічівка, район Мічурін, область Караганда.

 зміст

О. Вєжбіцкий Олександр

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.514)

   Вєжбіцький Олександр (1883 – 1905 – 1934?). Належав до кам’янецької дієцезії і був заступником її апостольського адміністратора о. Яна Свідерського. Закінчив Вищу Духовну семінарію у Житомирі. У 1910 – 1913 роках був вікарієм парафії Летичів, а від 1913 року адміністрував парафію Макарів Підлісний  (у 1918 році налічувала 4269 вірних) у деканаті Ушиця. У середині 20тих років був також адміністратором парафії Міньківці (у 1918 році налічувала 2230 вірних). Заарештований у серпні 1931 року і засланий в околиці Мурманська. Помер у 1934 році (?) в Норильську. Повідомлення про смерть надіслане до Польського Червоного Хреста у Москві датується 10 січня 1934 року.

зміст

О. Вєжбіцький Анджей

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.514)

   Вєжбіцький Анджей (1876 – 1900 - ?). Належав до Луцько-житомирської дієцезії.  Був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1904 – 1907 роках був адміністратором парафіях Топори ( у 1918 році налічувала 2578 вірних) у деканаті Сквира, а потім (1910 – 1914) парафії Махнівка у бердичівському деканаті. У 1918 році був катехитом парафії Матері Божої з гори Кармель у Бердичіві, а у 1920 році мансіонарієм в парафії св. Варвари у цьому самому місті. У схематизмах Луцько-житомирської дієцезії значиться як адміністратор парафії Білозірка у кременецькому деканаті, в Польщі. Пізніше не згадується. За свідченнями парафіян з Тинни (ушицький деканат у кам’янецькій дієцезії) о. Анджей Вєжбіцький служив там у другій половині 20-х років і був заарештований перед 1930 роком і засланий до табору. Парафіяни висилали йому посилки з продуктами.  Помер на засланні після звільнення з табору.

зміст

 О. Вольф Якоб

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.517)

   Вольф Якоб (1891 – 1914 - ?). Народився у селі Волково, повіт Тирасполь у херсонській губернії. Був випускником Вищої духовної семінарії у Саратові. Від 1914 року був вікарієм парафії Костхайм у катеринославській губернії, а пізніше адміністратором парафії Волково і від 1 жовтня 1924 року парафії Новоросійськ у чернігівській губернії. 13 серпня 1930 року був заарештований разом з групою німецьких священиків. 18 серпня 1930 року всім представлено акт звинувачення в антирадянській діяльності. Но початку 1931 року був переведений до Ростова на Дону з метою подальшого слідства. 19 травня 1931 року був засуджений «трійкою» ОДПУ на відбування покарання у таборі (термін невідомий). О. Леопольд Марі Браун, капелан німецького посольства у Москві і душрастир в костелі св. Людвіга у листі з 20 травня 1940 року до єп. Пія Єжена Невьо писав, що о. Вольф разом зі своїм братом разом зі своїм братом відправився до місцевості Горкі з надією знайти працю і захворі там на малярію. Жалкував, що залишив попереднє місце заслання над Беринговою затокою, де однак міг заробити на марне існування. Подальша доля невідома.  

зміст

О. Вольф Йозеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.517-518)

   Вольф Йозеф (1882 – 1905 - ?). Належав до тираспольської дієцезії. Був випускником Саратовської духовної семінарії. У 1905 – 1906 роках був вікарієм і катехитом в Карлсрухе, а пізніше у 1906 – 1908 роках німецьким проповідником в Одесі, де заснував німецьку бібліотеку і Марійне Товариство Допомоги. Протягом кількох років (1909 – 1912) був духівником у духовній семінарії тираспольської дієцезії, а під кінець цього періоду його префектом. Від 1912 року служив у могилевській архідієцезії в Кустанаї (Казахстан). У період між 1929 до 1935 року настоятелем парафії Зельц. Помер на засланні.

зміст

О. Вольф Лоренц

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.380 – 381
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.518)

   Вольф Лоренц  народився 10 грудня 1871 р. в кол. Кляйн-Лібенталь Одеськоїгуб. у хліборобській родині, німець, громадянин УСРР. Після закінчення духовної семінарії в Саратові в 1897 р. прийняв духовний сан. Служив в костелах Саратова та німецьких колоніях на півдні України — Костгайм, Мюнхен, Ной-Лібенталь. З  1928 р. обслуговував  парафію Ельзас Одеського деканату.  Заарештований співробітниками УДБ Управління НКВС по Одеській  обл. 15 листопада 1935 р. за звинуваченням у контрреволюційній агітації (арт. 54–10 КК УСРР) і ув’язнений в Одеській тюрмі. Під час слідства і на суді винним себе не визнав. Відхилив також закиди про ведення агітації  проти колективізації: «Я особисто був проти колективізації. Я вважав, що я як католицький священик повинен був обстоювати власність, оскільки сьома і десята заповіді прямо про це говорять. Попри це, я в своїх проповідях ніколи проти  колективізації  не  виступав ні  прямо,  ні побічно.  Це пояснюється тим, що я вважав, що моїми проповідями проти колективізації я все одно колективізацію не призупиню, тоді як за це мене можуть арештувати і парафія залишиться без священика». Заперечив отець Л. Вольф і свою участь в антиколгоспному повстанні мешканців колонії  Ельзас,  що відбулося  в 1930 р.,  підтвердивши  лише, що хоронив своїх парафіянок, що були розстріляні військами НКВС: «На четвертий лише день, чи на третій день, добре не пам’ятаю, до мене прийшли чоловіки убитих і просили похоронити, я запитав, чи  є дозвіл  і чи оформлено, і коли дізнався, що все в сільраді оформлено, я вечері похоронив їх».  Спеціальна колегія Одеського облсуду на закритому засіданні 29 лютого 1936 р., розглянувши справу Л. Вольфа, визнала його винним у тому, що він «систематично в проповідях, на сповіді і при виконанні інших релігійних  обрядів провадив  антирадянську агітацію  серед  колгоспників німецького села Ельзас з метою відриву молоді і дітей від комуністичного виховання і виходу з комсомольських та піонерських організацій», і згідно з арт. 54–10 КК УСРР призначила покарання у вигляді позбавлення волі в далеких ВТТ СРСР строком на 6 років та обмеження в правах строком на 5 років.  Подальша  доля  не  відома.  Реабілітовано  Л. Вольфа  17 травня  1993 р. відповідно до ст. 1 Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

зміст

   О. Вольф Міхаель   

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 381
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.518-519)

   Вольф Міхаель  народився  у  1890 р.в кол. Ной-Лібенталь біля Одеси, німець, громадянин УСРР. Після закінчення духовної семінарії Тираспольської дієцезії у 1913 р. був висвячений на священика і продовжив вивчення теологічних дисциплін за кордоном. Працював у парафіях німецьких колоній Одещини, професором духовної семінарії в Саратові. В 1923–1929 рр. був настоятелем костелу і деканом у Дніпропетровську. Заарештований 8 червня 1929 р. і за арт. 54–6, 54–10 та 54–11 КК УСРР 30–31 серпня 1929 р. надзвичайною сесією Дніпропетровського окрсуду  засуджений до 10 років ВТТ. Покарання відбував на Соловках, де 5 липня  1932 р.  знову був заарештований  у  груповій  справі  католицького духовенства. 9 жовтня 1937 р. за поданням оперативної частини Соловецької тюрми  засуджений  особливою трійкою  УНКВС  Ленінградської  обл. до розстрілу  як  особа,  що  «продовжує  контрреволюційну  і шпигунську діяльність і займається вербуванням серед засуджених контрреволюційних шпигунських груп».  Страчений 3 листопада 1937 р.  в урочищі Сандормох під Медвеж’єгорськом.

зміст

О. Вороніч Юзеф 

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 381,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.520-522)

   Воронич Юзеф народився28 серпня 1882 р. в с. Носівці на Поділлі, поляк, громадянин УСРР. Походив з дуже заслуженої родини, з якої вийшло 3 кардинали та 7 інших духовних осіб. Закінчив гімназію, навчався в Київському університеті св. Володимира. В 1903 р. вступив до Житомирської духовної семінарії. По її закінченні, в 1907 р. був висвячений на священика. Два наступні роки навчався в університеті Інсбрука (Австрія). Служив у костелах Житомира, с. Гнівань Подільської губ., с. Терешки Заславського   деканату,     с.  Ходо рків     біля     Сквири     та     ін. З 1925 р. поселився в с. Бучки біля Малина. Обслуговував парафії Радомишльського, Овруцького, Новоград-Волинського деканатів. Перебував під арештом з квітня 1929 до січня 1930 р. Знову був заареш- тований 15 серпня 1933 р. і звинувачений разом із київським кс. Блехманом у скоєнні злочинів, що підпадають під чинність арт. 54–6 та 54–11 КК УСРР. В результаті розгляду справи особливою нарадою при колегії ДПУ УСРР 24 лютого 1934 р. Й. Вороничу було призначено 3-річний термін ув’язнення у ВТТ.  Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі та Карлазі, звідки у серпні 1936 р. вийшов на волю і поселився у Севастополі, а потім в Керчі. У листі до Польського Червоного Хреста у Москві з 30 березня 1937 року писав про свою тяжку хворобу (ходив з двома палицями) і неможливість пройти лікування, з огляду на відсутність місць у лікарні. Просив про продовольчу допомогу та 50-100 рублів, щоб купити риб’ячий жир. 28 червня 1938 р.  о. Воронич був знову був заарештований. Подальша доля не відома.

 зміст

О. Галензовський Kароль

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Галензовський Кароль, народився у 1879 році у Летичеві на Поділлі. Відчувши голос покликання, вступив до Вищої духовної семінарії у Житомирі. У 1908 році прийняв пресвітерські свячення.
   Працював у Вінниці, був катехитом у школах. Після більшовицького перевороту переслідувався більшовиками, які погрожували йому  і влаштовували постійні ревізії. В його квартирі переховувалася власниця маєтку Черепашинці. У 1920 році, разом з польською армією виїхав до Польщі.
   У Польщі о. Галензовський був катехитом у Шамотулах. У 1926 році був включений до Луцької дієцезії і працював катехитом у луцькій гімназії. Отримав гідність почесного каноніка луцького капітулу. На Волині провів увесь період ІІ світової війни. Пережив по черзі окупації: радянську, німецьку, а потім ще й погроми УПА. Після закінчення військових дій не виїхав до Польщі і залишився на Волині, яка була включена складу СРСР.
   4 січня 1945 року о. Галензовський був арештований разом з єпископом Шельонжком і о. Владиславам Буковинським. Звинувачений у тому, що був: «учасником польського національного руху опору і проводив антикомуністичну діяльність скеровану на від’єднання від Радянського Союзу західних областей України та відбудування Польщі у передвоєнних кордонах з 1939 року. Водночас, під виглядом релігійної діяльності, за вказівкою Ватикану, поширював антирадянську пропаганду». Був також звинувачений у тому, що «був агентом Ватикану, підтримував контакт з єп. Шельонжком і за його дорученням займався збиранням даних про політичні настрої польського населення в Луцьку і його околицях, передавав єп. Шельонжеку дані про перебіг люблінського порозуміння, про переселення поляків до Польщі, з метою передання цієї інформації до Ватикану». Крім цього, був також звинувачений в антирадянській пропаганді разом з о. Буковинським, а також багаторазовій участі у «нелегальних зустрічах священиків, під час яких слухалися радіо ефіри польського еміргаційного уряду і виражались антирадянські і націоналістичні ставлення».
   Груповий процес восьми польських священиків, серед яких був о. Галензовський, а також єп. Шельонжек, відбувся у Києві. Всі були звинувачені в тому, що були «активними учасниками антирадянської таємної польської націоналістичної повстанської організації, створеної еміграційною владою, очолювали організацію ворожої роботи скерованої на від’єднання від радянської держави західних областей  України і утворення Польщі в кордонах з 1939 року». Суд визнав усіх винними у зраді Вітчизни.
   О. Галензовський помер 6 червня 1950 року у табірному пункті №2 у степовому таборі в Спаську. Як причину смерті було вказано: «хвороба серця і старече виснаження».  

зміст

О. Ганський Станіслав

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 382-383,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.246-247)

   Ганський Станіслав, народився 14 грудня 1880 р. у м. Бердичеві Київської губ. у родині залізничного телеграфіста, поляк, громадянин УСРР. В юності працював робітником на будівництві залізниці, телеграфістом.  Самотужки  підготувався  до  вступ у  в  Житомирську духовну семінарію, закінчивши  яку,  у 1907 р. був висвячений на священика. Служив у м-ку Олександрія Рівненського деканату,  Ємільчині поблизу Коростеня та Михалполі Летичівського повіту. Після Лютневої  революції 1917 р. був обраний першим головою Михалпольського волвиконкому. Захищав селян перед гетьманською адміністрацією. Згодом був заарештований за спротив мобілізації населення до війська Директорії УНР і звільнений на клопотання парафіян. Переховував євреїв від погромів. На початку 20-х років працював у Летичеві, Оринині, Жмеринці та інших парафіях Поділля. З 1924 р. мешкав у м-ку Деражня. У тому ж році його було притягнуто до карної відповідальності за опір при виселенні з прикостельної садиби. З 29 травня 1926 р. утримувався під вартою згідно з ордером на арешт і обшук за підписом начальника Проскурівського окрвідділу ДПУ Я. Камінського, був випущений на волю з підпискою про невиїзд. На пропозицію взяти нові зобов’язання перед владою відповів 25 червня 1926 р. письмовою заявою під назвою «Декларація» з протестом проти спроб тотального контролю за духовним життям віруючих. Цей документ  ДПУ кваліфікувало  як  такий,  що  має антирадянський  характер  і містить критику законів та заходів радянської влади, «створює враження насильства над релігією і духовенством з боку радвлади».
   30 травня 1927 р. кс. Ганського знову було заарештовано і звинувачено в тому, що він використовував релігійні забобони з метою дискредитації радянської влади». Перебуваючи в ув’язненні, він погодився підписати так звану «декларацію римо-католицького духовенства Поділля»» про лояльність  щодо  радянської  влади,  пізніше  так  пояснивши  мотиви,  що спонукали до цього кроку: «Попри те, що, по-моєму, взагалі нічого цього, про що писалося в декларації, не було в моїй діяльності, я вважав за необхідне таку декларацію підписати задля того, щоб врегулювати відносини між  ксьондзами  і властями  і щоб  на  нас,  ксьондзів, не  дивилися  як  на контрреволюціонерів».
   Проскурівський  окрвідділ  ДПУ мав  намір  вислати  кс. Ганського  на Північ, хоча стан його здоров’я (ревматизм і захворювання серця), за висновком медекспертів, не дозволяв йому перебувати «північніше центрального Уралу», а також прямувати пішки по етапу. 25 січня 1930 р. його було заарештовано, вивезено до Харкова і обвинувачено за арт. 54–10 КК УСРР. Ухвалою судової трійки при колегії ДПУ УСРР від  17 травня  1930 р. йому було призначено 8 років ув’язнення  в концтаборі. Відбував покарання на Соловках. 8 грудня 1937 р. його було страчено  в урочищі Койранкагас під Токсово згідно з рішенням  особливої трійки УНКВС Ленінградської обл. від 25 листопада 1937 р. за поданням оперативної частини Соловецької тюрми. Реабілітований С. Г. Ганський прокуратурою Архангельської обл. 17 липня 1989 р.,  згідно з  Указом Президії Верховної  Ради  СРСР  від  16 січня 1989 р. «Про  додаткові  заходи по відновленню справедливості  стосовножертв репресій,  що мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років», та 4 лютого 1997 р. прокуратурою Хмельницької обл. «через відсутність в його діях сукупності доказів складу злочину».

 зміст

О. Гашинський Леонард

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 382-383,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.238-239)

   Гашинський Леонард, народився у 1867 р. в с. Хотієвичі Борисовського пов. Мінської  губ.,  громадянин УСРР.  Закінчивдуховну семінарію у Санкт-Петербурзі. Висвячений на священика у 1893 р.Працював духівником архієп. С. Козловського, настоятелем парафії і вчителем Закону Божого в cередніх навчальних закладах Мінська, у 1904–1919 рр.— військовим капеланом у Кронштадті. У 1919–1921 рр. очолював римо-католицьку громаду м. Могильова, де був заарештований ЧК за сприяння pепатріації поляків до Польщі. З 1922 р. служив у костьолі м. Луга біля Петрограда, у 1927 р. був призначений настоятелем у Харкові замість репресованого кс. Ільгіна. Рівночасно виконував обов’язки Апостольського адміністратора південної частини Могильовської єпархії (Лівобережна Україна). Впродовж 30-х років не раз перебував під слідством, був виселений з помешкання, яке перейшло в розпорядження Інституту невідкладної допомоги.  Згідно  з наказом  НКВС СРСР  № 00485  від 11 серпня  1937 р.  Л. Гашинського 12 серпня 1937 р. було заарештовано (як останнього діючого священика на Лівобережній Україні) за обвинуваченням в активній участі в контрреволюційній організації, що нібито діяла при Харківському костьолі, та шпигунстві на користь польської розвідки. Разом з ним була заарештована старенька бабуся, яка прибирала в костелі, сестра о. Гашинського, а також уся «двадцятка» (парафіяльна рада), а їх майно було конфісковане. Не дивлячись на це, місцеві католики представили владі список 50 осіб, згідно з вимогами закону, які потрібні були для реєстрації нової релігійної громади, необхідної для існування парафії, що було актом героїчної відваги.
   12 жовтня 1937 р. рішення наркома внутрішніх справ СРСР генерального комісара державної безпеки М. Єжова та Прокурора СРСР А. Вишинського від 24 вересня 1937 р. про розстріл Л. Гашинського було виконано. Разом із священиком було страчено 11 парафіян Харківського костьолу: В. Аступінас, М. Локтика, М. Корчевську, Б. Чаєвського, В. Соляржа,М. Данієль, Ф. Проневич, Г. Пулавську, С. Войтицьку, К. Світича, М. Зеновича. Реабілітовано Л. Гашинського та репресованих в його справі громадян ухвалою Військового трибуналу Київського військового округу від 22 серпня 1958 р.

 зміст

Кл. Гжегожевський Станіслав

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 245)

   Гжегожевський Станіслав, с. Антонія (1905 - ?). Клерик таємної духовної семінарії у Києві, якою у 20-х роках керували о. Казімєж Наскренцький і о. Теофіл Скальський. Народився у 1905 році у Жмеринці у родині робітників. Після 1920 року нелегально виїхав до Польщі, де протягом кількох місяців перебував під арештом. Після звільнення повернувся в Україну і замешкав у Києві у о. Теофіла Скальського. Від 1925 року готувався до священства, слухаючи лекцій вищезгаданих отців та о. Болеслава Блехмана. Навчався також у музичній школі у Києві. Кошти навчання покривав о. Наскренцький. Належав до таємного Кола Живого Розарію. Заарештований 5 травня 1929 року і засуджений до 3-х років таборів. Подальша доля невідома. 

