Священики вбиті, закатовані, померлі в таборах,
або на засланні
(частина 2)

99. О. Рошкевич Болеслав (помер у таборі Кузема у 1937 р.)

100. О. Руденко Андронік (помер у таборі у 1951 р.)

101. О. Сабудзинський Себастьян (був заарештований на засланні у ІІ пол. 1937 р. – подальша доля невідома)

102. О. Садовський Юзеф (вбитий після 1927 р. на території львівської архідієцезії)

103. О. Савіцький Олександр (перебував у таборі на Соловках, після 1937 р. його доля невідома)

104. О. Савінський Юзеф (був заарештований у 1939 р. в Ташкенті, подальша доля невідома)

105. О. Сімон Емануїл (засуджений на 10 р. таборів, перебував на Соловках, після 1927 р. його доля невідома)

106. О. Сквірецький Вікентій ( засуджений на смерть у 1936 р. у Дніпропетровську, подальша доля невідома)

107. О. Слотвінський Адольф (заарештований на засланні у 1938 р., подальша доля невідома)

108. О. Словінський Станіслав (розстріляний в Саратові у 1938 р.)

109. О. Собанський Серафін (помер у в’язниці у 1925 р.)

110. О. Совінський Юзеф (заарештований на засланні у ІІ половині 1937 р., подальша доля невідома)

111. О. Стілле Міхаель (перебував на засланні, після 1938 р. його доля невідома)

112. О. Строчинський Віктор (розстріляний у 1938 р. у Сиктивкарі)

113. О. Струсевич Миколай (розстріляний у в’язниці у 1938 р.)

114. О. Таубергер Йоганнес (у 1935 р. засуджений на 10 років таборів – подальша доля невідома)

115. О. Токажевський Мар’ян (під час етапу з Луцька до Києва, ймовірно, загинув – подальша доля невідома)

116. О. Трачинський Антоній (заарештований на засланні у 1937 р., подальша доля невідома)

117. О. Туровський Максиміліан (висланий на Соловки, після 1937 р. його доля невідома)

118. О. Тисовський Казімєж (клерик, у 1935 р. був висланий до Самарканду, подальша доля невідома)

119. Єпископ Фрізон Олександр  (розстріляний в Криму у 1937 р.)

120. О. Фройліх Aнтон (засуджений до виправних робіт у таборі, подальша доля невідома)

121. О. Фурх Йоганн (у 1929 р. засланий на Соловки, де помер у 1930 р.)

122. О. Хатценболлер Міхаель (у 1937 р. помер у в’язниці у Маріуполі)

123. О. Хойт Петер (засуджений до 10 років таборів, після 1941 р. подальша доля невідома)

124. О. Чирський Франциск (у 1930 р. засуджений на 7 років таборів на Соловках, помер на «поселенні», дата смерті невідома)

125. О. Шайнер Йозеф (розстріляний у 1922 р.)

126. О. Шнайдер Йоганнес (у 1944 р. був розстріляний радянськими содатами)

127. О. Шенфельд Алоїзій  (Alois) (помер у таборі в Казахстані у 1938 р.)

128. О. Шептицький Теофіл (помер після знущання більшовиків у 1918 р.)

129. О. Шиманський Вацлав (розстріляний 8.12.1937 р. на Соловках)

130. О. Шиманський Валеріан (у 1922 р. засуджений до смертної кари, яка була замінена на ув’язнення, був звільнений, помер, дата і обставини смерті невідомі)

131. О. Шишко-Богуш Ришард (розстріляний 8.12.1937 р. у в’язниці в Ленінграді)

132. О. Шишко Людвіг (ув’язнений у 1922 р. у Вінниці, подальша доля невідома)

133. О. Шонфельд Якоб (був вивезений до Новосибірська, після 1931 р. його доля невідома)

134. О. Шуберт Павло (розстріляний у 1937 р.)

135. О. Яросинський  Броніслав (повинен був відбутися процес над ним у Харкові – подальша доля невідома)

136. О. Яхневич Станіслав (розстріляний у 1937 р. на Магадані)

137. О. Яуфманн Пилип (перебував на засланні в Омську, потім в Караганді – подальша доля невідома)

 

О. Рошкевич Болеслав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.413)

   Рошкевич Болеслав (1884 – 1907 – 1937). Належав до кам’янецької дієцезії. Духовну семінарію закінчив у Житомирі. У 1910 році був вікарієм парафії Матері Божої з гори Кармель в Бердичіві. У 1913-1918 роках і, мабуть, пізніше, був адміністратором парафії Криве Озеро в деканаті Балта. В половині 20-х років був також адміністратором парафії Стара Сенява, а потім Новокостянтинів.  Ми не знаємо дати арешту і терміну вироку. У грудні 1936 року перебував у таборі у місцевості Кіровська Залізна Дорога. У списку А. Понінського з березня 1937 року згадується як в’язень табору Кузіма. Останній раз писав з табору до Польського Червоного Хреста у Москві у квітні 1937 року. Лист керівника Консульського Відділу Посольства Польщі в Москві до МСЗ з 28 червня 1938 року подає інформацію, що о. Рошкевич помер у таборі Кузіма, Кіровська Залізна Дорога.   

зміст

О. Руденко Андронік

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.415)

   Руденко Андронік (1894 – 1920 – 1951). Народився 17 травня в місцевості Ставище у київській губернії як син православного священика. Закінчив православну духовну академію у Житомирі і як целібатарій у 1920 році прийняв священицькі свячення (церковна влада погодилася на це, знаючи його наукові інтереси). Закінчи в факультет історії мистецтва у Київському університеті (1915 – 1920). Як духовний православний звернувся з проханням прийняти його до католицької Церкви. Його прохання виконав апостольський адміністратор житомирської дієцезії о. Теофіль Скальський, який порадив йому, однак, залишитися у православній парафії. Після його переходу до католицької Церкви, його батько та брат, також православний священик, зірвали з ним стосунки. Разом з о. Андроніком на католицизм перейшла уся православна парафія з-під Білої Церкви. Наступник о. Теофіла Скальського о. Казімєж Накренцький отримав у Римській Курії для  о. Руденка згоду на біритуалізм.  Після її отримання о. Руденко служив польською мовою у латинському обряді як вікарій парафії св. Олександра у Києві, а потім був скерований до парафії Чуднів у житомирському деканаті. Служив там до 1933 року, маючи під опікою також інші залишені парафії у житомирській дієцезії. Апостольський адміністратор у Мокві, єп. Невьо, характеризував його як дуже ревного душпастиря. О. Руденко був заарештований НКВС 20 серпня 1935 року. 13  грудня цього ж року був засуджений до 7 років таборів і 3 роки позбавлення громадянських прав.  Втік з місця відбування покарання і переховувався. Знову заарештований у 1939 році і 25 вересня київським окружним судом засуджений до 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. 14 липня  1940 року прибув на Магадан, де працював у медичному закладі МАГЛАГу. Від лютого 1945 року, після закінчення медичних курсів, працював фельдшером. У січні 1947 року перебував у транзитному таборі. У жовтні 1950 року перебував в Бухті Находка. 12 жовтня 1950 року був перевезений до лікарні Бухта Ваніно, Хабаровський край. Помер у таборі 8 травня 1951 року і був похований на лагерному цвинтарі.