 зміст

О. Гоффман Антоній

 (джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків,s. 382-383,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.249)

   Гоффман Антоній, народився у 1897 р. в с. Лейтерсгаузен біля  м-ка Гальбштадт  Катеринославської губ.  у  хліборобській  родині, німець, громадянин УСРР. Закінчивши у 1921 р. духовну семінарію Тираспольської єпархії РКЦ, що з 1918 р. діяла в Одесі, був дияконом в костелі  с. Олександрівка біля  Джанкоя (Крим).  У  1923 р.  єп. А. Зерром був висвячений на священика і призначений настоятелем костелу в кол. Ландау Карл-Лібкнехтського р-ну на Миколаївщині. 3 грудня 1934 р. Карл-Лібкнехтським райвідділом НКВС УСРР отцю Гоффману було пред’явлено звинувачення за арт. 54–4 КК УСРР і того ж дня  його було  замкнено  у  камері райміліції.  7 грудня  1934 р. прокурор Карл-Лібкнехтського р-ну  санкціонував  арешт,  а  11 грудня  священика доправили до Одеської тюрми. На допитах найчастіше йшлося про листування отця із закордонними добродійними організаціями про надання допомоги його парафіянам, які в 1933 р. потерпали від голоду. о. Гоффман показав, що у 1932 р. в його парафії померло понад 40, а в 1933 р. — 130 осіб (при тому, що загальна чисельність населення с. Ландау не досягала й 3 тис.). Окрім того, близько  60 родин колоністів  виїхало з Ландау «в зв’язку  з важким матеріальним становищем в пошуках заробітку». Священик вказав, що зростання смертності та міграційних настроїв виникло серед його парафіян «на ґрунті продовольчих труднощів», і, ховаючи небіжчиків, власними очима бачив, що вони померли від голоду. Тому у 1933 р. він та багато мешканців кол. Ландау сприйняли грошові перекази з Німеччини та від Міжнародного Червоного Хреста як порятунок від  вірної  смерті.  На початку  1934 р.  у радянській пресі з’явилося повідомлення, що «Німеччина запровадження  допомоги використала  з метою дискредитації СРСР і мобілізації громадської думки проти Радянського Союзу» і, що «діяльність римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехтського р-ну [...] сприяла фашизму в Німеччині, в агітації проти Радянського Союзу». 3 квітня 1935 р. Одеською облпрокуратурою до суду був поданий обвинувальний висновок у справі римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехтського р-ну. Отцю А. Гоффману, а також генеральному вікарієві РКЦ на півдні України Й. Крушинському  та  священикам  І. Таубергеру і  Р. Лорану було поставлено у вину насамперед те, що ці священики в 1933 р. сприяли мешканцям німецьких колоній в одержанні допомоги з-за кордону. 28 квітня 1935 р. справу німецьких священиків розглянула спецколегія Одеського облсуду, ухвалою якої усім обвинуваченим було призначено покарання.  А. Гоффмана  було засуджено за арт. 54–4  і 54–7 КК УСРР до  10 років ув’язнення у ВТТ. 29 травня 1935 р. Верховний суд УСРР відхилив касаційну скаргу засудженого і його було відправлено до Бамлагу (Хабаровський край). У таборі його знову було заарештовано і 28 листопада 1937 р. засуджено до найвищої міри покарання. Вирок виконано 27 грудня 1937 р. Реабілітовано А. І. Гофмана як жертву політичних репресій згідно з висновком Генеральної прокуратури України від 30 жовтня 1992 р.

 зміст

О. Гудайтіс Матеуш

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 385-387)

   Ґудайтіс Матеуш, народився у 1873 р. в с. Нендріне Маріампольського пов. Сувалківської губ. в селянській родині, литовець, громадянин СРСР. У 1897 р. був висвячений на священика. Через поганий стан здоров’я (туберкульоз легень) переселився до Криму і з 1914 р. працював адміністратором костелу в м. Ялта. У 1918–1920 рр. був секретарем литовського національного товариства «Кіборшитіле», яке після революції було створене в  Криму. У 1922 р. призначений адміністратором парафії у м. Севастополі. Восени 1935 р.,  окрім М. Ґудайтіса,  в Криму не  залишилося  жодного римо-католицького священика, який перебував би на волі і міг виконувати пастирські обов’язки (впродовж 1926–1935 рр. були репресовані всі священики, які працювали в римо-католицьких парафіях півострова — О. Штауб, О. Граф, Й. Нольд, Й. Юнкінд, Я. Шенфельд, Я. Варт та єп. О. Фрізон). 25 грудня 1935 р. ОВ УДБ УНКВС Кримської АСРР дійшов висновку, що священик Севастопольського костелу М. Ґудайтіс «підтримував найтісніший  зв’язок  з  особами,  які  підозрюються  у  шпигунстві»,  на  підставі чого ухвалив його арештувати і притягнути до карної відповідальності. 26 грудня 1935 р. М. Ґудайтіс опинився за ґратами. Протокол першого  допиту датовано  28 грудня  1935 р.,  наступного  — 9 січня 1936 р. Ще 7 допитів було запротокольовано в січні і по одному — в лютому, березні та липні 1936 р. На допитах священик відмовлявся давати свідчення, які компрометували б інших осіб. Діалог слідчого та арештованого  нерідко  опинявся  у  глухому  куті,  як  це  трапилося й  14 січня 1936 р.: Оперуповноважений ОВ Н. Морозов: «Ваші відповіді в такій формі як «не пам’ятаю» є не чим іншим, як свідченням небажання відповідати прямо, чесно і відверто на питання слідства. Чи бажаєте для слідства давати на його питання прямі й правдиві відповіді?». Кс. М. Ґудайтіс: «Як я можу, так і відповідаю». 3 березня 1936 р. групі чекістів у складі Н. Морозова, А. Бейлінсона та Є. Раєцького, які понад півтори години безуспішно допитували арештованого  ксьондза, довелося скласти акт,  де  зазначалося, що «При пред’явленні обв[инуваченому] Ґудайтісу для прочитання і підписання протоколу допиту [...] — обв[инувачений] Ґудайтіс протокол підписати відмовився після постановки йому останнього запитання слідства, на яке він не захотів відповісти, мотивуючи, що не може в ньому розібратися і стомився». Допит застопорився на питанні, яке стосувалося сторожа французького  кладовища  у Севастополі  Ж. Раве  та тодішнього  глави  РКЦ  в СРСР єп. Неве і було сформульоване слідством таким чином: «Постановка питання про субсидії для костьолу і його розголошення через Раве у Франції і через Неве, тобто особу,  яка Вам заздалегідь відома у здійсненні антидержавних  вчинків,  — хіба  це  не  доказ, що свідчить  про  роль  Раве  як посередника  Ваших нелегальних  зносин  з Неве,  який  є співробітником чужоземного посольства, і особи, через яку Ви намагалися субсидуватися  особисто і  підтримувати  костьол  нелегальними засобами  [із] закордонних джерел. Отже, що Ви можете на це сказати?».
   Наступні 4 місяці отця  вже не  допитували.  Згодом М. Ґудайтіс у скарзі до Верховного суду РСФРР заявив, що попереднє слідство провадилося з великим тиском на нього, його тримали в одиночній камері, дорікали в нещирості,  позбавляли прогулянок  і  передач,  навіть  можливості читати, «проте найобурливішим є те, що мене там піддали оригінальній тортурі —віддали на поталу вошам на весь час мого перебування там, від чого утворилися на моєму тілі рани». Боротися з паразитами 63-річний священик не міг, бо слідчий Морозов ще на першому допиті відібрав у нього окуляри. 28 липня 1936 р. М. Ґудайтісу повідомили про завершення попереднього слідства у його справі, в результаті якого замість пред’явленого під час арешту обвинувачення за арт. 58–6 та 58–10 КК РСФРР йому інкримінувалися злочини,  що  підпадали під  чинність  арт. 58–4,  58–10  та 58–11 КК РСФРР. За версією слідства, кс. Ґудайтіс входив до складу «контрреволюційної фашистської  організації католицького  костьолу»,  що складалася з 34-х  осіб, які  під  керівництвом  єп. О. Фрізона  провадили  «організовану діяльність, спрямовану на підрив Радянської Влади, колгоспного будівництва;  провадили  фашистську пропаганду,  поширювали нелегальну антирадянську літературу, при чому, ця діяльність супроводжувалася використанням релігійних і національних забобонів німців-католиків». Провина М. Ґудайтіса та О. Фрізона збільшувалася через те, що ці священнослужителі нібито «з контрреволюційною метою підтримували стосунки з  окремими представниками чужоземних держав,  які знаходяться на території СРСР». УДБ УНКВС Криму надавало «справі Фрізона, Ґудайтіса та ін.» величезного політичного значення. Натомість кс. М. Ґудайтіс заперечував свою причетність  до політичної  діяльності:  «Зрештою  прошу звернути Вашу увагу на повну легковажність і злісність складачів обвинувального висновку в  тому місці, де вони  стверджують, що я очолив контрреволюційний осередок у м. Севастополі, що, очевидно, складалася із німців–римо-католиків, колоністів в Крим[ській] АСРР, оскільки в обвинувальному висновку йдеться лише про них. Неіснуючого осередку я не міг очолювати: через те, що осередок не розкрито слідчими органами НКВС, жодного з її учасників не притягнуто до відповідальності і навіть ні одного не названо на ім’я та прізвище. Це — чистісінький вимисел складачів обвинувального висновку,  дуже злісний і дуже грубий. [...] Ніякими моїми  виступами, ні виступами  моїх  парафіян  не  доказано,  що  я був  вороже  налаштований проти політичного ладу в СРСР». Судове засідання спеціальної колегії Головного суду Кримської АСРР, яке 11–17 березня 1937 р. розглядало «справу Фрізона», ухвалило ув’язнити М. М. Ґудайтіса  у ВТТ строком на  10 років.  Касаційну скаргу, яку 25 березня 1937 р. він подав до Верховного суду РСФРР, було відхилено. Подальша доля не відома. За документально не підтвердженими даними, його в червні 1937 р. було розстріляно на Сімферопольському кладовищі разом  з  єп. Фрізоном.  Реабілітовано  М. Ґудайтіса  26 червня  1991 р.  як особу, на яку поширюється чинність арт. 1 Закону УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

зміст

       О. Гутовський Альбін

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.387,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.246)

   Ґутовський Альбін Олександрович народився у 1862 р. На священика висвячений у 1888 р. після закінчення духовної семінарії у Житомирі. Працював в сільських парафіях Поділля та Київщини.  У 1916 р.  призначений  настоятелем костелу  в  м-ку  Ставище  та Уманським деканом. У 1920-х роках обслуговував додатково кілька інших парафій Київщини, які залишилися без священиків, — у Володарці, Тетієві, Богуславі. З  1931 р.  очолював  римо-католицьку  парафію  в м-ку  Погребище  на Вінниччині. Зазнавав постійних гонінь з боку влади у вигляді виселення з помешкання, конфіскації церковного та особистого майна, закриття костелів, заборони богослужінь. Неодноразово його викликали на допити і затримували. Помер кс. Ґутовський у січні 1935 р. Владою було влаштовано  кілька  групових судових процесів  над  віруючими тих  парафій,  де служив кс. Ґутовський, і в 1937 р. більшість із них було розстріляно.

 зміст

О. Дунін – Вонсовіч Броніслав

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm,
 З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 387-389)

   Дунін-Вонсович Броніслав, народився 27 квітня 1898 р. у с. Стара Гута Житомирського пов. Волинської губ. у селянській родині, поляк, громадянин УСРР. Закінчив початкову школу і 4-класне училище в м-ку Володарка. У 1917 р. вступив до духовної семінарії Луцько-Житомирської єпархії РКЦ. У 1919 р., не встигнувши під час наступу Червоної армії евакуюватися разом із викладачами та вихованцями цього навчального закладу із Житомира до м-ка Олика Рівненського пов., кілька місяців перебував у батьківському домі. У грудні 1919 р., таємно перейшовши на територію, що контролювалася поляками, прибув до Олики і продовжив навчання в семінарії, яку в червні 1920 р. було переведено до м. Ґнєзно. Висвячений на священика в 1922 р. у м. Луцьку. Восени  1922 р.  за  допомогою  контрабандистів  нелегально  перетнув польсько-радянський кордон поблизу м-ка Корець. Із грудня 1922 р. працював помічником настоятеля Ушомирської   парафії, обслуговуючи віруючих с. Михайлівка Ємільчинського р-ну Коростенської округи. У серпні 1923 р. за призначенням прелата Т. Скальського розпочав роботу на посаді адміністратора Макарівської парафії Київського деканату РКЦ. Замешкавши в селищі при ст. Клавдієве, рівночасно обслуговував 1 костел і 5 каплиць, до яких учащали римо-католики сіл Макарів, Бородянка, Кодри, Буда, Соболівка, м-ка Ірпінь, ст. Клавдієве (Тарасове). У 1925 р.  відповідав перед судом за провину, передбачену арт. 123 КК УСРР (здійснення обряду хрещення без попередньої реєстрації новонародженої дитини у відділі ЗАГСу). Заарештований  29 травня  1926 р.  на  ст. Клавдієве  співробітниками Київського окрвідділу ДПУ УСРР за звинуваченням в антирадянській агітації, здійсненні  польського впливу,  нелегальному переході з  Польщі на радянську територію, поданні  органам влади  неправдивих анкетних даних, тобто діях, що кваліфікувалися більшовицькою юстицією за арт.арт. 98 і 10–90 КК УСРР. Клопотання про звільнення священика, подане 3 червня 1926 р. з підписами 140 мешканців  сіл Буда і Соболівка Макарівського р-ну, слідством було  знехтуване.  Уповноважений  КРВ окрвідділу  ДПУ С. Долинський, який займався справою Б. Дуніна-Вонсовича, доповів своєму керівництву, що подальше перебування ксьондза на території УСРР небезпечне тим, що він може провадити антирадянську діяльність на користь Польщі. Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР  10 серпня 1926 р. вирішила визнати Б. Дуніна-Вонсовича «соціально небезпечним елементом», який «нелегально перейшов держкордон з боку Польщі, при чому мотиви переходу довіри  не викликають, тому є підстави  підозрювати його в шпигунстві» і порушити перед колегією ОДПУ клопотання про висилку його на 3 роки до Сибіру. 20 вересня 1926 р.  особлива  нарада  при  колегії ОДПУ  розглянула  це клопотання і винесла власний, значно суворіший вердикт — «ув’язнити в концтабір, терміном на 3 роки». Через 3 тижні, 8 жовтня 1926 р. о. Дуніна-Вонсовича із Київського допру № 2, де його утримували з часу арешту, було відправлено до Соловецького табору, попри те, що медичне обстеження засвідчило наявність у цього  ув’язненого  серйозних захворювань  легень та нервової системи. Плачевний стан здоров’я молодого священика змусив навіть медичну комісію при центральній лікарні бупрів Києва, яка зазвичай слухняно надавала згоду на відправлення в’язнів в суворі умови Півночі, в несподівано делікатній манері сформулювати висновок, що Б. Дунін-Вонсович «прямувати може в одну з найближчих північних губерній з найменш суворим кліматом». Спроба сестри отця Броніслава Марії порятувати хворого на туберкульоз брата,  звернувшись до ДПУ  УСРР  з проханням про його помилування, завершилася тим, що дівчину теж було ув’язнено і заслано в Комі АСРР. Після  відбуття  Б. Дуніним-Вонсовичем  терміну  покарання,  його,  за рішенням особливої наради при колегії ОДПУ від 24 травня 1929 р., було вислано  на  3 роки  до  Іркутської  обл. Там  у  березні  1931 р.  його  знову було заарештовано.  До липня 1933 р.  перебував  у  тюрмах  Іркутська  та Красноярська, потім — на засланні в Східному Сибіру. У травні 1935 р. — лютому 1936 р. був позбавлений волі за звинуваченням у шпигунстві на користь польської розвідки. 31 березня 1936 р. — новий арешт у груповій справі так званого «Сибірського Центру ПОВ»,  що завершилася закритим судовим процесом 19–24 червня 1936 р. і призначенням 10 років ув’язнення у ВТТ. У серпні 1936 р. внаслідок загострення туберкульозу був звільнений і вперше за останні 10 років прибув в Україну. Однак затримався у Житомирі, де мав пройти курс лікування, лише на 2 тижні, бо на вимогу органів НКВС мусив повернутися до Сибіру. Заарештований там в серпні 1937 р. і за участь в діяльності «Сибірського Центру ПОВ» 4 січня 1938 р. засуджений особливою нарадою при НКВС СРСР до найвищої міри покарання. Страчено кс. Б. Дуніна-Вонсовича 18 січня 1938 р. Звинувачення з репресованого отця знято прокуратурою Київської обл. у грудні 1996 р. на підставі арт. 1 Закону УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

 зміст

 О. Дзендзік Міхал

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.222)

   Дзендзік Міхал (1866 – 1889 – 1918/1919). Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1894 році був вікарієм у камянецькому кафедральному костелі, а пізніше адміністратором парафії Полонне (1902-1907), Межибір (1910), Бар (1914), а також парафії Ободівка (1917-1918) в деканаті Балті, яка налічувала у той час 3128 парафіян. Був одним з перших священиків вбитих на Поділлі у 1918-1919 роках. За інформацією о. М. Токажевського «жорстоко вбитий українськими військами Петрушевича». Розповіді колишніх прихожан говорять про те, що він був перерізаний пилкою. 

зміст

О. Ейзенкрайн Петер

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 389-390,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.223)

   Ейзенкрайн Петер народився у 1885 р. в кол. Гайдельберг Мелітопольського пов. Таврійської губ., німець, громадянин УСРР. На священика висвячений у 1908 р. після закінчення духовної семінарії Тираспольської єпархії РКЦ в Саратові. У 1908–1911 рр. працював помічником настоятеля костелу в кол. Костгайм Катеринославського деканату, з 1911 р. І до арешту 18 жовтня 1935 р. — адміністратором парафії Блюменфельд Тилігуло-Березанського р-ну на Одещині. Був звинувачений у входженні до контрреволюційної групи німецького духовенства Одеської обл., провадженні антирадянської  пропаганди і  агітації, релігійного навчання молоді і роботи по відриву її від радянського виховання. Винним себе не визнав. 21 лютого 1936 р. на судовому процесі над групою католицького духовенства та віруючих (Ц. Рейхерт, Й. Нейгум, Й. Бак, Й. Нольд, В. Кльопфер та ін.) засуджений відповідно з арт. 54–2, ч. 2, і 54–11 КК УСРР до 8 років позбавлення волі у ВТТ. Покарання відбував на Соловках. Страчений 8 грудня 1937 р.