 зміст

О. Сабудзинський Себастьян

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.421)

   Сабудзинський Себастьян (1876 – 1898 – після 1937).  Народився в Кам’янці-Подільському, в православній родині. Закінчив там місцеву православну духовну семінарію.  У 1898 році отримав священицькі свячення і був спочатку православним священиком. У 1915 – 1919 роках мешкав у селі Кулибабінці біля Пікова. Почав спілкуватися з католицькими священиками, м.ін. з о. Макарієм Каровцем і о. Яном Свідерським. Останній, як апостольський адміністратор кам’янецької дієцезії прийняв його у 1927 році  до католицької Церкви і скерував до праці в парафії Бар у вінницькій області. О.  Сабудзинський був біритуалістом. Єп. Пій Ежен Невьо згадує про нього у списку священиків з червня 1933 року як про душпастиря парафії Бар. Заарештований  вперше у 1929 році і висланий до Теміртау, що на кордоні з Монголією. У вересні 1932 року повернувся до Бару і 12 січня 1935 року був знову заарештованйи НКВС. 20-23 квітня відбувся суд, на якому священика було засуджено до 5 років таборів і 3 роки позбавлення громадянських прав. Його адвокат 28 квітня вніс подання про скасування вироку. 26 травня подання було відхилене. У грудні 1935 року о. Сабудзинський перебував у таборі Станція Тайга. Восени 1936 року був скерований на заслання до Ставрополя. За інформацією, що знаходиться в листі керівника Консульського Відділу Посольства Польщі у Москві, Т. Балашкевича, з 28 червня 1938 року, о. Себастьян був заарештований  на засланні у 2 половині 1937 року. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Садовський Юзеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.422)

   Садовський Юзеф (1872 – 1897 - ?). Належав до кам’янецької дієцезії і був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1902 – 1907 роках був адміністратором парафії Куманів у проскурівському деканаті, а від 1910 року адміністрував парафію Городок Подільський ( у 1918 році налічувала 9200 вірних). Коли у 1918 році більшовицька влада націоналізувала церковну землю, о. Садовський, за свідченнями колишніх парафіян, пригрозив анафемою тим, хто буде її займати. За тими самими свідченнями був заарештований у Городку агентами ЧЕКА під час недільного богослужіння у серпні 1919 року. Це викликало бурхливу реакцію людей. Почали бити у дзвони. Перед костелом зібрався великий натовп. Дякуючи цьому, священика звільнили і він закінчив Богослужіння. Того самого дня, вночі, два парафіянина Личняровський і Колуга, вивезли о. Юзефа на тимчасовий польсько-більшовицький кордон, який він перейшов і залишився у Польщі. Згадані парафіяни були заарештовані і пропали безвісті. У 1927 році о. Садовський перебував без призначення у місцевості Сидорів у повіті Гусятин на території луцької дієцезії. Був вбитий бандитами як настоятель парафії Зимна Вода на території львівської архідієцезії.  

зміст

О. Савіцький Олександр

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.426)

   Савіцький Олександр (1881 – 1907 – po 1937). Народився в Ошмяні на Віленщизні. Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Духовну семінарію закінчив у Житомирі. У 1910 році був адміністратором парафії Клівань в деканаті Рівне. У 1914 – 1918 роках був адміністратором парафії Домбровиця у луцькому деканаті. У 1920 році залишився без призначення, а у 1923 – 1924 роках був адміністратором парафії Монастириська і Пятигори в деканаті Умань. У 1924 році викинутий з будинку в Монастириськах. На початку 1927 року надалі служив у житомирській дієцезії. Заарештований 1 лютого і засуджений до 10 років таборів. У вересні 1930 року висланий до політізолятора у Ярославлі. Був там у групі 30-ти польських священиків з України. У січні 1934 і жовтні 1936 згадується занотоване його перебування у таборі на Соловках. Зі інформацією А. Понінського перебував там на початку 1937 року. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Савінський Юзеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.427-428)

   Савінський Юзеф (1881 – 1905 – po 1940). Належав до кам’янецької дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії. Безпосередньо після священицьких свячень був вікарієм в парафії Бар, а в наступних роках служив в Волковинцях, де була філія барської парафії. Від 1910 до 1917 року був адміністратором парафії Китайгород (у 1917 році налічувала 2544 вірних). У 1917 – 1918 роках був вікарієм парафії Солобківці (на той час 3570 парафіян). Пізніше у церковних джерелах згадки про о. Савінського нема. Як в’язня табору на Соловках згадує його М. Ленартович, який перебував там в 20-тих роках. За свідченнями о. Володимира Ценського, головного капелана Польських Збройних Сил у СРСР, занотованими у грудні 1941 року, о. Юзеф Савінський у 1939 році був настоятелем у Ташкенті. У липні цього року, правдоподібно, був заарештований. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Сімон Емануїл

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.433)

   Сімон Емануїл (1871 – 1896 – після 1928). Належав до тираспольської дієцезії. Духовну семінарію закінчив в Саратові. У 1897 – 1900 роках служив у парафії Ямубрг, потім в парафії Царицин (1910-1912). У 1915 році був настоятелем парафії Єнакієво. У академічному році 1917/1918 був економом Вищої духовної семінарії Тираспольської дієцезії і вчителем релігії у нижчій семінарії. У 1921 році, можливо, що й пізніше, був настоятелем парафії Пфайффер. Мав опікуватися також парафією Костхайм. Був заарештований у 1926 році, в парафії Єнакієво, Луганського району, Донецької області, на підставі звинувачення у шпигунстві. Засуджений до 10 років таборів і висланий до табору на Соловках, куди прибув у 1927 році. Перебував там також і в наступному році. Подальша доля невідома.

зміст

О. Сквірецький Вікентій

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.439)

   Сквірецький Вікентій (? - 1912 – 1936?). Належав до тираспольської дієцезії. Від 1914 року був тимчасово адміністратором каплиці в Олександрівську на території парафії Катеринослав (Дніпропетровськ), а у 1928 році адміністратором парафії Костянтинівка в деканаті Сімферополь в Криму. У 1 половині 30-х років служив в парафії Дніпропетровськ. Ще у 1995 році тутешні парафіяни розповідали, що о. Сквірецький у 1936 році був заарештований і засуджений до страти. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Слотвінський Адольф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.443)

   Слотвінський Адольф (1883 – 1910 – після 1937). Народився 18 березня в Устилузі на Волині. Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1914-1918 роках був адміністратором парафії Народичі, в деканаті Овруч, потім (1920 р.), парафії Кульчини в деканаті Старокостінтинів, а пізніше (1923 – 1925 і можливо довше) адміністратором парафії Волочиська у цьому ж деканаті. Опікувався також іншими парафіями. Заарештований 1 січня 1930 року. У 1930 році перебував у в’язниці у Харкові, де  у цьому ж році був засуджений до 3 років заслання. О. Слотвінського вислали до місцевості Усть-Сісольск, республіка Комі. Від 4 січня 1933 року перебував з трирічним вироком адміністративного заслання у місцевості Вольськ у саратовській області. Ліст Консульського Відділу Посольства Польщі у Москві з 28 червня 1938 року до МЗС інформував про його арешт, разом з 16-ма іншими польськими священиками з різних місцевостей. Подальша доля о. Слотвінського невідома.

зміст

О. Словінський Станіслав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.444)

   Словінський Станіслав (1898 – 1921 – 1938).  Народився у волинській губернії, належав до києво-житомирської дієцезії. Навчання розпочав в Житомирській духовній семінарії, а закінчив у 1921 році у Гнєзні, куди з огляду на воєнні дії було перенесено семінарію. Після священицьких  свячень був скерований до служіння у своїй рідній дієцезії на території СРСР, як один з 7 нововисвячених пресвітерів, висланих туди таємно єпископом Ігнатієм Дуб-Дубовським. У 1923 році був адміністратором парафії Романів в деканаті Любар. Заарештований на початку листопада цього року. Незабаром був звільнений і міг повернутися до свого попереднього місця служіння. У 1926 році був знову заарештований і засуджений до 3-х років робіт у таборах. Від 1926 року перебував у таборі на Соловках. У 1929 році був висланий до Наримського краю. На початку 1931 року був звільнений з заслання з забороною поселятися у деяких містах («мінус 6»). Оселився у Саратові, де працював бухгалтером на тютюновій фабриці. Заарештований 26 грудня 1937 року і засуджений до найвищої міри покарання за шпигунство. 5 жовтня 1938 року розстріляний у саратовській в’язниці.

 зміст

О. Собанський Серафін

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.445- 446)

   Собанський Серафін (1872 – 1896 – po 1925). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Був випускником духовної семінарії у Житомирі. Перед 1917 роком був настоятелем у Млинові, деканат Дубно. У 1917 – 1920 роках був тимчасовим адміністратором парафії Іванків у радомишльському деканаті, а потім у 1922 – 1925 роках адміністратором парафії Сміла, Злотопіль, Звенигородка у звенигородському деканаті. Пізніше був адміністратором парафії Чуднів у деканаті Любар. Заарештований ДПУ і ув’язнений. Помер у в’язниці. У серпні 1937 року у Млинові відбулося відкриття пам’ятної таблиці на честь  о. Собанського.

 зміст

О. Совінський Юзеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.450- 451)

  Совінський Юзеф (1880 – 1907 - ?). Народився 17 листопада в Скоках, повіт Вонгровєц, познанське воєводство. Належав до куявсько-каліської дієцезії. Духовну семінарію закінчив у Влоцлавку. Після отримання пресвітерських свячень навчався у Духовній Академії у Петербурзі, а потім розпочав служіння у тираспольській дієцезії. У 1911 – 1917 роках був адміністратором парафії Маріуполь в Катеринославській губернії, деканату Бердянськ, а у 1918 році парафії Бахмут у цьому ж деканаті. Пізніше опинився у Польщі і приймав участь у великопольському повстанні. У 1919 – 1920 був капеланом військ у ранзі капітана. У 1920 році протягом певного часу перебував на території плоцької дієцезії. Під час польсько-більшовицької війни потрапив у полон. Інші джерела подають, що у 1920 році добровільно відправився для служіння серед поляків СРСР на території Луцько-житомирської дієцезії. В схематизмі цієї дієцезії з 1923 і 1925 років о. Юзеф Совінський згадується як адміністратор парафії Кунів в деканаті Заслав. Раніше не фігурує  в схематизмах, що свідчить про те, що він прибув іншої дієцезії. У 1927 році був заарештований в Куневі і засуджений до 5 років таборів на Соловках. Етапами, через в’язниці у Житомирі і Києві, був перевезений до московської «Бутирки», звідки у 1928 році був відправлений до табору на Соловках. Прибув туди 16 травня 1928 року. У 1 половині 1930 року перебував на острові Анзер. Після викриття ніби існуючого серед 32 католицьких священиків, які там перебували, антирадянського угруповання, керівництво УСЛАГу 9 липня 1932 року відносно його особи прийняла наступне рішення: «… тримати під вартою і скерувати до диспозиції ОО ПП ОДПУ в ЛОВ. Примас Польщі Август Хлонд на прохання родини і друзів звертався до МЗС Польщі втрутитися у справу о. Совінського. 18 червня 1928 року міністр закордонних справ інформував Примаса, що доручив польському Посольству у Москві невідкладно зайнятися справою священика, допомогти йому і внести його до списку обміну полоненими, що було за словами міністра досить проблематичне, адже о. Совінський не скористався у відповідний час з можливості отримати польське громадянство, що було гарантоване Ризьким трактатом з 1921 року. Це пояснення не зовсім ясне, адже обмін охоплював священиків з радянським громадянством. Інтервенція польської влади виявилася безрезультатною. На Соловках о. Совінський перебував до 5 липня 1932 року, коли був перевезений до Ленінграду.  Від вересня 1932 року до осені 1933 року служив при костелі св. Казимира у цьому місті. Лист 5ти священиків (Франциска Буяльського, Доната Новіцького, Болеслава Савіцького, Василія Стисло, Франциска Троцького), які перебували разом з о. Совінським в таборі, і дякуючи обміну полоненими 15 вересня 1932 року разом з іншими прибули до Польщі, скерований до Примаса Польщі, інформував, що о. Совінському запропонували у Ленінграді звільнення взамін за співпрацю з ДПУ і слідкування за домініканцем-французом о. Жан-Марі-Феліксом Амурду. О. Юзеф цю пропозицію відкинув, тому у 1933 році був заарештований і ув’язнений у тяжкій місцевій в’язниці. Міністр Юзеф Бекк у черговому листі до Примаса з 22 грудня 1933 року запевняв, що МЗС доручило Польському Посольству у Москві докласти усіх зусиль, щоб допомогти о. Совінському. Він на той час перебував в політізоляторі в Орлі. МЗС за посередництвом Польського Червоного Хреста намагалося отримати дозвіл на виїзд священика до Польщі. Однак, ці старання були безрезультатними. У списку А. Понінського з березня 1937 року згадується, що о. Совінський перебував на той час на засланні у Ташкенті. Лист консульського відділу Посольства Польщі у Москві інформував про його ймовірний арешт у 2гій половині 1937 року під час масових арештів священиків різних віросповідань. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Стілле Міхаель

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.454- 455)

   Стілле Міхаель (1893 – 1925 - ?). Належав до тираспольської дієцезії. У 1914 – 1917 роках служив у війську, а після цього працював вчителем біля Маріуполя. У 1925 році прийняв священицькі свячення.  Був адміністратором кількох парафій, м.ін. парафії Урбах в деканаті Маріеньаль/Одеса. Заарештований 2 лютого 1930 року на Поволжі. Був одним з 8 німецьких священиків заарештованих там на початку цього року.  Звинувачений у політичних злочинах і засуджений 6 червня 1931 року колегією ОДПУ на 3 роки таборів. В 1 половині 1932 року був ув’язнений у Ярославлі. У листі Т. Блашкевича, керівника Консульського Відділу Посольства Польщі у Москві з 28 червня 1938 року до МЗС о. Міхаель згадується як один з 9 священиків німецького походження, які перебували на той час на засланні. Подальша доля невідома.