 зміст

       О. Ерк Людвіг

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 224 – 225)

   Ерк Людвіг, с. Миколая (1896 – 1924 – 1937).  Народився у селі  Мандрово. Належав до тираспольської дієцезії. Закінчив нижчу духовну семінарію у Саратові і протягом деякого часу був алюмном вищої духовної семінарії у цьому місці. Залишив її і виїхав до Фельдкірх під Віднем, де одночасну вивчав теологію і медицину. У 1915 році повернувся до Саратова і закінчив теологію. Після закінчення навчання, разом зі своїм приятелем Адамом Ціммерманном, на Сибір, де працював вчителем. У 1923 році повернувся на Україну і тут, у травні 1924 року отримав пресвітерські свячення з  рук емеритованого єпископа Антонія Зерра, що перебував в Криму. Протягом певного часу працював в парафії Сельц в деканаті Одеса. У 1927 році добровільно виїхав на Сибір, де дуже жертовно служив як подорожуючи душпастир католикам розкиданим на території 11 000 квадратних кілометрів. Полегшенням і великою допомогою в його душпастирсьму служінні було те, що він одночасно був дуже добрим лікарем. 23 березня 1930 року був арештований як душпастир в Славгороді у Західному Сибіру, засуджений до 10 років таборів і висланий до табору на Соловках до закінчення вироку 8 листопада 1939 року. Прибув туди 25 березня 1930 року. У1930-1931 роках перебував у таборі на острові Анзер, де працював у пральні. На засідання влади УСЛагу на Соловках 9 липня 1932 року присвяченому діяльності примарного таємного антирадянського угруповання, створеного ніби 32 католицькими священиками ув’язненими на Соловках, щодо о. Ерка було прийняте наступне рішення: «Виступити з внеском про переведення до ярославського політізолятора, а до моменту отримання рішення тримати на островах в ізоляції від інших священиків». У списку Альфреда Понінського 25 листопада 1937 року був там заарештований і засуджений до смертної кари. Розстріляний 8 грудня 1937 року.

зміст

 О. Єндрущак Мар’ян

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 390-391,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.268)

   Єндрущак Мар’ян-Іван-Йосип, народився 16 червня  1891 р. у с. Бальвержишки (Литва) у незаможній селянській родині, громадянин УРСР. У 1908 р. закінчив гімназію у м. Маріамполь Сувалківської губ. і вступив до Сейненської духовної семінарії,  де  навчався  за  власні  кошти.  Після  першого  курсу  перейшов  дo Житомирської  семінарії,  де  здобув  можливість навчатися за державний рахунок. У 1914 р. був висвячений на священика. До революції служив у парафіях Луцька, Звенигородки, Любара, Віньківців. У 1916–1930 рр. був настоятелем у м-ку Збриж на Поділлі. У 1923 р. ДПУ УСРР ніби зібрало дані про те, що кс. Єндрущак займається контрабандою. У травні 1924 р. він разом зі священиками Ф. Любчинським, Р. Шишком і В. Шиманським перебував під слідством зі звинуваченням у  нелегальному  навчанні  дітей  та антирадянській  пропаганді.  На початку 1925 р. відхилив пропозицію стати інформатором ДПУ, в результаті чого над ним та вищеназваними отцями того ж року було влаштовано показовий суд, що завершився оправданням через недоведеність вини підсудних.  У 1926 р. було розпочато нове слідство у справі кс. Єндрущака, звинуваченого у «контрреволюційній агітації, зокрема, проти землеустрою», а також у пачкарстві. У вересні 1927 р. його було заарештовано, звинувачено за арт. 56–24 КК  УСРР і  за вироком суду на 5 років вислано  за межі  України. Покарання відбував у м. Саратові. З нагоди 10-ї річниці Жовтневої революції  був амністований і на початку 1928 р. повернувся на Поділля. У 1929 р. ОВ ДПУ УСРР було зафіксовано, що «Єндрущак став виявляти антирадянську активність, завойовуючи авторитет  серед віруючих  як  «великомученик». У 1930 р.  він виконував  пастирський обов’язок  водночас у м. Кам’янці-Подільському та в кількох парафіях Волочиського, Городоцького і Юринецького р-нів. 28 листопада 1931 р. о. Єндрущака знову було заарештовано, вивезено до Харкова і ув’язнено в спецкорпусі ДПУ УСРР. 9 лютого 1932 р. ОВ  УВО і ДПУ УСРР пред’явило йому обвинувачення в тому, що він, «мешкаючи в прикордонній смузі, підтримував нелегальний зв’язок із Польщею, куди  передавав відомості розвідувального  характеру про стан рад[янської] сторони, останнім часом систематично займався контрреволюційною агітацією, спрямованою на зрив усіх заходів Радвлади на селі». За ці провини слідство пропонувало ув’язнити М. Єндрущака в концтаборі терміном на 10 років. Отець відхилив висунуті проти нього обвинувачення.   На початку 1932 р., згідно із рішенням колегії ДПУ УСРР, за арт. 54–6 і 54–10 КК УСРР його на 5 років було ув’язнено на Соловках. За ударну роботу  і внаслідок  інвалідності  достроково  звільнений  через 1 рік  і 7 місяців. Повернувся до Кам’янця-Подільського в липні 1933 р. З лютого  1935 р.  служив  настоятелем парафії  в м. Малин,  де  через півроку, 22 серпня його знову було заарештовано співробітниками ОВ УДБ Київського  облуправління  НКВС  і  звинувачено  в  тому,  що  він  є  учасником «контрреволюційної фашистської організації». У лютому 1936 р. його справу було закрито з поясненням, що «в процесі слідства не зібрано достатньо даних» для того, щоб  цього священика віддати  під  суд. Костел у Малині  було зачинено,  і о. Єндрущак  перебрався до Житомира. 7 серпня 1937 р. його було заарештовано. Обвинувачення в контрреволюційній агітації, яке йому було пред’явлено, визнати відмовився.  24 вересня 1937 р.  о. М. Єндрущака було розстріляно у Житомирській  тюрмі  відповідно  до наказу  Київського  облуправління НКВС від 17 вересня 1937 р (деякі джерела подають як місце страти Київ і дату розстрілу 24.09.1938). Реабілітовано М. Й. Єндрущака 31 липня 1989 р. на підставі ст.1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30–40-х і на початку 50-х років».

зміст

О. Жилінський Болеслав

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Жилінський Болеслав народився 30 жовтня 1894 року на території Луцько-житомирської дієцезії. У 1915 році вступив до Вищої духовної семінарії у Петербурзі. У 1917 році перевівся у Житомирську семінарію, яка з огляду на війну була перенесена до  Тарнова. Тут закінчив семінарійну формацію і у 1920 році прийняв священицькі свячення.
   У листопаді 1920 року о. Жилінській за розпорядженням єп. Ігнатія Дуб-Дубовського таємно відправився до більшовицької Росії як один з 7ми висланих єпископом священиків і розпочав служіння у Луцько-житомирській дієцезії. Був адміністратором одночасно кількох парафій: Олевська, Овруча Веледників і Лабуня. З огляду на все більші обмеження і ускладнення з боку більшовиків працював також підпільно. У лютому 1926 року о. Жилінський був заарештований і ув’язнений у в’язниці ДПУ в Олевську. Через декілька років так писав про справжні причини свого арешту: за те, що у 4 довірених моїй опіці парафіях на 8 тисяч польського населення було лише 7 більшовиків, за те, що польська молодь міцно трималася католицької віри, за те, що хрестив хворих дітей ще не записаних в районі, за те, що я рятував співбратів-священиків, за те, що говорив парафіянам, що їх батьківщина це Польща.
   У зв’язку з процесом о. Теофіла Скальського у Москві, у статті, яка була опублікована 28 січня 1928 року на шпальтах «Правди», описувала надуману організацію, яка вербувала шпигунів серед польських священиків, висланих нелегально на територію СРСР,  назвало о. Жилінського як керівника їх повернення до Польщі. У серпні 1926 року після десятиденного процесу перед колегією ДПУ у Коростені, на підставі звинувачення у шпигунстві на користь Польщі від 1920 року, був засуджений до найвищої міри покарання. Через місяць до Овруча, де священик перебував у в’язниці  прибув кат, який мав виконати вирок. На звістку про це від інфаркту помер батько священика. Вирок не виконано, а о. Жилінського тримали в камері смертників протягом 4 місяців.
   Посол Франції у Москві  Жан Хербетт, обговорював з заступником народного комісара закордонних справ Максимом Літвіновим справу кари смерті для о. Жилінського. Через декілька місяців  послу повідомили, що вирок не виконали, але можуть виконати у будь-який момент. З цією свідомістю священика тримали у чернігівській в’язниці протягом 4 років і 8 місяців. Його систематично викреслювали зі списку обміну полоненими між Польщею та СРСР. 13 березня 1930 року о. Жилінського перевезли до Москви з наказом депортації на північ. 28 червня 1930 року він був скерований до табору на Соловках.
   21 липня 1930 року о. Жилінський втік з перехідного табору для в’язнів, що знаходився під Архангельськом, в якому перебувало на той час 28 000. Після 6-ти недільної втечі і драматичних пригод, під час яких священику кілька разів прострелили одяг, 11 вересня 1930 року прибув до Польщі.  Цього самого року розпочав служіння у східній частині луцької дієцезії. До 1937 року був адміністратором парафії Повірськ у деканаті Ковель, а потім Людвіполь у деканаті Корець.
   17 вересня 1939 року, через напад радянської армії на Польщу, о. Жилінській відправився на захід. Добрався до Хрубешова, де почув, що після втручання аліантів радянські війська відступають. У зв’язку з цим вирішив повернутися до своєї парафії. 18 вересня 1939 року добрався до Володимира Волинського, де був заарештований на вулиці радянським солдатом. Приводом була сутана, в яку священик був вдягнений.
   Ймовірно, о. Болеслав Жилінський загинув 18 вересня 1939 року. Обставини його смерті з рук радянських окупантів залишаються невідомими.

               зміст

О. Жмігродський Юзеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.434-435)

   Жмігродський Юзеф  (1880 – 1903 – 1935).  Народився в Немирові, там розпочав навчання у гімназії, яке закінчив у Києві. Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Закінчив Вищу духовну семінарію у Житомирі. Від 1903 року був вікарієм і катехитом в парафії св. Олександра у Києві. У 1904 – 1910 роках керував будівництвом костелу св. Миколая у цьому ж місті, а потім став адміністратором нової київської парафії св. Миколая (у 1918 році налічувала 16 283 вірних) 29 квітня 1919 року заарештований і незабаром звільнений. Під натиском ДПУ підписав заяву, яка засуджувала ніби антирадянську шпигунську і політичну діяльність польських священиків, їх співпрацю з польською розвідкою і т.д. Заява була опублікована у польськомовній газеті «Серп» (26.04.1925), що видавалась у Києві. Заарештований знову 14 січня 1930 року і ув’язнений спочатку у в’язниці ДПУ у Києві, потім в політізоляторі в Ярославлі в групі 30 польських священиків з України. 12 березня 1930 року звинувачений в політичних злочинах 10 травня засуджений «трійкою» ДПУ у Києві на 7 років таборів. Початок вироку рахувався з 15 січня 1930 року. Під час процесу відкинув звинувачення у тому, що вербував поляків з Києва до шпигунської діяльності на користь Польщі і співпрацю у цій сфері з польським консулом. Вирок відбував на Соловках. 4 жовтня 1933 року перебував у таборі Кем. 25 березня був відправлений на заслання до Архангельська. Помер в лазареті на Соловках у травня 1935 року після сповіді у о. Вацлава Шиманського.  

 зміст

       О. Забуський Фелікс

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 390-391,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.525)

   Забуський Фелікс народився в 1894 р. в м-ку Клімонти Седлецької губ., поляк, громадянин УСРР. У 1919 р. після закінчення духовної семінарії Луцько-Житомирської дієцезії був висвячений на священика і розпочав душпастирську діяльність як вікарій парафії в м-ку Здолбунів Рівненського деканату.  У 1920–1923 рр.  був адміністратором парафії Аннополь Острозького деканату. У 1923 р. призначений настоятелем костелу в м-ку Славута Заславського деканату. Водночас опікувався римо-католиками м-ка Шепетівка. Заарештований в Славуті 25 січня 1930 р. за звинуваченням у веденні контрреволюційної  роботи  і  агітації  проти  радянської  влади  серед польського  населення  Шепетівської  округи, а  також купівлі і продажу контрабандних  речей. 15 червня 1930 р. Ф. Забуського було переведено до Харкова, а його справу приєднано до групової справи римо-католицького духовенства  Правобережної України, звинуваченого  в  контрреволюційній і шпигунській діяльності на користь Польщі. На  процесі у «Справі  ксьондзів», що відбувся 21–27 червня  1930 р., Ф. Забуського на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–10 та 54–11 КК УСРР надзвичайною сесією Верховного суду УСРР було засуджено до 5 років позбавлення волі. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі, на Соловках  та в  Кемському  таборі  Белбалтлагу.  З  1935 р.,  відповідно  до ухвали особливої наради при колегії НКВС СРСР, перебував на засланні в Архангельській обл. де працював санітаром у лікарні. Його брат, який мешкав у Польщі вплатив 3017 злотих в «Інтуристі» , щоб о. Фелікс міг виїхати до Польщі та 110 злотих додатково за переведення його до Архангельська. Однак, о. Забуський  23 листопада 1937 р. був заарештований і 4 січня 1938 р.  засуджений до  найвищої  міри  покарання.  Страчений  в  Архангельську 16 січня 1938 р. Обвинувачення із Ф. Забуського знято військовою прокуратурою КВО 2 жовтня 1991 р. на підставі арт. 1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

       зміст

О. Зданєвич Якуб

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.527)

Зданевич Якуб (1870 – 1894 – після 1937 року). Належав до кам’янецької дієцезії. Закінчив Вищу духовну семінарію в Житомирі. У 1902 році був адміністратором парафії Александоія в деканаті Рівне, а в наступних роках був адміністратором парафій:   Богуслав в уманському деканаті (1904 – 1906), Новокостянтинів (1907), Копіївка (1910) і Порицьк у володимирському деканаті (1914). У 1917 році і, мабуть, пізніше був адміністратором парафії Рашків (налічувала на той час 1204 вірних) в деканаті Балта. У списку апостольського адміністратора у Москві з червня 1933 року значиться як один зі священиків, що на той час перебували в одній з парафій на Поділлі, ймовірно, в Барі. Заарештований у 1935 році і засуджений до 5 років таборів. У липні 1936 року висланий до табору Піндуша, Кіровська Залізна Дорога. А. Понінський у своєму списку з березня 1937 року згадує о. Зданевича як в’язня табору Медвежа Гора.  Бу висланий туди разом з о. Йоханнесом Байльманном. У листі до делегатури Польського Червоного Хресту у Москві з 22 березня 1937 року писав м.ін. «Вже майже два роки пройшло від того часу, як мене заарештували, я старий і моє здоров’я ледве тримається, якби мене хтось витягнув звідси, я б вічно молився за моїх рятівників. Його останній лист був надісланий у квітні 1937 року. Подальша доля священика невідома.

 зміст

 О. Зиско Kристіан

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 391,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.434)

   Зиско  Кристіан  народився  у 1897 р.  в  польсько-німецькій родині в кол. Шпаєр Одеського пов. Херсонської губ. Навчався в духовній семінарії Тираспольської дієцезії, яку в 1918 р. було переведено із Саратова до Одеси і діяльність якої невдовзі радянською владою було припинено. Завершив теологічне навчання приватно у прелата Й. Крушинського й увійшов до числа останніх чотирьох вихованців духовної семінарії Тираспольської дієцезії, що в 1924 р. здобули духовний сан з рук на той час єдиного в СРСР римо-католицького єпископа А. Церра. Був вікарієм костелу в Одесі, з травня 1926 р. — настоятелем костелу в Миколаєві. Заарештований 25 вересня 1933 р. під час операції радянських спецслужб під  кодовою  назвою  «Резидентура»  по  знешкодженню  німецької диверсійно-повстанської  організації, яка, за версією  ДПУ, за вказівками консульства Німеччини в Одесі діяла у м. Миколаєві і Карл-Лібкнехтському  німецькому національному  р-ні  і якою  були  насаджені  диверсійні осередки на суднобудівельних заводах ім. А. Марті та «61» у Миколаєві, артилерійських складах 15-ї стрілецької  дивізії і мінних складах Чорноморського флоту. О. Зиска, якому слідство спочатку відвело роль керівника цієї організації, було перевезено до Харкова і ув’язнено в камері № 56 спецкорпусу № 1 ДПУ УСРР. 2 грудня 1933 р. ОВ УВО і ДПУ УСРР виніс ухвали про виявлення в діях о. Зиска ознак злочину, передбаченого арт. 54–6 КК УСРР (шпигунство на користь іноземної держави, у даному разі — Німеччини) і започаткування в його справі слідства, під час якого він мав залишатися під вартою. 23 лютого 1934 р. ОВ УВО і ДПУ УСРР подав остаточний висновок у цій справі, за яким  о. Зиска було названо учасником  організації, що її очолював священик Одеського костелу П. Шуберт, і яка провадила шпигунсько-диверсійну та націоналістичну роботу серед німців м. Миколаєва та навколишніх німецьких колоній.  Окрім  о. Зиска,  в  участі  у  цій організації  було  запідозрено  ще 21 особу, cеред них трьох римо-католицьких священиків  — Б. Блехмана (Київ), Р. Лорана (кол. Зульц біля Миколаєва) та М. Валізера (Високопільський р-н на Херсонщині). Кваліфікувавши дії о. Зиска за арт. 54–6, 54–7 та 54–11 КК УСРР, ОВ УВО і  ДПУ  УСРР пропонував  застосувати до  нього  найвищу  міру  соціального  захисту  —  розстріл.  Судова  трійка  при  колегії ДПУ УСРР в день подання слідством остаточного висновку ухвалила ув’язнити о. Зиска у ВТТ терміном на 10 років. Згідно з повідомленням управління Сиблагу НКВС СРСР,  «влітку 1934 р.  ув’язнений  Зиско  Кристіян  Леонтійович, що перебував у Суславському відділенні Сиблагу, при спробі втечі спільно з двома в’язнями, що були засуджені  за шпигунство, був смертельно поранений і згодом помер».

зміст

О. Іллі Никодим

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 392б
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.250)

    Іллі Никодим, народився 8 лютого 1882 р. в кол. Карлсруе біля Миколаєва, німець, громадянин УСРР. Закінчив духовну семінарію у Саратові і у 1910 р. прийняв духовний сан. Служив в  парафіях німецьких колоній Поволжя та півдня України. В 1920 р. був мобілізований до Червоної армії. У 1921 р. повернувся до пастирської діяльності. Працював в парафіях в кол. Раштадт біля Миколаєва, Гайдельберг на Дніпропетровщині, звідки його було вигнано під час антирелігійної кампанії. З 1931 р. мешкав у с. Єремеївка Роздільнянського р-ну Одеської округи. У 1932–1933 рр. повідомив закордонні релігійні та доброчинні організації про голод у селах України і гоніння проти духовенства. В одному з листів він писав: «Європейська війна не поглинула стільки людей, скільки тут  померло від голоду,  а  ще в  майбутньому скільки помре! Те, що тут трублять на весь світ, м’яко кажучи, неправда. Люди навесні поїли вже те, що було призначено для свиней...». Заарештований  співробітниками  Роздільнянського  райвідділу  ДПУ 16 грудня 1933 р. згідно з відповідною ухвалою ОВ Одеського облвідділу ДПУ УСРР за звинуваченням у шпигунській діяльності на користь Німеччини (арт. 54–6 КК УСРР). 25 лютого 1934 р. його вину було перекваліфіковано за арт. 54–10 КК УСРР — антирадянська агітація. Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР 26 лютого 1934 р. ухвалила вислати Н. Іллі до Північного краю терміном на 3 роки, скерувавши на місце заслання в одиночному порядку, без варти. Відбуваючи покарання на ст. Вожега Північної залізниці, захворів на параліч,  однак, згідно  із висновками  УДБ  НКВС  УСРР  від  13 серпня 1935 р., його прохання про звільнення було відхилене. Подальша доля не відома.  Реабілітований  Н. Іллі прокуратурою Одеської обл.  21 жовтня 1992 р.