зміст

О. Строчинський Віктор

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

   Строчинський Віктор народився 17 жовтня 1868 року в селі Міклаше на Волині, в шляхетській родині. Коли закінчив гімназію у Житомирі, вступив до місцевої духовної семінарії. Після закінчення семінарії у 1891 році отримав пресвітерські свячення.  У наступному році став вікарієм луцького кафедрального костелу. Від 18294 року був адміністратором парафії Литовіж в деканаті Володимир Волинський. У 1901 – 1909 роках служив у парафії Заслав. Наступною його парафією була Мурафа, в деканаті Ямпіль, яка у 1918 році налічувала 9 190 вірних. Коли у 1921 році встановлено кордон між Польщею та більшовицькою Росією, його парафія опинилася на території, яка підлягала комуністичній владі. О. Віктор, не дивлячись на це, не залишив своєї вівчарні і залишився зі своїми парафіянами. У половині 20-х років був ямпільським деканом і опікувався парафією Молчани, яка налічувала 1 356 вірних.
   14 лютого 1930 року о. Строчинський був заарештований у Мурафі. Через 3 місяці «трійка» ОДПУ засудила його до 5 років таборів. У 1931 році перебував у політізоляторі у Ярославлі у групі 30 польських священиків з України. Коли наступного року сімох серед 32 ув’язнених на той час священиків  внесено до списку обміну полоненими, не виявив бажання залишити СРСР, сподіваючись повернутися до служіння у своїй парафії. Незабаром був засуджений на 5 років таборів на Соловках. У листопаді 1934 року перебував  таборі Кем. У наступному році тимчасово перебував у в’язниці в Ленінграді. У 1935 році о. Строчинський був засланий до Сиктивкару – столиці Комі. Разом з ним був засуджений на 3 роки заслання о. Миколай Струсевич. Вони разом оселилися в орендованій кімнаті, а потім в окремих будинках на околицях міста, у районі Тентюково. За слідчими протоколами НКВС отримували матеріальну допомогу віж Міжнародного Червоного Хреста і Польського Червоного Хреста у Москві, а через ці інституції від польських, фінських і латвійських філантропічних організацій. За ним постійно слідкувало НКВС. Також парафіяни з Мурафи висилали йому посилки з продуктами і гроші.
   Під кінець липня 1937 року начальник УНКВС Комі АССР лейтенант Ковальов, а також начальник 3 відділення молодший лейтенант Онєгін звернувся до прокурора Комі, щоб останній видав розпорядження арештувати священиків. Аргументація була наступна: «систематичне підтримування зв’язку з цілою низкою філантропічних закордонних організацій і проведення контрреволюційної, фашистської і поразницької пропаганди». Прокурор Попков виразив згоду і у серпні 1937 року був заарештований і посаджений у внутрішню в’язницю НКВС у Сиктивкарі. Наступного дня розпочалося слідство, яке вів слідчий Базов. З огляду на відсутність необхідних результатів, підставою звинувачення стали зізнання одного з засланих до Сиктивкару поляків.   В них він ніби подав, що обоє засуджених говорили про кращі умови життя у Польщі, хвалили Пілсудського, а також передбачали поразку СРСР у випадку війни з Німеччиною. Засуджені не визнали свою вину. Слідство закінчилося 14 серпня 1937 року ствердженням вини засуджених і внеском про вирок смерті для обох. Його обґрунтування було наступним: «систематично підтримували зв'язок з різними закордонними філантропічними організаціями, систематично проводили контрреволюційну і фашистську агітацію, стверджували, що Пілсудський і Троцький це розумні люди, що за більшовиками йде маленька група людей, щ у випадку війни СРСР згине».    10 січня 1938 року ОСО НКВС визнало о. Строчинського і о. Струсевича винними у шпигунстві, антирадянській агітації і пропаганді і видало на обох смертний вирок через розстріл. Протягом тижня перебували у камері смерті міської в’язниці.
   О. Віктор Строчинський і його товариш були розстріляні 18 січня 1938 року у Сиктивкарі молодшим лейтенантом НКВС Онєгіним. Місце виконання вироку і поховання тіл залишається невідомим. У 1989році розстріляні священики прокурором Комі були повність реабілітовані.

зміст

О. Струсевич Миколай

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.457- 458)

   Струсевич Миколай (1885 – 1911 – 1938). Народився в Барі на Поділлі у родині землеробів. Закінчив 6 класів гімназії у Немірові, а потім вступив до Житомирської духовної семінарії. Належав до Луцько-житомирської дієцезії. У 1913 -1914 роках був адміністратором парафії Новосілка (у 1918 році налічувала 1623 вірних) в деканаті Летичів, а від 1914 року до арешту адміністратором парафії Новий Завод (у 1918 році налічувала 6580 вірних) в деканаті Новоград-Волинський (пізніше житомирський деканат). Його постійно переслідувала ДПУ, м.ін. він пережив замах на своє життя у костелі. Священика довгий час захищали парафіяни, а ночами він переховувався. Вкінці 1929 року його непомітно викрало ДПУ. Формальна дата його арешту 18 січня 1930 року. У 1 половині 1931 року перебував у політізоляторі в Ярославлі у групі 30 польських священиків з України. Перебував там ще у серпні 1932 року і виражав бажання бути внесеним до списку обміну полоненими з Польщею. Був засуджений до 5 років таборів на Соловках. Відбував вирок, м. ін. на Великому Острові. Після відбуття частини покарання отримав наступний вирок: 3 роки заслання спочатку до Архангельська, де – як писав до Польського Червоного Хреста у листі з 31 березня 1935 року – опинився в умовах в матеріальному плані гірших, ніж на Соловках. 5 серпня 1935 року перебував у в’язниці у Архангельську, потім висланий на Сибір. Перебував у столиці Комі Сиктивкарі разом з о. Віктором Строчинським. З того часу їх долі були однаковими. Разом з о. Віктором о. Миколай у липні 1937 року був заарештований і 10 січня 1938 року на підставі звинувачення у контрреволюційній і антирадянській агітації засуджений на смерть. Перебуваючи у в’язниці у Сиктивкарі разом з неяким Юзефом Яхновським, конфідентом НКВС, о. Струсевич сказав йому, що після першого арешту міг виїхати до Польщі, але не зробив цього з огляду на своїх парафіян, що отримує від них матеріальну допомогу і листи, що свідчать про пам'ять та прив’язаність , тому він сподівається, що про його арешт знають на заході і, що він разом з о. Строчинським не будуть розстріляні. За свідченнями Яхновського о. Струсевич у в’язниці поводився дуже мужньо.  Був розстріляний разом з о. В. Строчинським 18 січня 1938 року у Сиктивкарі молодшим лейтенантом НКВС Онєгіним. Місце виконання вироку і поховання тіл залишається невідомим. У 1989році розстріляні священики прокурором Комі були повність реабілітовані.