зміст

О. Каплоновський Еммануїл

(R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.272)

   Каплоновський Еммануїл (1872 – 1897 – 1937). Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1902-1910 роках був адміністратором парафії Лабунь в деканаті Заслав. У 1914 році перебував у монастирі Бернардинів у Заславі без посади. У 1918 році був адміністратором парафії Стара Ушиця, а у 1922 році парафії Жванчик (4049 парафіян), де у зв’язку із конфіскацією-грабунком літургійних церковних предметів був двічі заарештовуваний, адже намагався ці речі врятувати. Після відбуття визначеного покарання – був звільнений. У 1924 році опікувався трьома парафіями: Стара Ушиця, Сокільці і Замехів. У 1931 році був засуджений до 3 років таборів у північному Сибіру. 19 березня 1932 року перебував в одному з таборів а 11 березня 1933 року був звільнений. Ймовірно помер на засланні в Котласі.

зміст

       О. Карпінський Юзеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.281-282)

   Карпінський Юзеф (1888 -1913 – 1937).  Народився в с. Старожебри  в полоцькій губернії в Польщі. Належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником духовної семінарії в Житомирі. У 1914 році був вікарієм і катехитом в парафії Старокостянтинів, яка у 1918 році налічувала 5418 вірних. У 1920 році тимчасово адміністрував парафію Бутівці в деканаті Старокостянтинів (1480 парафіян). У цьому самому році виїхав до Польщі разом з польською армією, яка відступала спід Києва. Проте, за розпорядженням ординарія Луцько-житомирської дієцезії єп. Ігнатія Дуб-Дубовського, нелегально перейшов кордон і повернувся до Старокостянтинова. Наступного року був переведений до парафії Махнівка (у 1918 році налічувала 7931 парафіян), деканат Бердичів, в якій служив протягом 9 років. До свого арешту 26 жовтня 1930 року був також душпастирем навколишніх парафій, які були позбавлені релігійної опіки. Під час слідства йому було пред’явлено довгий список звинувачень. О. Карпінський був звинувачений в тому, що був «членом контрреволюційної організації, до якої входила група священиків та польської інтелігенції; утримував явне місце розташування для агентів ІІ Відділу польської армії Ляховича; на початку 1921 року проводив серед поляків активну антирадянську агітацію скеровану проти радянської влади. Для цієї мети використовував проповіді, в яких говорив про падіння духу польського патріотизму, заохочував не висилати дітей до радянських шкіл, не вступати до колективних господарств погрожуючи за це анафемами. У результаті цієї діяльності у селах його парафії глибоко закоренилися ці ідеї, зміцнилися Кола Живого Розарію і терціарів, а також розійшлися чутки про близький початок війни і падіння радянської влади.  Під його впливом велика кількість польської молоді, нелегально втекла до Польщі». 12 травня 1930 року був засуджений до 10 років таборів на Соловках. Протягом певного часу перебував у політізоляторі в Ярославлі в групі 30-ти польських священиків з України. Перебуваючи там, просив за посередництвом Польського Червоного Хреста у Москві про дозвіл листуватися зі своєю господинею з Махнівки, який отримав. Натомість, отримав відмову, коли звертався з проханням дозволити листування зі своєю сестрою, яка проживала в Польщі, в Любліні. До табору на Соловках прибув в жовтні 1930 року. У січні 1934 року перебував у таборі в Кемі. На початку 1937 року знову перебував у таборі на Соловках. Безрезультатно звертався з проханням внести його до списку обміну полоненими з Польщею. 9 жовтня 1937 року був засуджений до найвищої міри покарання і 3 листопада 1937 року був розстріляний в таборі на Соловках.

зміст

       О. Каспшиковський Станіслав

(Джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.284)

   Каспшиковський Станіслав (1883 – 1909 – після серпня 1937).  Народився в Шумбарі на Волині. Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1910 році був вікарієм кафедрального костелу у Луцьку, а від 1913 року адміністратором парафії в Ямполі. У 1917-1924 роках і, ймовірно, пізніше працював адміністратором парафії Чернівці (налічувала на той 7010 вірних) в деканаті Ямпіль.  Перед більшовицьким переворотом і після вибуху І світової війни відзначився в галузі освіти і суспільної діяльності. У останній період заснував 15 польських шкіл і утримував їх власними зусиллями. В анонімному опрацюванні з 1924 року на тему ситуації католицької Церкви в Україні, написаному для польського Міністерства Закордонних Справ, є згадка про те, що о. Каспшиковський разом з кількома іншими священиками мав незабаром виїхати до Польщі, але так не сталося. Заарештований 28 січня 1930 року і висланий до в’язниці Києва, де  у груповому процесі був засуджений до 7 років таборів на Соловках. Деякий час перебував в полятізоляторі в Ярославлі у групі 30 польських священиків з України. Перебував там до 1933 року. Був засланий на Соловки не дивлячись на підірване здоров’я і скерований до праці при вирубці лісу. Перебував там ще в жовтні 1934 року. У вересні 1936 році був засланий до місцевості Мценск-Карачаєво біля міста Орел. Список А. Понінського говорить про те, що о. Каспшиковський перебував там ще у 1937 році. У листі до делегатури Польського Червоного Хреста у Москві з березня 1937 року писав м.ін. про безрезультатні старання у пошуках праці на засланні: «Я звертався до 18 різних інституцій і всюди відмова і відмова. Важко мені написати таке речення: ще раз прошу про допомогу; але я змушений». У листі Консульського Відділу Посольства Польщі у Москві до МЗС від 28 серпня 1938 року згадується як недавно заарештований. Ймовірно, о. Станіслав був арештований на заслані у 1937 році. Подальша доля невідома.

зміст

       О. Кащиць Адольф

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 285)

   Кащиць Адольф (1888 – 1914 – після 1936 р.). Народився у с. Козяни біля Ошмяни у селянській родині. Належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1917 році був адміністратором парафії Клевань в деканаті Рівне.  У 1920-1924 роках був спочатку тимчасово, а потім постійно адміністратором парафії Ружин в деканаті Сквира. На початку 1927 року працював на території Житомирської дієцезії в парафії Білогородка в деканаті Заслав (у 1918 році налічувала 6 188 вірних). Був там заарештований і засуджений до 3 років примусових робіт за «розбазарювання маєтку і коштів» релігійної спільноти яка його найняла. Знову арештований, ймовірно, у 1931 році, бо 11 грудня цього року розглядалася його наступна судова справа. Про його арешт сповіщав канцелярію Примаса Польщі лист МЗС від 9 березня 1932 року. О. Кащиць був скерований до в’язниці ДПУ у Бердичіві. Акт звинувачення цим разом закидав йому, що «проводив систематичну контрреволюційну агітацію проти  соціалістичної влади серед громадян польської національності, використовуючи релігійні почуття; готувався до перетину кордону». Його скерування до Бердичіва закінчувалося розпорядженням: «Звинувачення о. Кащиця скерувати до розгляду «трійки» при колегії ДПУ УСРР з внеском про застосування до обвинуваченого соціального забезпечення – закриття в ІТЛ на 8 років. На початку 1932 року був заочно засуджений в адміністративному порядку «трійкою» ДПУ на 8 років таборів. Подальша доля невідома. З особового акту, до якого вписано реабілітацію у 1990 році, виникає, що після відбуття покарання на місце постійного проживання не повернувся.

зміст

       О. Келус Антоній

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.286 - 287)

   Келус Антоній (1872 – 1895 – 1927). Належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником духовної семінарії в Житомирі. У 1902-1905 роках був вікарієм парафії св. Олександра у Києві і катехитом в 3-тій подільській гімназії, а також ремісничій школі у Києві.  Протягом 5 років (1905-1910) був адміністратором парафії Кульчин (у 1918 році налічувала 4000 вірних) в деканаті Старокостянтинів, а від 1914 року адміністратором парафії Пятигори (у 1918 році налічувала 1264 вірних) і Вахнівка (2503 вірних) в бердичівському деканаті, а також від 1922 року парафії Гнівань-Вітава (4766 вірних). Не згадується у спискові священиків, що знаходився в анонімному опрацюванні від 1924 року на тему католицької Церкви  в Україні, приготованому для МЗС. Цькований і тортурований у в’язниці ДПУ обезумів і помер у січні 1927 року.

 зміст

О. Клемчинський Зигмунд

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 398,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.288-289)

   Клемчинський Зигмунд, народився 20 червня 1891 р. у м. Кам’янець-Подільський в родині дрібного службовця на цукровому заводі, поляк, громадянин УСРР. Закінчивши гімназію, у 1910–1915 рр. здобував теологічну освіту в духовній семінарії Луцько-житомирської дієцезії. У 1915 р. висвячений на священика і призначений вікарієм парафії   Сатанів Проскурівського  деканату,  в 1916–1920 рр.  працював  в  сільських  парафіях  Волині. Під  час  наступу Червоної армії в червні 1920 р. евакуювався до Польщі. Повернувшись у жовтні 1920 р. на Волинь був призначений настоятелем парафії в с. Городниця Корецького деканату, територія якої після укладення Ризького миру потрапила під юрисдикцію УСРР. У 1921 р. був заарештований співробітниками ДПУ за підозрою в участі в контрреволюційній організації і невдовзі звільнений через  відсутність доказів його вини, після чого виїхав на Поділля, де працював в парафіях Липовецько-Бердичівського деканату.  В 1924 р.  знову  перебував  під слідством і судом, звинувачений в порушенні арт. 81 КК УСРР. З 1928 р. і до арешту 29 липня 1935 р. працівниками ОВ УДБ Київського облуправління НКВС УСРР був настоятелем парафії в м-ку Коростишів під Житомиром. Притягнутий  до слідства  у груповій «Справі  контрреволюційної  фашистської  організації римо-католицького та  уніатського  духовенства  на Правобережній Україні», кс. Клемчинський своєї вини в інкримінованих йому злочинах  не визнав. Особливою нарадою при колегії НКВС СРСР від 14 травня 1936 р. засуджений за арт. 54–4 та 54–11 КК УСРР до 5 років позбавлення волі у ВТТ. Покарання відбував у таборі Чиб’ю Ухтпечлагу (Комі АСРР),  де й помер 24 вересня 1937 р. Реабілітований  Прокуратурою УРСР 8 серпня 1989 р.

 зміст

    О. Кнюкшта Ян

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.291)

   Кнюкшта Ян (1857 – 1882 – 1919). Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником духовної семінарії в Житомирі. У 1902-1904 роках був адміністратором парафії Топорище в деканаті Овруч, а пізніше, у 1904-1910 роках адміністратором парафії Рашків, в деканаті Балта, потім в парафії Кодима у тому самому деканаті. Змордований більшовицькою бандою у 1919 році.

зміст

О. Кобець Антоній

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 400-401,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.292-293)

   Кобець Антоній, народився у 1881 р. в м. Проскурів Подільської губ. в родині шевця, поляк, громадянин УСРР. Молодший брат о. Войцеха Кобеця, священика кам’янецької дієцезії.  Закінчивши Проскурівське міське училище, близько двох років готувався до вступу в духовну семінарію Луцько-Житомирської дієцезії, в якій навчався в 1900–1906 рр. Духовний сан прийняв у 1906 р. Служив вікарієм в костелах м-ка Полонне і м-ка Баранівка Новоград-Волинського пов. Волинської губ. та м-ка Махнівка Бердичівського пов. Київської губ., з 1909 р. — адміністратором парафії в с. Завалійки Проскурівського пов. Подільської губ. У вересні 1918 р. єп. І. Дуб-Дубовським був переведений на посаду адміністратора парафії в с. Купель Старокостянтинівського пов. Волинської губ. Під час польсько-радянської війни, залишивши Купельську парафію, з 6 липня по 5 жовтня 1920 р. перебував у Польщі. Повернувшись в Україну, продовжив роботу в с. Купель, водночас надаючи пастирські послуги римо-католикам м-ка Базалія. У 1926 р. перебував під арештом за  звинуваченням у порушенні ч. 3 арт. 125 КК УСРР і був засуджений до 6 місяців примусових робіт. Окрім Купельської, з жовтня 1928 р. обслуговував Чорноострівську та Миколаївську парафії  Проскурівського  деканату,  настоятелі  яких  були  репресовані радянською владою. 25 червня 1929 р. начальником міліції Війтовецького р-ну Проскурівської окр. було складено протокол про виявлення в костьолі с. Купель знахідки: «прапор атласової малінової матерії двойного складення, розміром приблизно 90x70 см з зображенням: з одного боку наклеєний католічеський бумажний образ  Ченстоховської  божої  матері, з другого боку — нашитий  з шовкової  матерії  білий  орел  з  надписом  біля  нього  «Нєх жиє Польска» й 1917 рік, в верху й низу дві древки, низом — білий поясок, по краям — кутасики». 27 вересня 1929 р. кс. Ант. Кобець, а також органіст Купельського костьолу А. Вільчинський, голова костьольного комітету А. Михайловський та член костьольної ради Т. Петровський були заарештовані співробітниками Волочиського прикордонного загону ДПУ. Пізніше в цій справі було заарештовано ще 5 членів Купельської римо-католицької громади. На допиті кс. Кобець пояснив, що ця корогва-прапор, очевидно, виготовлена  в 1917 р. на  замовлення попереднього  настоятеля  Купельського костьолу  як  символ  здобуття  Польщею  свободи і, оскільки  мала також культове призначення, надалі зберігалася серед іншого костьольного майна. 9 листопада того ж року ксьондза було відправлено до Київського бупру. 4 квітня 1930 р. слідство в цій справі, яким займався КРВ Київського окрвідділу  ДПУ  УСРР,  завершилося поданням  остаточного  висновку, згідно з яким кс. Кобця було звинувачено в шпигунстві на користь Польщі, а також провадженні контрреволюційної діяльності, тобто злочинах, передбачених арт.  54–6,  54–10  та  54–13  КК УСРР.  Ксьондз  відмовився підтвердити висунуті проти нього обвинувачення. Рішенням судової трійки при колегії ДПУ УСРР від 9 травня 1930 р. Ант. Кобця було приречено на 10 років ув’язнення у концтаборі. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі, а з листопада 1933 р.  —  на  Соловках.  Документально  підтверджено,  що  30 серпня 1937 р. кс. Ант. Кобець все ще перебував у таборі на Соловецьких островах. Подальша доля не відома. Реабілітований 30 жовтня 1989 р. військовою прокуратурою Прикарпатського військового округу як особа, на яку поширюється чинність арт. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30-х–40-х і початку 50-х років».

зміст

О. Кобець Войцех

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.293-294)

   Кобець Войцех (1873 – 1898 – 1937). Народився в Проскурові. Рідний, старший брат о. Антонія Кобеця. Належав до кам’янецької дієцезії, закінчив Житомирську духовну семінарію. Був вікарієм, а від 1902 до 1906 року адміністратором парафії Личинець (у 1918 році налічувала 2336 вірних) в деканаті Могилів-Подільський. У 1907-1910 роках був вікарієм і катехитом в середніх школах – торгівельній і міській в Бердичіві. Від 1914 року залишався адміністратором парафії Могилів Подільський, а пізніше Фельштин. Кілька разів був заарештовуваний, у 1921, 1927 і 1929 роках. Був членом кілька особової т. зв. ініціативної групи католицького духівництва на Поділі, створеної там під натиском ДПУ, в період наростаючих релігійних переслідувань. Група мала на меті вплинути на адміністраторів кам’янецької і житомирської дієцезій, щоб з нагоди 10-тої річниці більшовицької революції останні оголосили відповідні похвальні декларації.  Арештований у 1929 році в Проскурові, ніби за те, що не послухав наказу агента ДПУ, який вимагав негайно перервати сповідь. Засуджений колегією ОДПУ на 5 років таборів в архангельській області. Лист начальника відділу в МЗС, дра Вацлава Гавронського від 31 грудня 1929 року до Примаса Польщі подає інформацію, що о. В, Кобець був заарештований в Фельштині, а разом з ним заарештовано декілька сестер Живого Розарію. Автор пояснював, що хвиля арештів священиків і терціаріїв в Україні має на меті підготувати нові політичні процеси, щоб м.ін. дискредитувати духівництво в очах польського католицького суспільства, яке й надалі, не дивлячись на постійні переслідування та залякування, залишалося вірним Церкві.  У листі до МЗС польського консула у Києві М. Бабінського від 22 лютого 1930 року, згадується як Кобець Адальберт (лат. Форма ім’я Войцех). За інформацією Польського Червоного Хреста помер на початку 30-х років. Згідно інших даних  загинув на Соловках у 1937 році.  

        зміст     

О. Котак Франциск

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 296-297)

   Котак Франциск (1875 – 1903 – 1937). Народився у селищі Дубінкі у вільнюській губернії. Належав до кам’янецької дієцезії, духовну семінарію закінчив у Житомирі. У 1904 році був адміністратором парафії Межибіж в летичівському деканаті, а у наступному році вікарієм парафії Летичів.  У 1906 – 1910роках адміністрував парафію Ямпіль. У 1914 році перебував у монастирі в Заславі, очікуючи призначення парафії. У 1918 році і, мабуть, пізніше  працював адміністратором парафії Шумбар в деканаті Кремінець. У 1924 році адміністрував парафію Тинна в деканаті Ушиця. Був хворий на епілепсію і пізніше перебував під опікою о. Антонія Куровського в парафії Шаравка в деканаті Проскурів. Після залякувань і переслідувань агентами ДПУ 18 квітня 1935 року був заарештований у Шаравці. У списку А. Понінського згадується, що у від березня 1937 року перебував на засланні у місцевості Гловань (одеська оласть). У листі Консульського Відділу Посольства Польщі у Москві від 28 червня 1938 року є інформація, що о. Котак помер у серпні 1937 року у селищі Роскойма в одеській області, де останнім часом перебував.  

 зміст

О. Ковальський Aдольф

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 297)

   Ковальський Адольф (1888 – 1914 – 1920). Належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником духовної семінарії в Житомирі. У 1914-1918 роках був вікарієм парафії Чорний Острів і деканаті Прокурів, а від 1918 року адміністратором парафії Радзивілів у кременецькому деканаті. Вбитий у 1920 році більшовицькими військами. Його тіло прив’язали до кінського хвоста і волокли по місту.

зміст

О. Ковальський Юзеф

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Ковальський Юзеф народився 17 червня 1898 року на хуторі Єленін, повіт Шепетівка. Закінчив фізично-математичний Інститут у Києві. Окрім польської та російської мови вільно володів також литовською, французькою та німецькою мовами. Не хотів робити кар’єру у будуючій  комунізм країні більшовиків. Його покликанням була служба Богу. Оскільки комуністи зліквідували усі духовні семінаріях в СРСР, був одним з п’яти клериків, які у 1924 році  розпочали таємну підготовку до священства. Над їх формацією особисто спостерігали апостольські адміністратори Луцько-житомирської дієцезії: о. Теофіль Скальський, а після його арешту – о. Казімєж Наскренцький.  3 грудня 1928 року в Ленінграді таємно отримав з рук єпископа Антонія Малецького нижчі священицькі свячення, а наступного дня, на підставі виняткової ситуації, свячення субдияконату, дияконату і священицькі свячення.
   Безпосередньо після свячень був вікарієм в парафії Фастів біля Києва і парафії Шепетівка. Вночі з 16 на 17 травня 1929 рок, після обшуку в його квартирі, був заарештований. Звинувачений у тому, що проводив активну антирадянську пропаганду та агітацію серед парафіян, що був випускником таємної духовної семінарії і водночас був пов'язаний з польським консульством у Києві і за вказівкою цього ж консульства проводив контрреволюційну роботу. 
   12 травня 1930 року після року слідства у Києві, о. Ковальський «трійкою» при колегії ДПУ УРСС був засуджений до 10 років таборів. Спочатку вирок відбував у Києві. У 1930-1931 роках перебував у політізоляторі в Ярославлі, який був відомий своїм надзвичайно суровим режимом, ізоляції в’язнів від зовнішнього світу, а також контактів між собою.
    О. Ковальський протягом кількох років страждав від захворювань горла і у вересні 1933 року був депортований до табору на Соловках. А. Понінський у своєму списку з березня 1937 року згадує його як в’язня соловецького табору.
   О. Ковальській під час перебування в політізоляторі в Ярославлі, а потім в таборі на Соловках, звертався у листах до Катерини Пешкової, керівника делегатури Польського Червоного Хреста в Москві, з проханням допомогти двом маленьким донькам свого брата Костянтина з волинської губернії, який після «розкулачення» у 1929 році разом з родиною був засланий до Томська, де помер, а його дружина з двома дівчатками Елеонорою і Сюзанною перебувала і таборі, в Томську в бараці № 5.
   9 жовтня 1937 року о. Ковальський був заарештований у таборі на Соловках і засуджений «трійкою» при колегії НКВД до найвищої міри покарання. Була це частина широкої акції винищення запланована владою соловецьких таборів. В її рамах від жовтня до грудня 1937 року розстріляно 1 800 політичних в’язнів  звинувачених у пропаганді і контрреволюційній діяльності. Серед них було 33 католицьких священика серед них 17 польської національності.
   О. Юзеф Ковальський був розстріляний  3 листопада 1937 року у місцевості Сандормаха під Мєдвєдєгорськом.

зміст

О. Кьолер Miхаель

 (джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.404-406,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.301-302)

   Кьолер Міхаель, народився 30 жовтня 1897 р. в кол. Йоганнесталь поблизу Одеси у хліборобській родині, німець, громадянин УСРР.  З 1906 р. на кошти батьків навчався в початковій школі с. Зельци, пізніше — в прогімназії с. Карлсруе, яку заснував римо-католицький священик Я. Шерр. У 1913 р. вступив до духовної семінарії у Саратові. Разом  з  викладачами  та  вихованцями цього  навчального  закладу  у 1918 р., рятуючись від «червоного» терору, перебрався до Одеси і в 1919 р. завершив освоєння повного семінарського курсу. До досягнення канонічного віку (24 роки) працював законовчителем у школі кол. Зельци. 21 травня  1922 р.  єп. А. Церром  був  висвячений  на  священика  і  призначений вікарієм в парафії Зельци. Наступні 11 років — з лютого 1923 р. по червень 1934 р. — служив настоятелем в кол. Шпаєр біля Миколаєва. 3  червня  1934 р.  його  викликали  до ОВ  Одеського облвідділу  ДПУ УСРР, де задали, як це видно з протоколу «бесіди», лише одне питання: «Що ви можете показати по суті листів, які ви надсилаєте до Німеччини, з клопотанням про надання допомоги німецькому населенню, що нібито потерпає від злиднів?» Отець Кьолер визнав, що надсилав за кордон листи з адресами мешканців кол. Шпаєр після того, як, роздавши впродовж кількох місяців 1933 р. всі свої продуктові запаси, переконався у власній неспроможності допомогти усім нужденним. Переказом у сумі 10 доларів, що  одержав  з  Америки,  скористався,  щоб закупити в  Торгсіні  харчів і роздати тим односельчанам, які найбільше потерпали від голоду. 22 червня 1934 р. його заарештували, обшукали і ув’язнили в Одеській тюрмі. Під час допитів він підтвердив, що звернення до закордонних організацій було вимушеним кроком, оскільки в 1933 р. йому щодня доводилося ховати по кілька жертв голоду (того року у кол. Шпаєр, де нараховувалося близько 2,5 тис. мешканців, померло 256 осіб).  Водночас він категорично відхилив звинувачення в участі в контрреволюційній організації. Слідом за о. М. Кьолером за ґрати потрапили ще два священики Миколаївського деканату — о. Й. Таубергер із с. Карлсруе та о. А. Гофман із с. Ландау. Їм, а також прелатові о. Й. Крушинському і декану о. Р. Лорану (с. Зульц), які до суду перебували під домашнім арештом, інкримінувалася антирадянська діяльність, що полягала насамперед у зверненні до закордонних організацій  за допомогою  для  вражених  голодом німецьких  колоній. Слідство провадилося під керівництвом московського Центру та контролем наркома внутрішніх справ і голови ДПУ УСРР В. Балицького. 5 серпня  1934 р. ОВ УДБ УНКВС по  Одеській обл. підготував обвинувальний висновок у справі о. М. Кьолера, констатувавши, що матеріалами  слідства  «встановлюється  його  організуюча  контрреволюційна діяльність в Карл-Лібкнехтському р-ні в напрямі створення антирадянського руху  серед  колоністів  по  зверненню  за  допомогою  в  Німеччину  і Німецьке  консульство для нібито голодуючого  німецького населення  —радянськопідданих».  Кваліфікувавши  його  вину  за  арт. 54–4  КК  УСРР, одеські чекісти вимагали  призначити покарання у вигляді 5 років ув’язнення  в концтаборі.  Прокуратура  погодилася  з  обвинуваченням,  однак запропонувала  іншу  міру  покарання  —  висилку у  віддалені  місцевості СРСР строком на 3 роки. 28 листопада  1934 р.  ОВ  ГУДБ  НКВС  СРСР  визнав, що  «зізнання» о. М. Кьолера не підтверджені показаннями свідків та іншими матеріалами і  ухвалив передати  справу  на  дорозслідування.  25 січня  1935 р.  ОВ  УДБ УНКВС по Одеській обл. передав до  обласної прокуратури обвинувальний висновок у справі римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехтського р-ну, де о. М. Кьолер, а також о. Й. Таубергер, о. А. Гофман, о. Й. Крушинський та о. Р. Лоран звинувачувалися за арт. 54–4 і 54–11 КК УСРР. 3 квітня того ж року Одеська облпрокуратура передала до суду власний обвинувальний висновок у цій груповій справі, однак серед звинувачених прізвище о.М. Кьолера цього разу не фігурувало, бо його справу було виділено окремим провадженням. Невдовзі він опинився на засланні в Середній Азії. Після звільнення,  осівши у Новосибірську, він влаштувався на  будівництві контролером  з техніки безпеки. В умовах  відносної свободи  (щотижня доводилося відмічатися в місцевому відділенні міліції),  о. М. Кьолер таємно, в домівках віруючих, виконував пастирські обов’язки. Вперше після 1934 р., не  криючись,  відправив богослужіння лише з досягненням пенсійного віку — у 1957 р., у сел. Тайнча (Красноармійськ), що в північному Казахстані. Кілька разів відвідавши Киргизію, де мешкало близько 90 тис. німців, у тому числі понад 22 тис. римо-католиків, 14 липня 1967 р. одержав офіційний дозвіл  на проживання і пастирську діяльність у м. Фрунзе  (нині м. Бішкек,  Киргизстан).  На початку 1970-х  рр. отець Кьолер  залишився останнім священнослужителем колишньої Тираспольської дієцезії РКЦ. Відсвяткувавши у 1982 р. 60-літній ювілей свого священства, наступного року він помер.
   В історії сестер Євхаристок, які у 60-ті роки ХХ ст. мали свої будинки у Казахстані (Караганда, Целіноград) є мова про о. Міхаеля, який у 1936 році протягом 3 місяців працював ночами серед місцевих вигнанців. НКВС запропонувало отцю добре помешкання і заробітну платню  у замін за співпрацю, на що він не погодився.

 зміст

        О. Круммель Юзеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.305)

   Круммель Юзеф  (1873 – 1899 – 1937). Народився в Бердичіві, належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1902 році був адміністратором ad interim парафії Млинів в деканаті Дубно, а потім (1904-1906) адміністратором парафії Коритниця (у1918 році налічувала 2494 вірних) в деканаті Володимир-Волинський. У 1906-1914 роках адміністрував парафію Янів (1767 вірних) в деканаті Вінниця, пізніше (1913-1916) парафію Кутківці (3702 вірних) в деканаті Кремінець, потім (1917 - 1922) парафію Лабунь в деканаті Заслав. Від 1922 року був адміністратором парафії Білогородка і заславським деканом, а від 1925 року ще й адміністратором парафії Бутівці і Старокостянтинів, а також старокостянтинівським деканом. На початку 1927 року надалі працював в житомирській дієцезії. Заарештований 19 грудня 1929 року в Старокостянтинові. Перебував у в’язницях Шепетівки, Києва та Харкова. До серпня 1932 року утримувавася у ярославському політізоляторі у групі 30-ти польських священиків з України. Засуджений до 5 років таборів і у травні 1933 року засланий на Соловки. У грудні того ж року вже перебував на засланні в Алма-Аті, а в наступному році в Актюбінську. У січні 1935 року був звільнений і виїхав до міста Челгір в актюбінській області, а звідти до Янова, що у вінницькій області. Пізніше перебував у Смілі (Черкаська область). У серпні 1935 року був знову заарештований і 15 квітня 1936 року засланий до осади Жуково в Марійській АРСР. У грудні цього ж року перебував у селі Березово цієї ж республіки. Останній лист о. Круммеля до  делегатури Польського Червоного Хреста у Москві був висланий 1 січня 1937 року.  У списку А. Понінського з березня 1937 року згадується, що перебував на засланні у Йошкар-Олі. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Крушинський Юзеф

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 403-404,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.305-307)

   Крушинський Юзеф, народився у 1865 р. в селянській родині на хуторі Лев’яново під Маріуполем, німець, громадянин УСРР. З 1882 р. навчався в духовній семінарії Тираспольської єпархії РКЦ в Саратові і після прийняття в 1889 р. сану священика 3 роки успішно працював у католицьких парафіях німецьких колоній Поволжя. З 1892 р. поєднував пастирську і педагогічну діяльність, ставши професором, а в 1901 р. — ректором Саратовської духовної семінарії, де викладав богословські науки, цивільне і канонічне право, французьку мову, латинь, загальну історію. Був збирачем фольклору колоністів та переказів з історії німецьких поселень. Його перу належали публікації про діяльність на Поволжі ордену єзуїтів та заснування в німецьких колоніях римо-католицьких парафій. Здобувши у 1903 р. титул прелата, займав керівні посади в консисторії та курії Тираспольської єпархії. Рятуючись від «червоного» терору, у 1918 р. перевів духовну семінарію із Саратова до Одеси. Після закриття більшовиками в кінці 1919 р. цього навчального  закладу поселився під Миколаєвом в кол. Карлсруе, де продовжував приватно навчати семінаристів і викладав Закон Божий в німецькій гімназії. У 1921 р. був усунутий від роботи в гімназії і залишився без заробітку. З 1922 р. працював настоятелем костелу в кол. Карлсруе і водночас управляв римо-католицькими парафіями півдня України, одержавши з Ватикану повноваження генерального вікарія Тираспольської єпархії. Влада  постійно  тримала  прелата під наглядом,  в тому числі  таємних агентів ДПУ, і примушувала його виступати з публічними заявами про лояльність щодо комуністичного  режиму.  З  1930 р.  мешкав  у  с.  Шпаєр  Карл-Лібкнехтського німецького національного р-ну.  У червні 1934 р.  під тиском влади розпорядився, щоб підлегле йому римо-католицьке духовенство припинило сприяти своїм парафіянам, що потерпали від голоду,  в одержанні допомоги з Німеччини. Прелат порекомендував священикам припинити листування із закордоном і знищити адреси благодійних організацій. Попри це 29 грудня 1934 р. співробітниками Карл-Лібкнехтського райвідділу НКВС в його помешканні було вчинено обшук. Ніяких речей, що компрометували б отця Крушинського, не було виявлено, однак 4 січня 1935 р. ОВ  УДБ Одеського облуправління  НКВС  УСРР йому було пред’явлено звинувачення за арт. 54–4 та 54–11 КК УСРР. Того ж дня, відповідно до постанови ОВ про обрання запобіжних заходів щодо Й. Крушинського, у 70-літнього отця було взято підписку про невиїзд із с. Шпаєр. 17 січня 1935 р. Шпаєрська сільрада підготувала для ДПУ довідку, в якій Й. Крушинського було названо куркулем, призвідником невиконання селянами хлібозаготівель та інших господарсько-політичних кампаній за 1931–1933 рр.  Слідство насамперед з’ясовувало реагування генерального  вікарія та  підлеглого  йому  римо-католицького духовенства  на  голод 1933 р. Особливо непокоїло владу ведення священнослужителями обліку померлих парафіян та зазначення причин їхньої смерті. 3 квітня 1935 р. Одеською облпрокуратурою до суду був поданий обвинувальний висновок у справі римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехтського р-ну. Генеральному вікарієві РКЦ на півдні України Й. Крушинському та священикам І. Таубергеру, А. Гофману і Р. Лорану було поставлено у вину насамперед те, що у 1933 р. вони сприяли мешканцям німецьких колоній в одержанні допомоги з-за кордону. Паралельно зі справою вищеназваних священиків чекісти здійснили в Карл-Лібкнехтському німецькому національному р-ні широкомасштабну операцію під назвою «Католики», в перебігу якої було заарештовано десятки  мешканців  колоній,  більшість  з яких  невдовзі за  вироками  судів опинилася у таборах та на засланні у північних районах СРСР. 25–28 квітня 1935 р. спецколегія Одеського облсуду розглянула справу отців Карл-Лібкнехтського р-ну. Й. Крушинського було засуджено за арт. 54–4 і 54–7 КК УСРР до 10 років ув’язнення у ВТТ. У травні 1935 р. особливою нарадою  при колегії НКВС СРСР  вирок суду стосовно  о. Крушинського було переглянуто із заміною позбавлення волі на заслання. Помер  Й. Крушинський  31 липня 1940 р. на засланні в  м. Алма-Ата  (Казахстан). Згідно з висновком Генеральної прокуратури України від 30 жовтня 1992 р., на особу Й. Крушинського поширюється чинність арт. 1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

 зміст

О. Кригельський Фелікс

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 307)

   Кригельський Фелікс (1888 - ? - 1920). Народився на території Російської імперії. Належав до ордену Капуцинів, до якого вступив разом зі своїм братом Станіславом Кригельським, коли вони перебували на Святій Землі.  Філософсько-теологічний факультет закінчив в Єрусалимі, в духовній семінарії Капуцинів. Священицькі свячення отримав з рук латинського патріархі Єрусалиму, кардинала Камаші. Після початку І світової війни у 1914 році був заарештований як російський підданий і разом з братом видалений з Палестини. По дорозі в Польщу брати затрималися в Одесі і виявили бажання служити в тираспольській дієцезії. Служив на Задніпрянщині і там був замордований бандою більшовиків. Його тіло знайшли під мостом на Дніпрі.

зміст

       О. Кривицький Казімєж

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 311)

   Кривицький Казімєж (1885 – 1908 – 1937). Народився в оглопільскому повіті подільської губернії, в родині працівника цукрового заводу. Належав до кам’янецької дієцезії. Духовну семінарію закінчив у Житомирі. У 1910 році перебував в дієцезії без парафії. У 1914 році був вікарієм парафії Волочиська над Збручем (5580 вірних) в деканаті Кремінець, а у 1917 році адміністратором парафії Зіньків в деканаті Летичів.  Від 1924 року був адміністратором парафії Ободівка і парафії Бершада в деканаті Балта, а потім у Тульчині і Копіївці. Заарештований вкінці 1929 року в парафії Ободівка і був засуджений «трійкою» на 10 років таборів за звинуваченням у антирадянській агітації. Засланий до соловецьких таборів. Польське МЗС у листі від 13 лютого 1930 року інформувало про це Примаса Польщі. У березні 1931 року був скерований до одного з таборів в Котласі.  У листі від 15 квітня 1931 року до делегатури Польського Червоного Хреста у Москві у розпачливому тоні просив про допомогу, додаючи, що пішки йде кошмарною дорогою довжиною в 600 верст до табору Усть-Ухта, республіка Комі.  Від лютого 1932 року перебував у таборі Усть-Ухта. У квітні наступного року перебував у таборі Чібʾю. Останній лист до Польського Червоного Хреста у Москві дотований березнем 1937 року. Помер 7 квітня 1937 року.

зміст

       О. Кшижановський Зигмунд

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 311-315)

   Кшижановський Зигмунд (1873 – 1912 – 1922). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1914 році був призначений адміністратором парафії Колки біля Луцька, а у 1918 - 1920 роках адміністратором парафії Златопіль в деканаті Звиногородка, де був також катехитом. У 1919 році на деякий час був заарештований більшовицькими військами за те, що не залишив парафію, коли наближався фронт. Пізніше знову був заарештований у Москві і помер у 1922 році під час слідства у в’язниці  у віці 49 років і на 10 році священства.  

зміст

О. Кухарський Ян

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 315)

   Кухарський Ян (1867 – 1900 - ?). Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником духовної семінарії у Житомирі. У 1902 році тимчасово був адміністратором парафії Макарів в деканаті Київ, а у 1904-1914 роках парафії Молчани у ямпільському деканаті, пізніше, у 1914-1918 роках парафії Нова Ушиця в деканаті Ушиця, у 1920 році парафії Вербовець (2841 вірний) і парафії Велика Струга. Потім працював у Летичеві, де вночі з 24 на 15 травня 1933 року був заарештований за відправляння молебну на урочистість Вознесіння Господнього. У той час  в навколишніх місцевостях заарештовано біля тисячі католиків, переважно чоловіків і вивезено у невідомому напрямку (ніби на Сибір). Від жодного з них, ніколи не надійшла навіть звістка. Костел в Летичеві був замкнений і замінений у стайню.

зміст

       О. Кучинський  Олександр

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 315)

   Кучинський Олександр (1869 – 1895 – 1938). Народився в Сувалках. Належав до Луцько-житомирської дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1902-1914 роках був адміністратором і деканом парафії Дубно, а потім у 1918-1925 роках адміністратором і деканом парафії Новоград-Волинський. Арештований у 1923 році у Москві і засуджений до 3-х років таборів. Звільнений у 1926 році і з 1927 року працював на території житомирської дієцезії. Заарештований в Новограді-Волинському, ймовірно у 1929 році. Як розповідали у 1991 році  колишні парафіяни о. Олександра перед арештом його захищало місцеве єврейське населення. У серпні 1931 року о. Кучинський перебував на засланні у Курську з вироком «мінус 6». З огляду на хворобу рук не міг писати листи. На початку 1933 року рішенням Колегії ОДПУ засуджений на 3 роки заслання до Малоярославця, а потім до Орла, куди прибув 11 травня 1933 року. Перебував там ще у 1937 році. Підтверджує це список А. Понінського з березня 1937 року. Лист Консульського Відділу Посольства Польщі в Москві від 28 червня 1938 року до МЗС подає інформацію про його арешт у серпні 1937 року. О. Олександр був заарештований на засланні 20 серпня 1937 року і 30 січня 1938 року рішенням ОСО Колегії НКВС орловської області був засуджений до найвищої міри покарання і того ж самого дня розстріляний.
    Від 1920 року о. Олександр Кучинський був каноніком олицького капітулу.