 зміст

О. Таубергер Йоганнес

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.426-427,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.479-480)

      Таубергер Йоганнес народився 29 грудня1890 р. в с. Клостендорф біля м-ка Берислав  Херсонської губ. у багатодітній селянській родині, німець, громадянин УСРР. Теологічну освіту здобув у духовній семінарії Тираспольської дієцезії в Саратові та в Санкт-Петербурзькій імператорській римо-католицькій духовній академії. На священика висвячений у 1915 р. Прибувши у травні 1918 р. із Петрограда в рідне село, з вересня того ж року працював особистим  секретарем єп. Кесслера і викладачем  догматики в  духовній  семінарії,  що перемістилася  із Саратова до  Одеси. У 1919 р. викладав латинь в гімназії кол. Карлсруе біля Миколаєва, 1920–1922 рр. працював адміністратором парафії Зельц Одеського  деканату. Брав  активну  участь  в роботі АРА та  інших організацій  по боротьбі  з голодом на півдні  України.  У  червні  1922 р. призначений настоятелем костелу  кол. Карлсруе.  Перебував  під  слідством  в 1923 р.  за  те,  що в нього гостював працівник консульства Німеччини в Одесі. Заарештований  28 листопада 1934 р.  співробітниками ОВ  Одеського облуправління НКВС УСРР. В поданій у зв’язку з цим довідці сільради кол. Карлсруе особа отця характеризувалася таким чином: «[...] гр. Таубергер Іван  Лаврентійович  за  соцстановищем куркуль, походить  із  поміщицької сім’ї, в с. Карлсруе прибув і поселився у 1922 р. і до цього часу був настоятелем римо-католицької церкви. Починаючи з 1929 р., держполіткампанії по с. Карлсруе не виконувалися, хлібоздачі за 1930, 1931, 1932 і 1933 рр. не виконувалися, в 1934 р. хлібоздачу виконано в зв’язку з наданням великої  знижки.  Невиконання держполіткампаній по с. Карлсруе викликані тим, що отець Таубергер І. Л. відривав колгоспників від роботи своїми  частими  проведеннями  Богослужінь,  що  проводилися  з великим затягуванням часу і було пов’язано з масовим виходом колгоспників у поле, внаслідок чого хліб вчасно не був зібраний. Отець Таубергер І. Л. займався допомогою німецькому населенню шляхом писання листів і дачі  адрес в Німеччині, за якими одержували як допомогу фашистські марки». На допитах о. Таубергер повідомив про масштаби смертності від голоду в кол. Карлсруе у 1933 р. 3 квітня 1935 р. Одеською облпрокуратурою  до суду  був поданий обвинувальний висновок  у  справі римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехтського р-ну. Отцю І. Таубергеру,  а також генеральному вікарієві РКЦ на півдні України Й. Крушинському та священикам А. Гофману і Р. Лорану було поставлено у вину те, що ці священики  в  1933 р.  сприяли  мешканцям  німецьких  колоній  в  одержанні допомоги з-за кордону. 28 квітня  1935 р.  справу німецьких  священиків  розглянула  спец колегія Одеського облсуду,  ухвалою якої усім обвинуваченим було призначено покарання. І. Таубергера було засуджено за арт. 54–4 і 54–7 КК УСРР до 10 років ув’язнення у ВТТ. Покарання відбував у Карлазі. Подальша доля не відома. Реабілітовано І. Л. Таубергера як жертву політичних репресій згідно з висновком Генеральної прокуратури України від 30 жовтня 1992 р.

 зміст

О. Токажевський Мар’ян

(джерело: http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Tokarzewski%20Marian.htm)

   Мар’ян Токажевский народився 2 лютого 1873 року в Шепінках біля Бару на Поділлі. Після закінчення загальноосвітньої школи у Кам’янці- Подільському, вступив до Вищої духовної семінарії в Житомирі. У 1896 році прийняв священицькі свячення. О. Токажевський дуже швидко став священиком невигідним для  царської влади. Через постійний тиск молодого священика переводили з парафії до парафії. Протягом 20 років служив у 27 різних місцевостях. У 1909 році був ув’язнений у Заславі на Волині. Провів тут 5 років і після цього, декретом царського губернатора, був видалений з дієцезії. У зв’язку з цим о. Токажевський відправився у глиб Росії, де опікувався польськими спільнотами в Ярославлі, Костромі і Вологді. Потім, за розпорядженням єп. Яна Цєпляка, відправився до Узбекистану, де оселився у Ташкенті. Тут розпочав опікуватися місцевими католиками, організував польське і життя, а також перший «З’їзд Військових Поляків». Під час І світової війни розгорнув широку доброчинну діяльність, щоб допомогти  біженцям з Польщі, особливо дітям.
   У 1917 році о. Токажевський повернувся на Поділля і став настоятелем у Барі. Заснував тут першу за 80 років польську початкову школу, яку через рік переформовував у гімназію. Організував також курси для вчителів і заснував 11 польських шкіл на Поділлі. Під час організованих погромів єврейського населення, надав притулок переслідуваним, рятуючи багато родин від смерті. Брав дуже активно участь у польській підпільній  праці на користь незалежності на Поділі. Більшовиками дворазово був засуджений до смертної кари, але кожного разу його відпускали через дуже наполегливі вимагання натовпу, який складався з мешканців Бару різних віросповідань. Серед тих, хто вимагав його звільнення були також місцеві євреї. Біограф о. Токажевського Марек Кабановський описував його так: «Був прекрасною людиною, священиком, поляком. Високий, статний, з гарними рисами обличчя, представляв він тип кресового солдата-шляхтича, стихією якого була боротьба. Вів її з царатом за польскість і католицизм на Кресах. Його знала вся Волинь і Поділля. Безстрашний, його неможливо було залякати. (…) Все  оточення шанувало і поважало священика. Була це людина надзвичайної доброти, але сувора для себе і інших».
   Весною 1920 року, коли польські війська зайняли Поділ, о. Токажевський виїхав разом з матір’ю до Варшави. Відступ польської армії унеможливив йому повернення до Бару. У ситуації, що склалася священик розпочав військову службу як військовий капелан, спочатку польських кадр військового флоту у Торуні, потім варшавського гарнізону.  8 листопада 1920 року військовий єпископ Станіслав Галл призначив його капеланом верховного головнокомандувача, Юзефа Пілсудського. У листопаді 1922 року о. Токажевський склав на руки міністра закордонних справ Габрієля Нарутовича меморандум на тему беззаконня і зловживань вчинених радянською владою в стосунку до поляків і католицької Церкви на території Луцько-житомирської та Кам’янецької дієцезії. У 1922 році став капеланом президента Польщі Станіслава Войцеховського.
   Після травневого перевороту, о. Токажевський відмовився від функції капела президента Польщі і став настоятелем і деканом в Гродзіску Мазовєцкім. У 1930 році став викладачем гомілетики і пасторальної теології у Вищій духовній семінарії у Луцьку. У 1931  році був призначений настоятелем у  Ковелі, де завершив будівництво костелу. Його «златоусті» проповіді стали причиною того, що вірні стали його називати «Кресовим Скаргою». У 1931 році опублікував працю «Внесок до історії мучеництва Римсько-Католицької Церкви у дієцезіях кам’янецькій і луцько-житомирській (1862 – 1930), яку присвятив «Клерикам Духовної семінарії у Луцьку на пам'ять і для роздумів …». У вступі написав «Ця брошура, яку я присвячую Вам, дорогі Клерики, має на меті: 1) пригадати жертовну працю ваших попередників, кресових священиків, розпалити в ваших благородних серцях духа посвячення, який вже сьогодні горить, а також виконати роль золотої нитки, що пов’язує молоде покоління зі старшим, 2) заохотити до зацікавлення історією кресових дієцезії, 3) і на кінець,  побудити серця братів-священиків і співвітчизників в Польщі і всій Америці до пожертвувань на будову костелів і місійну працю на Волині. Через заступництво св. Терези, покровительки дієцезії, смиренно благаю Серце Ісуса, щоб цим моїм намірам  поблагословило».
   Після окупації Волині радянськими військами у вересня 1939 року, о. Токажевський залишився у своїй парафії огортаючи любов’ю та турботою усіх біженців та інших потребуючих. Вночі з 28 на 29 червня 1940 року був заарештований НКВС. Протягом 42 дні перебував у луцькій в’язниці у камері, в якій на підлозі стояла вода.  Слідчі, які його допитували були переконані, що він є родичом генерала Міхала Карашевича Токажевського. Його судовий процес відбувся у Луцьку 1-2 листопада 1940 року. Звинувачений у антирадянській змові був засуджений до найвищої міри покарання з заміною на 10 років таборів. Після проголошення вироку сказав: «Ви мене засудили за те, що я є католицьким священиком і поляком. Дякую пану прокурору за те, що мене звинуватив (поклонився прокурору Тєрєнтьєву). Дякую, пані захисник, що мене захищала, пану судді, що засудив мене на смерть». Відмовився писати прохання про помилування.
    1 квітня 1941 року о. Токажевського вивезли з луцької в’язниці до Києва.   Подальша доля священика достеменно невідома. Відсутня достовірна інформація щодо обставин його смерті. За непідтвердженою інформацією загинув у ямі з вапном, куди його штовхнув конвоїр, бо виснажений і змучений священик  був нездатний йти далі.    