зміст

О. Куровський Антоній

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 317)

   Куровський Антоній  (1886 – 1910 – 1938). Народився в селі Володарка київської губернії. Належав до кам’янецької дієцезії . Закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1914 – 1918  роках був адміністратором парафії Новий Костянтинів у деканаті Літинь, a у 1924 році парафії Шаравка і парафії Михайлівці в деканаті Проскурів. Заарештований 5 лютого 1930 року в парафії Шаравка, скерований до в’язниці у Проскурові, потім Харкові, а далі у Києві.   У цьому самому році засуджений до 5-ти років ув’язнення (хоча деякі джерела подають інформацію про 10 років ув’язнення). 26 травня 1930 року  скерований до політізолятора у Ярославлі, де перебував у1930-1932 роках у групі 30-ти польських священиків з України. У вересні 1932 року був переведений до одного з соловецьких таборів. У наступному році знаходився в таборі Кем. Після відбуття покарання 21 січня 1935 року рішенням НКВС був знову заарештований і засуджений до 3-х років заслання до Північного Краю. 5 лютого 1935 року був скерований до архангельської області. 23 листопада 1937 року знову там заарештований і «трійкою» УНКВС архангельської області 3 лютого 1938 року засуджений до найвищої міри покарання за контрреволюційну діяльність. Розстріляний 15 лютого 1938 року в Архангельську.

зміст

О. Квасневський Зигмунд  

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Квасневський Зигмунд, народився у 1877 році у Києві. Відчувши покликання до служби Богу, вступив до Житомирської духовної семінарії. У 1909 році отримав священицькі свячення і був призначений вікарієм парафії св. Олександра у Києві. Від 1914 року був адміністратором парафії Брацлав і тимчасово парафії Самчинці.  Від 1920 року працював в парафії Проскурів, де залишився на прохання парафіян, коли повертався з Польщі. В характеристиці, що знаходиться в листі МЗС Польщі від 13 лютого 1930 року  і стосується періоду перед революцією, о. Квасневський згадується як дуже енергійний діяч і організатор різних релігійних спільнот, які тішилися великою популярністю серед осілих там мазурів.
   О. Квасневський був вперше заарештований у 1920 році. Другий раз був затриманий у 1924 році, 29 грудня 1926 року заарештований втретє. Цим разом був звинувачений у тому, що намагався допомогти нелегально перейти кордон з Польщею Т.Т. Чабановському, переховування його і підтримування шпигунства на користь Польщі.
   У листі до Примаса Польщі Авгіста Хльонда від 21 жовтня 1927 року польський консул у Києві М.З. Бабінський пише, що о. Квасневський 8 жовтня 1927 року був звільнений з в’язниці через політичні цілі. Його звільнення, скоріше за все, було попереджене його згодою під впливом натиску, шантажу і фальшивих обітниць, на діяльність, яку вимагала ДПУ, і яка мала служити радянським пропагандистським цілям. Після звільнення був одним з членів т.зв. ініціативної групи католицького духівництва на Поділлі, яка була створена під натиском ДПУ у 1927 році.
   У 1928 році проти о. Квасневського тривало розслідування, під час якого він залишався на свободі, на підписці про невиїзд. У листі від 1 липня 1928 року, що завершував слідчий процес, уповноважений проскурівського окружного ДПУ, Янко, пропонував застосувати в стосунку до звинуваченого кару адміністративного заслання до одного з північних округів СРСР з вироком 5-ти років. На це погодився начальник ДПУ. Адміністративне заслання було легше, ніж судове, проте, воно не було застосоване.
    12 березня 1930 року о. Квасневський був знову заарештований.  27 червня 1930 року в Харкові, в процесі польських священиків з України був засуджений на 5 рокі таборів, а також позбавлення громадянських прав на 3 роки. Після відбуття вироку не отримав згоду на повернення до Проскурова. Проте, о. Олександру дозволили оселитися в Ростові, де він був душпастирем у місцевому костелі. Дякуючи старанням польського консула з Києва, радянська влада виразила згоду на приїзд до цього міста. У грудні 1936 року став душпастирем в парафії св. Олександра.
   3.09.1937 р. О. Квасневський був знову заарештований і звинувачений у антирадянській шпигунській діяльності на користь Польщі. Під час слідства дав обширні показання, шо до ніби створеної ним шпигунської організації на користь Польщі, втягнув десятки людей, польок і поляків з Києва. Вони були арештовані, а більшість з них отримала вироки смерті і була розстріляна. 22 вересня 1937 року разом з Л.М. Копанським ОСО НКВС СРСР був засуджений до найвищої міри покарання.
   О. Зигмунд Квасневський був розстріляний 25 вересня 1937 року у Києві.

 зміст

О. Ланг  Йоганнес

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.321)

   Ланг Йоганнес (1882 – 1905 - ?). Народився в Сімферополі. Належав до тираспольської дієцезії. Був випускником духовної семінарії в Саратові. Після священицьких свячень був вікарієм парафії в Ростові на Дону, а від 1908 до 1927 року вікарієм з правами настоятеля парафії Новочеркаськ. Був переслідуваний і під кінець двадцятих років отримав заборону виконувати душпастирські функції. Помер на засланні в Сибірі від голодної смерті. Дата смерті невідома.

 зміст

 О. Лоран Рафаїл

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 382-383,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.325-326)

   Лоран Рафаїл, народився у 1872 р. на хуторі Рожковате поблизу кол. Карлсруе на Миколаївщині у багатодітній родині німецького колоніста-хлібороба, громадянин УСРР. У 1889–1897 рр. навчався в духовній семінарії Тираспольської дієцезії, після закінчення якої був висвячений на священика. Працював вікарним священиком, настоятелем парафій в німецьких колоніях Поволжя, сповідником Саратовської семінарії. У 1912 р. був призначений настоятелем костьолу в кол. Баден під Одесою. У 1926 р., переїхавши до кол. Зульц Карл-Лібкнехтського німецького національного р-ну Миколаївської окр., очолив місцеву парафію та Миколаївський деканат. Вперше був заарештований співробітниками ДПУ в 1927 р. за звинуваченням у побитті дітей в костелі, проте судом, який відбувся у 1928 р., був виправданий. У 1933 р., коли від голоду померло понад 200 його парафіян, допомагав мешканцям кол. Зульц одержувати допомогу від благодійних організацій Німеччини, США та Швейцарії. 30 грудня 1934 р. відділом  НКВС Карл-Лібкнехтського  р-ну Одеської обл. отцю Лорану було пред’явлено звинувачення за арт. 54–4 та 54–11 КК УСРР і притягнуто до  слідства  у груповій справі римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехтського р-ну. Того ж дня в нього було взято підписку про невиїзд із с. Зульц. 4 січня 1935 р. цей запобіжний захід було затверджено відповідною ухвалою ОВ УДБ Одеського облуправління НКВС. 25–28 квітня 1935 р. спецколегією Одеського облсуду, яка розглянула справу патерів Карл-Лібкнехтського р-ну,  Р. М. Лорана було  засуджено разом з іншими його колегами за арт. 54–4  і 54–7 КК  УСРР до 10 років ув’язнення у ВТТ. 29 травня 1935 р. покарання було пом’якшено заміною позбавлення волі у концтаборі на 10-річний термін заслання в Казахстані. Кс. Лоран  разом  зі  своїм другом  прелатом,  колишнім  професором  і ректором духовної семінарії Й. Крушинським, перебуваючи на засланні, багато років  поспіль  працювали  пастухами  в с. Талгар  під  Алма-Атою. Помер він на засланні у 1948 р., похований в одній могилі з Й. Крушинським. Реабілітований Генеральною прокуратурою України 30 жовтня 1992 р.

зміст

О. Любчинський Фелікс

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Любчинський Фелікс Миколайович народився у 1886 р. в м. Старокостянтинів Волинської губ. На священика був висвячений після закінчення духовної семінарії Луцько-Житомирської дієцезії у 1909 р. Працював вікарієм у Київському костьолі св. Олександра, адміністратором парафії в с. Ялтушків Могилівського деканату, настоятелем в с. Куна  під Гайсином Подільської губ. У липні 1918 р. очолив у Гайсині комітет по будівництву костелу. Впродовж 1920-х років неодноразово перебував під арештом за звинуваченням у контрреволюційній та шпигунській діяльності. За саботаж передачі культових коштовностей у фонд допомоги голодуючим у 1922 р. був засуджений до  найвищої міри покарання,  пізніше  заміненої  на  два роки позбавлення волі. Під час нападу на плебанію, здійсненого за його відсутності невідомими грабіжниками, втратив батька (його тіло порубали на шматки)  та ще 6 домочадців. Оскільки о. Фелікс не приховував, що в цьому злочині підозрює бійців ескадрону червоних козаків, які квартирували у Гайсині, то одержав від чекістів попередження. Більше того, слідство, яке провадило ДПУ, стало дотримуватися версії, що організація жорстокого вбивства своєї рідні належить самому священику. Щоб убезпечити свого підлеглого від переслідувань і важких переживань, єпархіальне керівництво в 1923 р. перевело кс. Любчинського на інше місце служіння — до Кам’янця-Подільського, на посаду настоятеля кафедрального собору, однак і тут він залишався у полі зору радянських спецслужб.  14 квітня  1927 р.  його  знову  було заарештовано  працівникам місцевого окрвідділу ДПУ УСРР. Пред’явлене звинувачення складалося із п’яти пунктів: 1) виголошення в костьолах Кам’янця та Оринина промов контрреволюційного змісту; 2) контрреволюційна агітація серед червоноармійців та парафіян; 3) керівництво підпільними польськими школами; 4) проведення панахид по померлих та розстріляних ЧК; 5) збирання коштів на організацію зустрічі польського війська. Під час обшуку в помешканні  о. Любчинського було  вилучено  конспекти  його  проповідей,  переклад  та експертиза  яких  тривали впродовж  двох місяців, які  він, як і ще кілька наступних, провів у Кам’янецькому бупрі. Оскільки  постаттю  провінційного  священика  зацікавилися  у  столиці СРСР, його, як особливо небезпечного злочинця, було переправлено до Бутирської тюрми. На знак протесту проти виснажливих допитів та необґрунтованих звинувачень у висновку слідства, що затягнулося на цілий рік, оголосив голодування. Розгляд справи кс. Любчинського завершився ухвалою колегії  ОДПУ  СРСР  від  21 серпня 1928 р.  про  визнання  його  винним  у скоєнні злочинів за арт. 58–4, 58–7, 58–10 та 59–7 КК РСФРР, призначенням покарання у вигляді 10-річного терміну позбавлення волі у ВТТ і негайним скеруванням на Соловки, куди він прибув 23 вересня 1928 р. Лист Ф. Любчинського до Вінницького декана кс. Я. Левінського (док. № 79) відображає складний емоційний стан, в якому перебував його автор внаслідок здійсненого чекістами наміру посіяти розбрат  поміж римо-католицькими священнослужителями шляхом використання показів під час допитів задля їх взаємної компрометації. «Ясь», про якого йдеться у цьому листі, це — Апостольський адміністратор Кам’янецької дієцезії кс. Я. Свідерський, примусові свідчення якого в інтерпретації  ДПУ  викликали у Ф. Любчинського  сум’яття і розчарування. Однак у його товаришів-священиків, які також потрапили до Соловецького табору, склалося враження, що тягар пережитого не зруйнував тонкого інтелігентного устрою Ф. Любчинського, який, попри все, у  неволі  зберігав винятковий  душевний спокій  і, залишаючись взірцем шляхетної поведінки, відверто критикував несправедливі вчинки співкамерників, за що вони напівжартома,  проте доброзичливо,  стали йменувати його  «прокурором». Табірна адміністрація, навпаки, давала цьому в’язню вкрай негативну  характеристику,  вважаючи  його  «ідейно  переконаним  і впертим  ворогом всього  радянського»,  що заслуговує  на  повну ізоляцію,  бо  залишається вірним своїм релігійним переконанням, не виявляє ознак виправлення, погано працює, свідомо і навмисно допускає порушення,  не поважає табірних порядків». У 1930 р. о. Фелікс, знесилений неволею і важкою працею захворів на запалення мозку, від чого 17 листопада 1931 р. кс. Любчинський помер у табірному шпиталі. Дякуючи солідарним старанням ув’язнених священиків був похований у труні, що на Соловках було винятком.

 зміст

О. Любенський Ігнатій

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 328-329)

   Любенський Ігнатій (1878 – 1906 po 1937 roku). Належав до кам’янецької дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1907 році був вікарієм парафії Шаргород (у 1918 році парафія налічувала 7487 вірних) в деканаті Могилів Подільський.  У 1910 року був призначений адміністратором парафії Ялтушкі  (1598 парафіян), а у 1914 році повернувся до Шаргорода. У 1918 році був адміністратором парафії Самчинці (2039) в деканаті Брацлав. У 1924 році опікувався парафіями: Самчинці, Брацлав і Немирів (1475 парафіян). Заарештований у 1929 році і засуджений до 5 років таборів. У листі Польського Консульства у Києві від 24 лютого 1930 року до МЗС Польщі, в якому знаходився список заарештованих на той період священиків, нема його прізвища. Проте, цей список може бути неповним. У березні 1931 року перебував на засланні у місцевості Станція Пенюг, а у березні 1933 року на примусовому поселенні в Курську. Після звільнення з табору був знову заарештований у 2-гій половині 1937 року. Підтверджують це дані Польського Червоного Хреста у Москві. Подальша доля о. Любенського невідома.

зміст

        Кл. Любовський Броніслав

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 329)

   Любовський Броніслав, с Aльбіна. Народився у 1909 році в Комарові в колишній подільській губернії в робітничій родині. По професії був кондитером. Клерик таємної духовної семінарії у Києві, якою керували о. Теофіл Скальський  і о. Казімєж Наскренцький. Заарештований 25 травня 1929 року разом з двома іншими клериками згаданої семінарії. Звинувачений у тому, що разом з іншими клериками готувався до діяльності священика з контрреволюційною метою. Звинувачений ОСО при колегії ДПУ УРСР на три роки заслання на Сибір. Подальша доля невідома.

 зміст

О. Лаврецький Ян

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 330)

   Лаврецький Ян (1870 – 1900 – ?). Належав до кам’янецької дієцезії. Закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1904-1933 роках був адміністратором парафії Голованевське (у 1918 році налічувала 2583 вірних) у деканаті Балта на Поділлі. У 1924 році адміністрував також парафію Криве Озеро (у 1918 році – 3167 вірних)у тому самому деканаті.  У 1933 році, вже як один з небагатьох священиків в Україні, опікувався 10 парафіями, м.ін. Брагілів, Жмеринка, Літинь і Піків. Заарештований у квітні 1936 року у Києві і засланий на 3 роки в колгосп до Казахстану, на підставі ОСО НКВС. Подальша доля невідома.

зміст

О. Лукаш Ян

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 334-335)

   Лукаш Ян (1891 – 1916 – 1937). Народився в київській губернії. Належав до кам’янецької дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1917 – 1918 роках був вікаріжм парафії Фастів у київському деканаті. У 1919 році був призначений настоятелем парафії Лучинець (2336 вірних) і адміністратором парафії Крпайгород (1958 вірних) в деканаті Могилів Подільський. У 1922 – 1924 роках, можливо й пізніше опікувався парафіями Бар, Ялтушків і Волковинці у різних деканатах. У 1922 році двічі був заарештований в Барі за опір під час чергової реквізиції-грабежу в костелі (вдруге його заарештовано разом з місцевим органістом і засуджено на півтора місяці в’язниці). Весною 1927 року був адміністратором парафії Снитків, Лучинець, Вербовець і Заміхів. Наступного разу заарештований у 1931 році і 7 березня 1932 року засуджений колегією ОДПУ на 10  років таборів на Соловках. Колишні парафіяни з Зінькова у 1989 році згадують,  що о. Яна направили до роботи на будівництво Біломорського каналу. А. Понінський згадує про нього у своєму списку як про в’язня  табору на Соловках. Заарештований там 9 жовтня 1937 року і рішенням «трійки» НКВС ленінградської області засуджений на смерть. Розстріляний 8 грудня 1937 року у таборі на Соловках.

зміст

О. Мадера Петро

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 338-339)

   Мадера Петро (1889 – 1915 – 1937). Народився в Домбровці в повіті Кам’янець-Подільський. Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії.  У 1917 – 1929 роках працював адміністратором парафії Хабне в деканаті в Радомишль (київська губернія), а також тимчасово парафії Чорнобиль (у 1918 році налічувала 749 вірних) у тому самому деканаті, а також інших парафій. На початку 1927 року працював на території житомирської дієцезії. Багаторазово заарештовуваний. Після арешту ДПУ київської області заарештований у 1929 році. 12 травня 1930 року на засіданні «трійки» засуджений до 10 років таборів. Підставою вироку було звинувачення м.ін. у тому що «за розпорядженням  адміністратора житомирської дієцезії о. Наскренцького, на підставі директив отриманих з Польщі, в своїх парафіях проводили контрреволюційну діяльність в інтересах Польщі, послуговуючись з цією метою створеними національно-релігійними колами «Розарію». У наступному році перебував в політізоляторі в Ярославлі  у групі 30ти польських священиків з України, а потім у таборі на Соловках. У листі від 20 червня 1932 року, написаним до Червоного Польського Хреста у Москві, просив колишнього органіста з парафії Хабне, вислати йому бревярій і Євангеліє. У липні 1933 року перебував у таборі на Великому Острові, а 30 липня 1934 року в таборі – Кем. Зі списку А. Понінського був там ще на початку 1937 року. 25 листопада 1937 року був заарештований, засуджений на смерть «трійкою» і двома тижнями пізніше, 8 грудня 1937 року розстріляний у таборі на Соловках. Реабілітований у 1989 році.

 зміст

О. Малачинський Адам

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 347)

   Малачинськй Адам (1865 – 1889 – 1920). Походив з львівської архідієцезії. Випускник Львівської духовної семінарії. Був вікарієм парафія Лопатин, а у 1897 році адміністрував  парафію Айсенберг біля Жовкви. У червні 1909 року отримав титул каноніка львівського капітулу.  У 1898 – 1920 роках був настоятелем парафії Ферлеїв в деканаті Бережани. Під час польсько-більшовицької війни був жорстоко вбитий більшовицькими солдатами. Був одним з кількох священиків вбитих у львівській архідієцезії більшовицькими військами у 1920 році.