 зміст

О. Трачинський Антоній

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.485-486)

   Трачинський Антоній (1893 – 1916 – після 1937?). Народився в селі Заборо (?) у луцькому повіті. Духовну семінарію закінчив у Житомирі. У 1918 році був катехитом в парафії Звеногородка, а потім адміністратором і катехитом в парафії Лисянка в звенигородському деканаті і катихитом в Звенигородці. У 1923 – 1925 роках був тимчасовим адміністратором парафія Баранівка в деканаті Новоград-Волинський і парафії Мірополь у цьому ж деканаті. Заарештований в Мірополі 4 листопада 1923 року на підставі звинувачення у шпигунстві на користь Польщі разом з групою інших священиків. Звільнений 25 грудня цього є року. Знову заарештований на початку 1925 року за катехизування дітей. Засуджений до 7 місяців виправних робіт, а після їх закінчення до вигнання з України на 3 роки. Знову заарештований 7 травня 1928 року і засуджений до 6 років заслання до Омска. У червні 1930 року був засланий до Наримського краю. Перебував та до 1932 року. У лютому цього року заарештований і висланий до в’язниці у Новосибірську, а у червні до одного з таборів СЛОН. У жовтні 1933 року був звільнений після закінчення терміну покарання і відразу розпочав душпастирське служіння в парафії Сміла. Проте, незабаром був знову заарештований і висланий до Брянська, де був занотований у 1934 році. У списку А. Понінського з березня 1937 року згадується, що перебував у місті Орьол. Лист Консульського Відділу Посольства Польщі у Москві до МЗС з 28 червня 1938року згадує про нього серед групи польських священиків заарештований на засланні у 1937 році (був заарештований у серпні 1937 року). Подальша доля священика невідома.  

 зміст

О. Туровський Максиміліан

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 490)

   Туровський Максиміліан (1886 – 1909 - ?). Народився у селі Варишім (?) біля Житомира. Належав до кам’янецької дієцезії. Був випускником Вищої духовної семінарії у Житомирі. У 1910 році перебував у монастирі у Заславі, який служив царській владі місцем відчуження для невигідних католицьких священиків. У 1913 – 1918 роках був адміністратором парафії Озаринці в деканаті  Могилів Подільський. У 1920 році був призначений тимчасовим адміністратором парафії Яришів. Всередині 20-х років і, мабуть, пізніше був адміністратором парафії Шаргород, яка у 1918 році налічувала 7487 парафіян. Заарештований там 26 січня 1930 року і 10 травня 1930 року «трійкою» ОДПУ був засуджений до 10 років таборів. 26 травня цього ж року був висланий до політізолятора в Ярославлі разом з 30 іншими польськими священиками з України. Виражав бажання бути внесеним до списку обміну полоненими між Польщею та СРСР. Однак від 1932 року обмін полоненими більше не проводився. У серпні 1933 року був висланий до табору на Соловках. Список А. Понінського з березня 1937 року свідчить про те, що о. Туровський перебував там на той момент. Подальша доля священика невідома.

 зміст

О. Тисовський Казімєж

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 491- 492)

   Тисовський Казімєж (1904 - ?). Народився у Жмеринці в Україні. Закінчив транспортний інститут. Був клериком таємної семінарії у Ленінграді, якою у 1926 році керував о. Антоній Василевський. У момент її викриття і ліквідації ДПУ 14 січня 1927 року був разом зі своїми колегам: Каєтаном Шикєром, Воронкою та іншими заарештований і засуджений колегією ОДПУ на 5 років таборів на Соловках. 27 грудня 1931 року був звільнений і виїхав до Жмеринки. 21 листопада 1932 року був знову заарештований і звинувачений у шпигунстві для Польщі і Франції. 27 травня 1933 року отримав вирок 3 роки таборів на Соловках. 12 липня 1935 року скерований на заслання до Самарканду. Подальша доля священика невідома.

зміст

Єпископ Фрізон Олександр

(джерело: http://catholic-odessa.info/PL/kuria/bp-fizon-PL.htm
З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.428-429)

   Фрізон Олександр, народився 5 травня 1875 р. в кол. Баден під Одесою в родині німецького колоніста-хлібороба. Закінчив духовну семінарію Тираспольської єпархії РКЦ в Саратові та колегіум Германікум у Римі. Здобувши ступінь доктора філософії, у 1902 р. повернувся в Росію, де був висвячений на священика. Продовжуючи наукову діяльність, у 1904 р. в Римі захистив докторську дисертацію з теології. У1905 р. працював вікарієм Саратовського кафедрального собору, був особистим духівником єпископа і секретарем єпархіальної курії. Водночас викладав у духовній семінарії, ставши її професором, а з 1910 р. — ректором. Після переведення у 1918 р. цього навчального закладу до Одеси керував ним до закриття більшовиками у січні 1919 р. Виїхавши до  Криму,  очолив парафію у Керчі,  згодом — у Сімферополі. У 1923 р.  за  ухилення від здачі  коштовностей костелу  до фонду допомоги голодуючим, постав перед радянським судом, за вироком якого півроку перебував у місцях позбавлення волі. У 1925 р. його знову було притягнуто до відповідальності нібито за побиття дитини, однак судом це звинувачення було знято. Після реорганізації структури РКЦ в СРСР папа Римський Пій ХІ призначив  кс. Фрізона  Апостольським адміністратором  південної  частини Тираспольської  єпархії (південь  України,  Крим,  Північний  Кавказ),  надавши йому єпископські повноваження. Прибувши до Москви, 10 травня 1926 р. він був висвячений на єпископа посланцем Папи єп. М. д’Ербіньї. Задля зручності управління довіреними йому римо-католицькими громадами, єп. Фрізон мав замешкати в Одесі і вже відправив туди своє майно і бібліотеку, проте влада заборонила йому покидати Кримський півострів. У  1929 р.  співробітники  НКВС Криму двічі  заарештовували і  понад рік протримали його за ґратами, відпустивши на волю тільки після того, як дав підписку про таємне співробітництво з ДПУ. Наступного разу його було  заарештовано  у  1933 р.  за  звинуваченням  у  релігійному  навчанні дітей. 15 жовтня 1935 р. співробітники держбезпеки знову заарештували єпископа, звинувативши його в антирадянській діяльності  і шпигунстві на користь Німеччини. В груповій «Справі Фрізона» було притягнуто до відповідальності  понад  4  десятки  кримчан  різних  національностей  — мешканців німецьких колоній, Сімферополя, Севастополя, Керчі. Слідство завершилося обвинувальним висновком, який був підтверджений на судовому процесі, що відбувся 11–17 березня 1937 р. Вердикт спеціальної колегії  Верховного  суду Кримської  АРСР  був  надзвичайно  суворий - єп. Фрізона було засуджено до найвищої міри покарання через розстріл, іншим обвинуваченим було призначено різні терміни позбавлення волі. 20 червня 1937 р. О. Фрізона було розстріляно.  Свою останню волю єп Фрізон виразив письмово, у трьох пунктах:

  1. Зустріч з родичкою Магдаленою,
  2. Повернення Біблії і молитовника,
  3. Сповідь у о. Гудайтіса (єдиний священик в Криму)

Жодне з трьох прохань не було задоволене. 26 червня 1991 р.  згідно з висновком прокуратури  Криму  на  особу О. Фрізона  та засуджених в  його справі  було поширено чинність арт. 1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. про реабілітацію жертв політичних репресій.

зміст

       О. Фройліх Aнтон

(джерело:  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, s.236)

   Фройліх Антон (1895 – 1917 - ?). Належав до тираспольської дієцезії і був випускником Саратовської духовної семінарії. Після пресвітерських свячень був вікарієм в парафії Хайдельберг в деканаті Єкатеринбург, в тавридській губернії, а пізніше, в 1924-1934 роках  душпастирем в Мюнхен в деканаті Миколаєво в херсонській губернії. Був арештований і засуджений до виправних робіт у таборах. У 1935-1939 роках працював аптекарем у таборі в Комі АССР. Пізніше, у 1939-1941 роках був ніби бухгалтером в одному з совхозів Астрахані. Подальша доля невідома.

 зміст

О. Фурх Йоганн

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.430, R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.237)

   Фурх Йоганн народився у 1890 р. в с. Красна Аккерманського пов. в Бессарабії у родині німецького колоніста-хлібороба, громадянин УСРР. Закінчив духовну семінарію в Саратові. Висвячений  на  священика  в 1918 р. Працював  прокуратором  семінарії, настоятелем парафії в кол. Францфельд, з 1923 р. — в кол. Зельц. 22 жовтня 1928 р. заарештований в Одесі співробітниками КРВ Одеського окрвідділу ДПУ УСРР і звинувачений у «виголошенні з амвону костьолу контрреволюційних проповідей, спрямованих проти Радвлади». Під час слідства перебував в Одеському ізоляторі ДПУ. Винним себе не визнав. Як зазначено в постанові Одеського окрвідділу ДПУ УСРР, «в силу низки причин доказати шляхом слідства пред’явлене Фурху І. І. обвинувачення за арт. 54–10 КК УСРР не можливо», тому вирішено було не влаштовувати над ним суду, а клопотатися перед особливою нарадою при ОДПУ СРСР про санкціонування висилки отця Фурха на Соловецькі острови. 10 червня  1929 р.  засідання  колегії  ОДПУ  при  РНК  СРСР  ухвалило ув’язнити І. І. Фурха в концтаборі строком на 5 років. Покарання відбував на Соловках і в таборах Белбалтлагу. Помер 19 лютого 1930 р. Реабілітовано І. І. Фурха 14 березня 1995 р.  «у зв’язку  з відсутністю  сукупності  доказів, що підтверджують обґрунтованість притягнення до  карної  відповідальності».

 зміст

О. Хатценболлер Міхаель

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.248)

   О. Хатценболлер Міхаель (1878 – 1904 – 1937). Належав до тираспольської дієцезії і був випускником духовної семінарії у Саратові. Першою парафією о. Міхаеля був Костхайм, де він був вікарієм. У 1905-1907 році був заступником настоятеля парафії Обермонжур. У 1908 році був адміністратором парафії Карлсрух, а у 1909 – 1917 роках, а, ймовірно, й пізніше – настоятелем парафії Зульц в деканаті Ніколаєвськ в херсонській губернії. У 1928 році був деканом в Айхвальд. За інформацією Консульського Відділу Посольства Польщі в Москві від 28 червня 1938 року – помер у жовтні 1937 року у в’язниці в Маріуполі. .

 зміст

О. Хойт Петер

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.248)

   Хойт Петер (1894 – 1917 – після 6 червня 1941року). Належав до тираспольської дієцезії і був випускником духовної семінарії у Саратові. До 1927 року був адміністратором парафії Петершайм і деканом в Айхвальд. У 1928 – 1932 роках був адміністратором парафії Гроссвердер (Маринівка) в деканаті Бердянськ у колишній тавридській губернії. Арештований у 1932 році в Новочеркаську і 10 січня 1933 року засуджений до 10 років таборів. Перебував у таборі Медвежа Гора. Останній його лист надісланий до Польського Червоного Хреста у Москві датований квітнем 1936 року. 6 червня 1941 року висланий до каргопольського табору. Подальша доля о. Петера невідома. 

зміст

О. Чирський Франциск

 (джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.431, R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.205-206)

   Чирський Франциск, народився 6 квітня 1882 р. у м. Волочиськ Старокостянтинівського пов. Волинської губ. в родині працівника цукрового заводу, поляк, громадянин УСРР. Склавши іспити за 5 класів гімназії, у 1900 р. вступив до духовної семінарії Луцько-Житомирської єпархії РКЦ, після закінчення якої у 1905 р. став священиком. Працював вікарієм Волочиського костелу, настоятелем у м-у Оринин біля Кам’янця-Подільського. За нелояльність до російської влади був усунутий від керівництва парафією і  переведений  на нижчу  посаду  до Житомира,  пізніше  — до Луцька. Після падіння монархії  Романових його було поновлено на посаді  в Оринині. Під час польсько-радянської війни виїжджав до Польщі, звідки  повернувся на Поділля у жовтні 1920 р. В кінці 1921 р. був переведений до м-ка Ярмолинці  під Проскуровом. Арештований  там під час щорічного відпусту в урочистість Апостолів Петра і Павла (28 червня 1922 року) після атаки кінного загону чекістів, під час якого вони стріляли з пістолети до групи людей, що молилися, а потім розігнали їх нагайками. На присутніх на відпусті священиків накладено величезні контрибуції. У судовому процесі о. Чирський був звинувачений також у контрреволюційній діяльності. Після арешту у 1922 році о. Франциск був звільнений і знову заарештований  працівниками ДПУ  16 січня  1930 р.  і  притягнутий до слідства у груповій «Справі польської контрреволюційної і шпигунської організації  на  Правобережній  Україні».  27–30 червня  1930 р.  надзвичайною  сесією  Верховного  суду УСРР  був  засуджений на  підставі арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10 та 54–11 КК УСРР до 7 років позбавлення волі. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі, з листопада 1930 р. — на Соловках. Після закінчення терміну ув’язнення з табору був звільнений і відбув на поселення до Мценська, згодом — до Орла. Керівник Консульського відділу Посольства Польщі в Москві у своєму листі до МЗК від 28 червня 1938, в якому повідомляє про долю 57 священиків арештованих в другій половині 1937 року, серед яких фігурує також о. Чирський. Правдоподібно, він був розстріляний, дата страти не з’ясована. Реабілітований військовою прокуратурою КВО 3 жовтня 1991 р. «у зв’язку з відсутністю достатньої сукупності доказів його вини».