зміст

О. Маркушевський Альбін

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl)

   Маркушевський Альбін, народився у 1977 році в Журавлинцях подільської губернії у шляхетській родині. Почувши голос Божого покликання, вступив до Житомирської духовної семінарії. У 1903 році отримав священицькі свячення.
   Розпочав своє душпастирське служіння вікарієм  парафії Дубно. У 1905 році став адміністратором парафії Вишевичі, яка налічувала 2 483 вірних. У 1914 році став радомишльським  деканом. Після закінчення І світової війни і відродження ІІ Речі Посполитої залишився серед католиків на радянській Україні.
   У 1918 – 1925 роках працював адміністратором парафії Ільїнці, яка налічувала 2 350 вірних, був бердичівським деканом і тимчасовим адміністратором парафії Липовець – 1 005 вірних, а також парафії Оратів – 1 253 вірних.  Водночас був настоятелем-консультором в єпископській курії. Пізніше був одночасно адміністратором парафій Хабне, Ушомир, Малин та ін.
   29 січня 1930 року о. Маркушевський був арештований у Ушомирі користеньським окружним відділом ДПУ. У слідчих документах читаємо: «Маркушевський за посередництвом польського консульства у Харкові отримував у 1924 – 1926  роках релігійну літературу, яку розповсюджував серед польського населення. Крім цього як настоятель парафії Ушомир проводив серед цього ж населення систематичну контрреволюційну діяльність, через поширення шовіністичної і націоналістичної пропаганди, опертої ідеї любові до Польщі. У такий спосіб готував тили для польської армії, на випадок воєнного вторгнення з боку Польщі. На підставі цих звинувачень був визнаним «небезпечним суспільним елементом в умовах прикордонного округу» і засуджений 22 березня 1930 року до 3 років таборів на Соловецьких островах. До табору на острові Анзер прибув 24 квітня 1930 року і розпочав там вбивчу працю у надважких північних умовах.
   У 1932 році о. Маркушевський опинився в групі 32 католицьких священиків ув’язнених на острові Анзер і звинувачених в організації «таємного антирадянського угруповання». В радянських документах так описується діяльність надуманих змовників: систематично проводили антирадянську агітацію серед робітничої маси в’язнів, організували таємні відправлення молебнів і релігійних обрядів (сповіді і Св. Причастя), таємно займалися приготуванням вина (самогону) і впливали на інших в’язнів-католиків через роздавання  грошової допомоги, яку отримували від своїх одновірців та організацій у виглядів грошових переказів, вели розмови на релігійні теми, вербуючи у такий спосіб, послідовників у таборі. За цю діяльність йому продовжили вирок на 10 років таборів. Але з огляду на те, що о. Маркушевський захворів на психічне захворювання, йому дозволили у 1932 році залишити табір. Повернувся на Волинь та осів у Малині.
   Повернувши психічне здоров’я,  о. Маркушевський повернувся до виконання душпастирських обов’язків. Знову заарештований і у 1933 році засланий на 3 роки на Сибір. На засланні, з невідомих причин, залишився після закінчення терміну покарання. У березні 1937 року мешкав у селищі Кємскоє в Сибіру. Вкінці 1937 року був заарештований на засланні і 10 січня 1938 року засуджений до найвищої міри покарання. О. Альбін Маркушевский був розстріляний 5 лютого 1938 року. Мав титул папського шамбелана.

зміст

О. Матушевський Антоній

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.353)

   Матушевський Антоній (1886 – 1911 – 1936). Народився в Кривошевичах на Поділлі. Належав до кам’янецької дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії а також Духовної Академії у Петербурзі, де навчався перед отриманням священицьких свячень, отримуючи титул магістра теології.  У 1911-1915 роках був вікарієм парафії Проскурів (у 1918 році налічувала 12 600 вірних) і капеланом при каплиці в Мацьківцях, що належала до цієї парафії. У 1918 році був адміністратором парафії Подільська Деражня (5187 вірних) в деканаті Летичів. У 1920 році був призначений настоятелем парафії Дунаївці. У 20-х роках був адміністратором цієї парафії, а також парафій: Залісці, Жванчик і Ушиця. Заарештований 19 січня 1930 року. Утримувався у політізоляторі в Ярославлі у групі 30-ти польських священиків з України. У груповому процесі польських священиків, який відбувся наступного року у Харкові в справі контрреволюційної організації католицького і уніатського духовенства в Україні, засуджений на 10 років таборів на Соловках. Був висланий туди у травні 1931 року. Помер від сухот 10 травня 1936 року. Інформацію про його смерть надіслав до Польського Червоного Хреста у Москві о. Юзеф Ковальський у листі з 16 травня 1936 року.

зміст

 О.  Мазур Казімєж

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s. 353-354)

   Мазур Казімєж (1887 – 1914 – 1920). Походив з Луцько-житомирської дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1918 році був адміністратором парафії Красилів в деканаті Кремінець. У 1920 році був вбитий у Красилові більшовицькою бандою на 33 році життя і на 8 році священства.

зміст

О. Мьодушевський Юзеф

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, Біографії римо-католицьких священиків, s.412-413,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.357-358)

   Мьодушевський Юзеф (1880 – 1904 – 1937). Народився. в с. Княжополь Кам’янецького пов. Подільської губ., поляк, громадянин УСРР. Здобувши теологічну освіту у духовній семінарії Луцько-житомирської дієцезії, у 1904 р. став священиком. До революції служив в сільських парафіях Поділля і Волині. Був, як вважали його колеги, людиною надзвичайно жвавою, легкою на підйом, з веселою, товариською вдачею, оповідачем анекдотів та бувальщин,  приємним  співрозмовником.  Загроза  репресій з боку більшовиків під час польсько-радянської війни змусила о. Юзефа влітку 1920 р. покинути парафію в м-ку Погребище Київської губ., яку він очолював з 1917 р., і виїхати. до Польщі. Неврегульованість польсько-радянських дипломатичних стосунків після укладення Ризької мирної угоди 1921 р. і пов’язані з цим труднощі з оформленням документів на в’їзд в УСРР стали на перешкоді прагненню о. Мьодушевського повернутися в Україну легітимним шляхом, що в липні 1921 р. спонукало його до відчайдушного вчинку — самовільного перетину державного кордону. З’явившись на радянську прикордонну заставу і, попри труднощі, одержавши дозвіл на повернення в УСРР, священик знову замешкав у Погребищі і відновив пастирське служіння в місцевому костелі, однак постійний тиск з боку влади, особливо переслідування, яких він зазнав у 1922 р. під час кампанії по вилученню церковних коштовностей, позбавили його оптимізму в поглядах на майбутнє власної праці і загалом католицизму в умовах атеїстичної держави. Тому  в 1923 р. о. Ю. Мьодушевський звернувся до  польського консульства в Києві з клопотанням про повернення на історичну батьківщину. Одержавши візу і закордонний паспорт, він у 1924 р. відбув до Польщі з твердим наміром  більше не повертатися в  СРСР.  Оскільки такий  крок Мьодушевський здійснив без благословення свого керівника — генерального вікарія Житомирської дієцезії Т. Скальського, який вимагав від підлеглих йому священиків, лави яких після 1917 р. фатально поріділи, триматися, незважаючи на несприятливі радянські реалії, своїх парафій і належним чином виконувати пастирські обов’язки, отже, в Польщі перед цим емігрантом, як порушником церковної дисципліни, поставала невтішна перспектива втрати статусу парафіального священика. Готуючись до вступу в Ченстоховський монастир ордену паулінів, о. Юзеф відвідав своїх батьків, які мешкали  в м-ку Хотин,  що тоді належало  Румунії, багатьох  своїх колег священиків, що раніше від нього покинули Україну, побував у Варшаві на аудієнції в єп. І. Дубовського та інших ієрархів РКЦ, і після важких роздумів таки відступив від своїх попередніх намірів, зважившись продовжити пастирську діяльність в УСРР. Отже, у жовтні 1924 р. він повернувся з Польщі в Україну і служив у кількох парафіях Старокостянтинівського деканату, а в 1927 р. став адміністратором Проскурівського костелу. Впродовж  1924–1929 рр. неодноразово  відвідував консульство Речі Посполитої у Києві, звертаючись за допомогою у підтриманні контактів священиків з радянської України з їхніми родичами, колегами та ієрархами за кордоном, а також інформуючи польських дипломатів про становище  РКЦ в УСРР,  через зарекомендував себе «яскраво вираженим патріотом» і вважався «постійним політичним кур’єром в Київське консульство». 15 січня 1930 р. був заарештований працівниками Проскурівського окрвідділу ДПУ, звинувачений у скоєнні злочинів, передбачених арт. 54–10 КК УСРР, і 31 січня того ж року під конвоєм скерований до Харкова в розпорядження КРВ ДПУ УСРР. 21–27 червня 1930 р. о. Мьодушевського було засуджено у груповій «Справі польської контрреволюційної і шпигунської організації на  Правобережній Україні» на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6,  54–10  і 54–11  КК УСРР  до найвищої міри покарання — розстрілу із заміною на ув’язнення терміном 10 років і позбавлення прав на 5 років. Покарання відбував у Котласі, Ярославльському політізоляторі, а з травня 1933 р. — на Соловках. 25 листопада 1937 р. «трійкою»  УНКВС Ленінградської  обл.  його  було засуджено до  найвищої міри покарання, 8 грудня того ж року вирок було виконано. Реабілітовано о. Ю. Мьодушевського військовою прокуратурою КВО 19 вересня 1991 р. «у зв’язку з відсутністю достатньої сукупності доказів його вини».

зміст

 О. Мокельки Емануїл

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 382-383,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.359)

   Мокельки Емануїл народився 22 грудня 1896 р. в кол. Мюнхен під Одесою, німець, громадянин УСРР. Навчався у духовній семінарії Тираспольської дієцезії в Саратові та Одесі, закінчивши яку, у 1921 р. був висвячений єп. А. Церром на священика. Служив у парафіях Раштадт Миколаївського та Костгайм Катеринославського деканатів. З 1928 р. працював настоятелем костелу кол. Грюнталь під Маріуполем. Заарештований 27 березня 1929 р. і 20 вересня 1929 р. засуджений за арт. 54–10, ч. 2 КК УСРР до 7 років ув’язнення у ВТТ. Покарання відбував у Якутську та Магадані. Вийшовши на волю 24 травня 1934 р., мешкав в с. Дмитріївка на Донеччині та м. Смоленську. Заарештований 20 серпня 1937 р. і 27 вересня того ж року був засуджений до найвищої міри покарання. Страчений у Смоленській тюрмі 5 жовтня 1937 р.

 зміст

 О. Нойгум Йозеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.367-368)

   Нойгум Йозеф (1875 – 1898 – 1955). Народився в німецькому селі Зенфельд у херсонській губернії у селянській родині. Належав до тираспольської дієцезії. Духовну семінарію закінчив у Саратові, а потім навчався у духовній академії у Петербурзі. Після священицьких свячень був призначений вікарієм в парафії Костхайм (1898 – 1901), а потім парафії Солотурн (1901-1903). Від 28 квітня 1903 року був катехитом, а потом настоятелем в Одесі. У 1915 – 1919 роках, а можливо, що й пізніше, був ректором духовної семінарії тираспольської дієцезії в Саратові, професором теології і гомілетики. Водночас у нищій духовній семінарії в Саратові викладав біблійну історію, історію Церкви і всесвітню історію. Від жовтня 1918 року до весни 1919 року належав до Національної Католицької Ліги, яку очолював о. прал. Антоній Флекк. Вперше був заарештований у 1919 році як ректор Саратовської духовної семінарії і був засуджений революційним трибуналом. У 1924 році був настоятелем костелу св. Клеменса в Одесі і одеським деканом. Проживав на вул. Фрунзе, 233. Вдруге заарештований в Одесі за спробу нелегально перейти кордон. Перебував в одеській в’язниці і у 1931 році був засуджений до 5 років заслання на Сибір. З огляду на інвалідність не був достроково звільнений. Після повернення в Україну, 16 листопада 1935 року був знову заарештований. Перебував у в’язниці одеського НКВС.  Був звинувачений у тому, що належав до ніби існуючої «контрреволюційної групи німецького духовенства, в якій займався шпигунською діяльністю, намагався вирвати молодь з-під радянського впливу, керував контрреволюційною діяльністю і вчинив інші злочини».  21 лютого 1936 року був засуджений до 10 років позбавлення волі. Вирок був замінений на 10 років заслання до Казахстану. За інформацією керівника Консульського Відділу Посольства Польщі у Москві, Т. Блашкевича, від 28 червня 1938 року, о. Нойгум перебував на засланні в Караганді разом з кількома іншими німецькими священиками. Один з депортованих до СРСР після 1939 року поляків Зигмунд Срочинський, зустрів у селищі Георгієвка в південно-казахстанській області засланого туди о. професора Нойгума, німця, який на початку 1942 року був професором в казахській школі. У липні того ж року, разом з багатьма іншими священиками був вивезений до т.зв. Голодного Степу, де існувала карна колонія, з якої, за існуючою думкою, ніхто не повертався». Перебуваючи у Георгієвці, залишався під жорстким контролем НКВС, був змушений кожного тижня відмічатися у міліції і не мав права виконувати будь-які релігійні функції. Проте, кілька разів на рік, у повній конспірації, відправляв Службу Божу. Досконало знав польську мову. У 1943 році о. Нойгум перебував в певній німецькій колонії в Сибіру. 1 листопада 1945 року після відбуття вироку, був скерований на «спецпоселення» до однієї з південних областей  Казахстану. Помер 9 жовтня 1955 року, ймовірно, в місцевості Верб.

зміст

О. Недзельський Антоній

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.416,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.370-371)

   Недзельський Антоній, народився у 1895 р., поляк. У 1914 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, закінчивши яку  у 1919 р., був висвячений на священика. На початку 1920 р., займаючи посаду вікарія Проскурівського костелу, став одним з організаторів і учасників урочистостей  з нагоди  вступу польського  війська  до цього міста. Невдовзі йому було довірено посаду помічника настоятеля кафедрального костелу в Кам’янці-Подільському. Залишаючи це місто перед наступом Червоної армії, єп. Маньковський наділив о. Недзельського багатьма зі своїх повноважень, проте, вже наступного дня, 7 липня 1920 р. перед  загрозою  можливої розправи  з боку ЧК,  молодому священику  теж довелося евакуюватися до Польщі. Після закінчення бойових дій на польсько-радянському фронті о. Недзельський наважився повернутися до зайнятого більшовиками Кам’янця, щоб відновити діяльність релігійної громади при кафедральному костелі. Наполегливість о. Антонія при відстоюванні конфіскованих будівель, що належали РКЦ, захисті ним прав віруючих, відновлення з його ініціативи роботи  польської школи, де він провадив релігійне навчання, завдяки чому швидко  здобув  авторитет серед парафіян,  привернули  до нього  пильну і недоброзичливу увагу з боку місцевих комуністичних зверхників. 19 квітня 1922 р. комісія по вилученню церковних коштовностей відхилила пропозицію релігійної громади католицького собору взамін сакральних речей зібрати на користь голодуючих продукти, гроші чи інші цінності. За допомогою червоних кіннотників, які нагайками і застосовуючи вогнепальну зброю, розігнали натовп віруючих, що зібрався на захист святині, у храмі було влаштовано  ретельний обшук із  зриванням  підлоги,  поваленням стін і печей, в результаті чого  було забрано навіть рушники, килимки і фіранки. Того ж дня чекісти здійснили в Кам’янці масові арешти католиків і в першу чергу за ґрати було кинуто о. Недзельського. 2 вересня 1922 р. за приховування костельних коштовностей губревтрибунал виніс йому та ще трьом священикам — о.В. Двожецькому, о. Р. Шишку і о. В. Шиманському  смертний  вирок,  що  невдовзі завдяки  втручанню польських дипломатів був замінений на 5-річний термін позбавлення волі. Відбуваючи  покарання у Вінницькій в’язниці, о. Недзельський в листопаді 1922 р. захворів на плямистий тиф і, не дочекавшись амністії, помер у 27-річному віці. Інші джерела подають інформацію, що о. Антоній, у 1934 році, відбувши покарання, повертаючись до Камʾянця-Подільського був повністю паралізований і помер у 1937 році.

 зміст

       О. Нольд Йоганнес

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.373)

   Нольд Йоганнес (1899 – 1924 – 1 пол. 1938). Народився 4 березня. Належав до тираспольської дієцезії. У шкільному році 1916/17 був у четвертому класі нижчої духовної семінарії в Саратові, а у 1918/19 – на першому році вищої духовної семінарії тираспольської дієцезії в Одесі. Пресвітерські свячення, ймовірно, отримав з рук емеритованого єп. Антонія Церра. У 1925-1935 роках був адміністратором парафії Понятовка. Був заарештований і засланий на Сибір, де помер у селі Верб. Зв'язок у листах з ним утримувався до 23 грудня 1937 року. У листі Т. Блашкевича, керівника консульського відділу Посольства Польщі у Москві до МЗС Польщі від 28 червня 1938 року згадується серед 9-ти померлих священиків німецької національності.

зміст

О. Нольд Йозеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.373)

   Нольд Йозеф (1861 – 1887 - 1935).  Народився у Блюмфельдф. Походив з тираспольської дієцезії. Духовну семінарію закінчив у Саратові. У 1890 – 1894 роках служив у парафії Красна в Бессарабії. Від осені 1895 року до 1920 року був настоятелем парафії Зельц в деканаті Одеса, де збудував костел з надзвичайно красивим інтер’єром. У 1921 році повернувся до родинного Блюменфельда. У 1928 році був душпастирем в парафії Карамін (Гріненталь) в деканаті Сімферополь в колишній херсонській губернії. У серпні 1935 року був заарештований і цвязнений в Одесі  разом з 11 іншими священиками. Помер 28 серпня 1935 року у день депортації інших 11 священиків. Був почесним каноніком саратовського капітулу і дуже заслуженим душпастирем.

зміст

О. Окс Алоїзій

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.416-418),
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.378)

   Окс Алоїзій,  народився у 1871 р. в кол. Марієнталь Херсонської  губ.  у  хліборобській  родині,  німець, громадянин  УСРР.  Висвячений на священика після закінчення духовної семінарії у Саратові в 1894 р. Служив в костелах німецьких колоній Поволжя. 3 травня 1930 р. заарештований у Саратові і притягнутий до відповідальності у груповій справі римо-католицького духовенства північної частини Тираспольської єпархії за звинуваченням у веденні спрямованої проти радянської влади контрреволюційної агітації. 6 червня 1931 р. Засуджений до 3-х років ув’язнення у ВТТ із заміною на 3 роки заслання. Відбувши покарання у м. Сольвичегодськ Північного краю, 16 листопада 1933 р. вирушив до с. Марієнфельд біля Саратова, де мешкав у 1901–1922 рр. Не  діставши  дозволу на поселення,  у грудні  1933 р.  прибув на Одещину в с. Марієнталь, де мешкали його родичі. Був призначений прелатом  Й. Крушинським  настоятелем  парафії  у м. Риково  (нині Єнакієво), однак через припинення існування римо-католицької громади у цьому місті повернувся в Марієнталь. Спроба влаштуватися  на парафію с. Мангейм Зельцського р-ну на Одещині теж виявилася невдалою, оскільки там йому не надали прописки. Засоби для прожитку добував, займаючись вирощуванням овочів. Після арешту і смерті в Одеській тюрмі марієнтальського настоятеля Й. Нольда  о.  Окс  почав  провадити  для односельчан  богослужіння і релігійні  обряди.  16 травня 1935 р.  Спартаківським райвідділом  Одеського обласного управління НКВС УСРР було розпочато попереднє слідство у справі А. Окса. Йому ставилося у вину те, що він, «мешкаючи в с. Марієнталь  без певних  занять, підтримував  тісний  зв’язок  із  зарубіжними фашистськими організаціями», від яких «одержував систематично матеріальну допомогу, крім того, без дозволу райадміністрації також здійснював релігійні церемонії в місцевій церкві». Слідство, на час якого о. Окс дав підписку про невиїзд із с. Марієнталь, тривало до 15 березня 1936 р. Провина священика, за твердженням співробітників НКВС, полягала, окрім вищенаведених звинувачень, в тому, що він «відвідував окремих колгоспників вдома, вів розкладницьку роботу, скеровану на зрив гос[подарських] політкампаній на селі, в результаті чого зірвав роботу по ремонту збиральних машин по майстернях в день Пасхи, поширював чутки по селу про те, що молодь, яка буде займатися в КСМ, буде  знеславлена,  в результаті чого  молодь, що  була  намічена до рядів КСМ, відмовилася від вступу в КСМ. Намагався розкласти агротехніка колгоспу Зауера, мовлячи йому, що буде голод, що він нічого не одержить,  а  від  Радвлади  нічого  чекати,  критикував  і висміював  радянську техніку, стосовно непродуктивності робіт з  радянськими комбайнерами, щоб зірвати наступну збиральну кампанію». 23 травня 1936 р. спецколегія Одеського облсуду, розглянувши справу А. Окса,  відхилила  інкриміноване  слідством  звинувачення  за  арт. 54–4, з’ясувавши, що він «одержував грошову допомогу не від буржуазних комітетів чужоземних держав, а з Міжнародного Червоного Хреста. Також провокаційних листів на адресу буржуазних комітетів не складав і не направляв». Водночас суд підтвердив доведеність скоєння А. Оксом злочину за арт. 111 КК УСРР (здійснення релігійних обрядів без дозволу влади) та за арт. 54–10 КК УСРР (ведення контрреволюційної агітації). Вирок було пом’якшено,  «зважаючи на  старечий вік обвинуваченого Окса (65 років) та його хворобливий стан», і призначено, як для тодішніх часів, порівняно лагідне покарання — висилку за межі України — до Казахстану, із забороною проживання в інших місцевостях Радянського Союзу  терміном  на  6 років  з  поразкою  прав  терміном  на  5 років.  Відбував покарання в Казахстані, пізніше — у Новосибірській обл., де був у 1937 р. заарештований. Подальша доля не відома. Реабілітовано  А. Окса прокуратурою Одеської обл. 22 січня 1993 р.

 зміст

О. Опольський Ігнатій

(źródło:  http://katolicy1844.republika.pl)

   Опольський Ігнатій  народився у 1885 році в Сниткові на території кам’янецької дієцезії. Закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1916 році прийняв пресвітерські свячення. Не залишив своєї парафії не дивлячись на захоплення влади більшовиками. Перший раз був арештований і засуджений у 20-х роках ХХ ст. Після відбуття вироку, повернувся до своєї парафії.   Останній раз був заарештований 27 січня 1930 року в парафії Романів житомирського деканату. Спочатку перебував у в’язниці в Житомирі, потім у Києві, де 10 травня 1930 року під час групового процесу польських священиків з України «трійкою» колегії ОДПУ  УРСР був засуджений до 8 років таборів без права перегляду справи. 27 січня 1931 року був скерований до політізолятора у Ярославлі, який був відомий своїм надзвичайно суровим режимом.
   О. Опольський страждав від хвороби серця, печінки і сечовивідної системи. У листі з 22 лютого 1932 року, написаному до Катерини Пєшкової, згадував, що вже понад рік не отримує жодної  матеріальної допомоги, але просив лише, якщо це можливо, прислати йому Біблію на російській мові, або іншій мові, бажано французькій. Виражав також бажання, щоб його внесли до списку обміну полоненими. У листі з 26 жовтня 1933 року його брата Юліана Опольського, секретаря міського суду у Луцьку, до Примаса  Польщі, є прохання посприяти його відправленню до Польщі, адже о. Ігнатій вже 3-тій рік знаходився у списку політичних в’язнів, які передбачені для обміну полоненими між Польщею та СРСР. У наступних листах Ю. Опольського до Примаса Польщі є інформація, що о. Ігнатій до 15 вересня 1933 року перебував у в’язниці в Ярославлі, а потім був депортований до табору на Соловецьких островах і опинився у таборі на Великому Острові. Соловецькі табори славилися особливо важкими і вбивчими умовами праці, жорстокими комендантами, масовими вбивствами і знищеннями в’язнів. Під час суворої зими 1929/30 р. у таборах на островах Білого моря загинуло 20 000 в’язнів.
   Міністр Юзеф Бекк у листі з 22 грудня 1933 року до Примаса Польщі, запевняв, що МЗС доручило делегату Польського Червоного Хреста у Москві дослідити стан здоров’я о. Опольського і видало інструкцію як оточити о. Ігнатія турботою і опікою.
   О. Опольський був заарештований у таборі на Соловецьких островах 21 листопада 1937 року і «трійкою» УНКВС ленінградської області засуджений до найвищої міри покарання.  О. Ігнатій Опольський був розстріляний 8 грудня 1937 року у соловецькій в’язниці. Його батько також був ув’язнений, а старенька мати - виселена з родинного будинку залишилася без жодних засобів до існування. 

               зміст

 О. Пфлуг Фердинанд

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.420-421
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.390 – 391)

   Пфлуг Фердинанд народився 16 лютого 1894 р. в с. Потьомкіно біля м-ка Високопілля на Херсонщині у багатодітній родині з німецького села. Теологічну освіту здобув у духовній семінарії Тираспольської дієцезії в Саратові, після закінчення якої у 1915 р. вступив до Санкт-Петербурзької імператорської римо-католицької духовної академії. У 1917 р. був висвячений на священика. Внаслідок ліквідації більшовиками духовної академії у 1918 р., після 3-го курсу навчання змушений був повернутися до батьків у с. Потьомкіно. Одержавши восени  1918 р.  від церковного керівництва призначення на посаду помічника настоятеля костелу Успіння Пресвятої Богородиці в м. Одеса (близько 15 тис. парафіян), приступив до виконання покладених на нього обов’язків.  Пізніше, працюючи  з 1922 р.  настоятелем цієї парафії,  потрапив  під  постійний  нагляд  і тиск з  боку ДПУ.  В  1924 р.  у судовому порядку був оштрафований за порушення радянського законодавства про працю. У червні 1927 р. заарештований співробітниками Одеського окрвідділу ДПУ УСРР і впродовж 3 місяців перебував у в’язниці за  звинуваченням у шпигунстві на користь  Німеччини, приводом  для чого  слугувало спілкування священика з працівниками німецького консульства в Одесі. Після звільнення з тюрми  у вересні того ж року одержав від прелата Й. Крушинського  призначення  на  посаду  настоятеля  римо-католицької парафії у м. Єнакієво (Риково) Артемівської окр. У грудні 1927 р. був змушений звернутися до  Генерального консульства  Німеччини у Харкові з проханням допомогти парафіянам відстояти костел, намічений владою до закриття. Завдяки своєчасному і наполегливому втручанню цього дипломатичного представництва Єнакіївський костел залишився тоді у розпорядженні релігійної громади. 15 жовтня 1933 р. був заарештований працівниками Риковського райвідділу ДПУ  УСРР Донецької  обл. і звинувачений у провадженні розвідувальної діяльності на користь Німеччини. Ухвалою судової трійки при колегії ДПУ УСРР від 26 лютого 1934 р. його згідно з арт. 54–6 та 54–11 КК УСРР на  10 років було ув’язнено у ВТТ. Покарання відбував на  Колимі, де й помер 22 серпня 1943 р.

 зміст

О. Пясецький Франциск

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.391)

   Пясецький Франциск  (1874 – 1905 – 1931). Походив з кам’янецької дієцезії. Закінчив духовну семінарію у Житомирі. У 1906-1907 роках був вікарієм парафії Пуліни в філіальному костелі в Покостівці. У 1910 році був призначений адміністратором парафії Уланів (у 1918 році налічувала 1774 вірних) у літинському деканаті.  Від 1914 року до половини 20-тих років був адміністратором парафії Острожек ( у 1918 році налічувала 1658 вірних) у вінницькому деканаті. У 1920 році був призначений тимчасовим адміністратором парафії Уланів. Опікувався також парафією Янів (у 1918 році налічувала понад 1700 вірних), а також іншими парафіями у цьому ж деканаті. Невідомо дата його арешту та ув’язнення. Помер 27 березня 1931 року у в’язниці в Бердичіві. Не дивлячись на прохання вірних, тіло священика їм не видали, що може свідчити про те, що його били та катували.

зміст

       О. Пєткевич Адольф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.391)

   Пєткевич Адольф (1871 – 1896 – 1933). Народився у Клівані на території волинської губернії. Належав до житомирської дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1902-1904 роках був адміністратором парафій: Кунів ( у 1918 році налічувала 3904 вірних) в деканаті Заслав, Ушомир (1905-1910) в деканаті Овруч, Остропіль (1914 – 1920) у житомирському деканаті, а потім (1923 – 1925) парафії Красилів. Був також тимчасовим адміністратором парафії Кульчини. Служив також у Білій Церкві. Заарештований у Фастові біля Києва 7 лютого 1930 року. Перебував у в’язницях в Білій Церкві, Харкові та Києві. Під час групового процесу католицьких священиків у Києві 10 травня 1930 року засуджений «трійкою» колегії ОДПУ за антирадянську діяльність на 3 роки адміністративного заслання до табору. 26 травня 1930 року засланий до політізолятора в Ярославлі. У серпні 1932 року (ніби після закінчення вироку) засланий на 3 роки до Архангельська. Перебував там у дуже складній матеріальній ситуації через слабке здоров’я та відсутність праці. У кількох листах з 1933 року (останній з 18 вересня) звертався до Польського Червоного Хреста у Москві про допомогу. Помер 26 вересня 1933 року о 12-тій годині в Архангельську, після багатомісячного плевриту. Похорони відбулися 28 вересня на католицькому цвинтарі у цьому місті.

 зміст

О. Пьотровський Леон

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.393 - 394)

   Пьотровський Леон (1878 – 1909 – 1937). Народився в селі Мушурів у повіті Умань. Походив з Луцько-житомирської дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії. Був вікарієм парафій: Фельштин (1910), Ушомир (1914) і адміністратором парафії Скурче в деканаті Луцьк (1918). У 1919 – 1924 роках служив на території тираспольської дієцезії, де після о. Радзинського був призначений о. О. Флекком адміністратором парафії в Єлисаветграді.  Залишався там до 1924 року. У цьому ж році перебував протягом кількох тижнів в арешті ДПУ, звинувачений у ніби розбазарюванні церковного майна. Знову заарештований не кілька тижнів за підозрою у співучасті у політичній змові. Після цього о. Леон переїхав до парафії Золотопіль, де був душпастирем. У 1925 році повернувся на територію житомирської дієцезії, де був адміністратором парафії Лисянка і тимчасово парафії Звиногородка у звиногородському деканаті. Не маючи постійної прописки, у 1924 – 1930 роках обслуговував також парафію Брусилів. Доїжджав також до парафії Ірпінь у київському районі, а також Народичі (деканат Овруч), Розважів, Бородянка, Чорнобиль і Хабне у районі Коростишів.  Втретє заарештований 9 квітня 1932 року в парафії Народичі. Інформацію про це польське МЗС переслало Примасу Польщі у листі з 18 травня 1932 року. Здається, що був перевезений до в’язниці ДПУ у Києві. Звинувачений у тому, що відвідував польське консульство у Києві, де передавав інформацію про становище католицької Церкви, а також «про один з мостів києво-сарненської залізниці, призначеним на час війни». Свою провину не визнав. Рішенням «трійки» 11 липня 1932  року був засуджений до 5 років таборів. Колегія ОДПУ рішенням від 8 жовтня збільшило міру покарання на 10 років виправних робіт у таборі. Депортований до місцевості Явас в Мордовії ТЕМЛАГу ОДПУ. 14 жовтня 1937 року ОСО  НКВС засуджений до найвищої міри покарання і 1 листопада цього ж року розстріляний.

зміст

О. Пшисєцький Ян

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.400-401)

   Пшисєцький Ян (1859 – 1882 – після 1937 ?). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Закінчив духовну семінарію у Житомирі. Від 1892 року був капеланом і катехитом міських шкіл і гімназії в Умані. У 1910 році став адміністратором цієї парафії (у 1918 році налічувала 2396 вірних). Працював там й надалі в 30-х роках, хоча вже був сліпим старцем був також душпастирем інших, навколишніх парафій.  У 1932 році відзначав в Умані 50-ліття свого священства. Керівник Генерального Консульства Польщ і у Києві, Ян Карша-Сєдлевскі, у листі до МЗС  з 17 січня 1936 року доносив про розграбування і закриття костелу в Умані і повному позбавлені о. Пшисєцького засобів до існування. О. Ян перебував в Умані ще у 1937 році вже як єдиний на Поділлі та Волині католицький священик. Мав на той час вже 80 років. Його присутність в Умані, без права залишати місто, підтверджує також А. Понінський у своєму списку священиків з березня 1937 року. У листі Консульського Відділу Посольства Польщі в Москві до МЗС з 28 червня 1938 року згадується як, скоріш за все заарештований у 2 половині 1937 року. Подальша доля священика невідома.

 зміст

О. Пузиновський Марек

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.402)

   Пузиновський Марек (1869 – 1893 – після 1937?). Належав до Луцько-житомирської дієцезії, потім житомирської. Був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1894 році був вікарієм в парафії Новоград-Волинський, а у 1902 році був адміністратором парафії Горохів. У 1904-1915 роках був адміністратором парафії Острог у заславському деканаті. Від 1910 році був заславським деканом. У 1918-1925 роках – адміністратор парафії Шумськ у кременецькому деканаті, а потім настоятелем парафії Ісаховці в деканаті Острог, а також тимчасовим адміністратором парафій: Теофіполь, Ямпіль і Лаховці (деканат Острог), а також парафій Баранівка та Бараше, деканат Звягель. Дата арешту – невідома. На початку 1927 року працював на території житомирської дієцезії. У списку апостольського адміністратора у Москві єп. Пія Ежена Невьо, який згадував священиків, котрі послуговували в Україні  у 1933 році, згадується, що о. Марек перебував у той час в Олевську без права залишати місто. Заарештований у лютому 1934 року. Перебував у житомирській в’язниці і 15 жовтня 1935 року засуджений Колегією НКВС на три роки таборів. У травня 1937 року перебував у таборі Уссурійська Залізна Дорога, звідки у квітні 1938 року вислав лист.  У листі до Польського Червоного Хреста у Москві, який був висланий 3 квітня 1937 року написав, що отримав «польський документ», який дозволяє виїхати до Польщі. Існує інформація, що після звільнення з табору приїхав до Житомира і мав знищене здоров’я. Так як костели в Житомирі були вже закриті, таємно відправляв Служби Божі, дякуючи допомозі укритих сестер з безгабітового згромадження Слуг Ісуса. Цю інформацію підтверджує список А.Понінського з березня 1937 року, в якому о. Марек згадується. У списку відзначено,  що отець не мав права залишати місто. Через пару місяців був знову заарештований і вивезений. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Райко Станіслав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.404)

   Райко Станіслав (1873 – 1902 – 1973). Народився в Старокостянтинові в волинській губернії. Належав до кам’янецької дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії. Потім навчався у Духовній академії в Петербурзі.  Отримав титул магістра теології. У 1918 році був адміністратором парафії Брусилів (1987 вірних) в деканаті Радомишль, а у 1920 році катехитом у Сквирі на території Луцько-житомирської дієцезії. Від 1922 року був адміністратором парафії Дзигівка (у 1918 році налічувала 3219 вірних) в деканаті Ямпіль. Залишався  там також у 1928 році. У 1935 році перебувава на Білорусі і у 1936 році бу адміністратором парафії св. Барбари у Вітебську, а трохи пізніше парафії Смоляни в районі Орши. Був там заарештований 13 лютого 1937 року як ніби учасник повстанської організації ПОВ (Польська організація військова). 25 серпня 1937 року був засуджений на смерть колегією НКВС. Вирок був виконаний через два дні, 27 лютого 1937 року у в’язниці НКВС у Мінську. Того самого дня розстріляно ще 4-х священиків з Білорусі.

зміст

О. Райхерт Циряк

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.405)

   Райхерт Циряк (1870 – 1893 – 1938). Народився 28 жовтня в Растадт у херсонській губернії. Належав до тираспольської дієцезії. Духовну семінарію закінчив в Саратові. Від 1894 був вікарієм в Ельзасс в деканаті Одеса, а потім від 1910 року катехитом у школах в Ландау у тому самому деканаті. У 1928 року був настоятелем парафії Василівка під Одесою. Заарештований в Ландау у 1935 році. 21  лютого 1936 року рішенням спеціальної обласної колегії суду в Одесі був засуджений на 5 років заслання і у липні цього ж року був скерований до Каркалінська в Алма-Атинській області. У червні 1938 року був заарештований на засланні і 4 жовтня рішенням «трійки» був засуджений до найвищої міри покарання. Розстріляний 8 жовтня 1938 року.

зміст

О. Розенбах Якоб 

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.412)

   Розенбах Якоб (1885 – 1909 – po 1937). Народився в німецькій колонії в Маріенфельд в саратовській губернії. Належав до тираспольської дієцезії. Був випускником духовної семінарії в Саратові. Після закінчення семінарі був скерований на навчання до Духовної академії в Петербурзі. Начавчання перервав у 1909 році. Від 1912 року був настоятелем парафії Ямбург в деканаті Катеринослав.  Заарештований 12 жовтня 1929 року і ув’язнений в Дніпропетровську. Засуджений на 5 років таборів і висланий до табору на Соловках з кінцем вироку 12 жовтня 1934 року. До табору прибув 23 квітня 1930 року. У 1932 році працював у таборі на острові Анзер, де був заарештований разом з 32 священиками у зв’язку з викриттям ніби таємного антирадянського угруповання, організованого там серед католицьких духовних. Управління УСЛАГу на засідання 9 липня 1932 року відносно його особи прийняв наступне рішення: «Представити акт звинувачення і виступити з поданням продовжити термін відособлення до 10 років. До моменту отримання рішення тримати в ізоляції від інших священиків». Під час слідства сказав м.ін.: « Що стосується католицизму, то я не зміню власних переконань. Таким самим витривалим, вірним, яким я був перед арештом і засланням до таборів, я залишився й надалі. Не відчуваю ненависті до радянської влади, але ніколи я не міг підтримувати безбожність і не я не буду чинити проти власного сумління». Звільнений з табору у листопаді 1933 року і скерований на заслання до Курська. Останній лист вислав звідти у листопаді 1936 року. У списку А. Понінського з березня 1937 року є інформація що на той час залишався там й надалі. Перед початком ІІ світової війни ніби був звільнений. Подальша доля священика невідома.

зміст