зміст

О. Шайнер Йозеф

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.428)

   Шайнер Йозеф (1873 – 1896 – 1922). Належав до тираспольської дієцезії. Був випускником духовної семінарії у Саратові. У 1911 – 1922 роках – адміністратор парафії св. Клеменса в Одесі. За усними переказами парафіян Одеси, о. Шайнер, після отримання інформації про конфіскацію церковних коштовностей, яка мала відбутися незабаром в рамах акції, яку проводила радянська влада у 1922 році – роздав їх парафіянам. За це був заарештований і засуджений на смерть за «сокрытие через прихожан церковных ценностей» і через 6 днів розстріляний. На прохання парафіян їм віддали тіло священика. Похований на т.зв. «другому» католицькому цвинтарі в Одесі.

 зміст

О. Шнайдер Йоганнес

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 428)

   Шнайдер Йоганнес (1879 – 1903 – 1944).  Народився у Страссбургу у херсонській губернії. Належав до тираспольської дієцезії. Духовну семінарію закінчив у Саратові. У 1903 – 1904 роках був вікарієм парафії Костхайм, а пізніше (1904 – 1911) адміністратором  парафії Блумфельд. У 1917 році не мав призначення в дієцезії. У 1928 році перебував в парафії Страссбург біля Одеси. Репресований у міжвоєнний період. У 1944 році під час відступу німецької армії, був розстріляний радянськими солдатами.

 зміст

О. Шенфельд Алоїзій

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.432,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.430-432)

    Шенфельд Алоїзій народився 13 квітня 1872 р. (за іншими даними —  1873 р.) у селянській родині, що мешкала в кол. Пфайфер (Гнилушка) Камишинського пов. Саратовської губ., німець,  громадянин УСРР. Після закінчення духовної семінарії Тираспольської єпархії у Саратові в 1895 р. був висвячений на священика. До революції працював в  парафіях на Катеринославщині, Північному Кавказі, в Криму. Окрім пастирської діяльності, будучи музично обдарованим, займався композиторською творчістю. У 1923 р. обійняв посаду настоятеля костелу св. Климентія в м. Одеса, де в 1924 р. був заарештований органами ДПУ за підозрою у контрреволюційній діяльності, однак через недоведеність обвинувачення невдовзі вийшов на волю. У 1928 р. очолив парафію у м. Зінов’ївськ. Тут у 1932 р. ДПУ знову відкрило слідчу справу на священика, на короткий термін кинувши його за ґрати. Приводом для наступного арешту і місячного ув’язнення А. Шенфельда в Зінов’ївській тюрмі навесні 1934 р. слугували його відвідини Києва задля обслуговування релігійних  потреб  віруючих,  які були позбавлені духовної опіки внаслідок репресивних заходів влади щодо священнослужителів РКЦ. Влітку 1934 р., одержавши  від Апостольського адміністратора  Житомирської єпархії РКЦ С. Яхневича призначення на посаду настоятеля Київського костелу св. Олександра, А. Шенфельд прибув для постійного проживання до  міста,  яке  щойно здобуло  статус  столиці УСРР.  За  допомогою дипломатичних представництв західних держав, насамперед Генерального консульства Польщі в Києві, отцю вдалося відремонтувати будівлю костелу, убезпечивши цим його від закриття, а також сплатити непомірні за розмірами податки, якими влада обклала римо-католицькі громади міста.
   28 липня  1935 р.  кс. А. Шенфельд  був  заарештований працівниками УДБ Київського облуправління НКВС УСРР і нарівні з 7 іншими священиками та 11 вірянами притягнутий до слідства в груповій справі «Контрреволюційної  фашистської  організації  римо-католицького  і уніатського духовенства Правобережної України». 14 травня 1936 р. рішенням особливої наради при НКВС СРСР А. Шенфельду у відповідності до арт. 54–4 та 54–11 КК УСРР було призначено покарання у вигляді 5-річного терміну ув’язнення у ВТТ. 21 травня 1936 р. його було відправлено у розпорядження начальника управління Карагандинського табору НКВС СРСР. 9 вересня 1936 р. кс. А. Шенфельда було доставлено  до  Ортаузького відділення Карлагу  під  м. Джезказган  у  Казахстані, де 6 квітня 1938 р. він помер і був похований на табірному кладовищі. Реабілітований 8 серпня 1989 р.

 зміст

О. Шонфельд Якоб

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.432)

   Шонфельд Якоб (1884 – 1908 – після 1931). Належав до тираспольської дієцезії. Був випускником Саратовської духовної семінарії. Від 1910 року був адміністратором парафії Олександрівка в деканаті Сімферополь. Заарештований як адміністратор цієї парафії і в половині 1931 року перебував у в’язниці в Новосибірську. Подальша доля священика невідома.

зміст

О. Шептицький Теофіл

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.465)

   Шептицький Теофіл (1871 – 1907 – 1918?). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Закінчив Житомирську духовну семінарію. У 1920 році був вікарієм кафедральної парафії у Кам’янці-Подільському і катехитом у середніх школах.  Від 1914 року адміністратор парафії Уланів (у 1918 році налічувала 1774 вірних) в деканаті Літинь. Хворого на тиф і з високою температурою більшовики поставили перед криницею і погрожували, що втоплять, якщо не віддасть їм гроші. Незабаром священик помер.

зміст

О. Шиманський Вацлав

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm,
З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.434)

    Шиманський Вацлав народився у 1879 р. в м-ку Томашпіль Ямпільського пов. Подільської  губ. в селянській родині, поляк, громадянин УСРР. На священика висвячений у 1902 р. після закінчення духовної семінарії Луцько-Житомирської єпархії РКЦ. На початку своєї душпастирської діяльності працював в парафіях Волині, з 1905 р. — на Поділлі. З часу навчання в семінарії знаходився в дружніх стосунках зі своїм впливовим колегою о. П. Маньковським, який у 1918 р. став єпископом і очолив відроджену Кам’янецьку дієцезію. Влітку 1920 р. під час відступу польських військ з України і виїзду римо-католицького духовенства до Польщі о. Вацлав  Шиманський залишався на Поділлі, проте, переховуючись від більшовиків, кілька місяців  не  міг  займатися  пастирською  діяльністю  і  реалізовувати одержані від єпископа повноваження по керівництву дієцезіє.. Восени того ж року, перебравшись на західний берег Збруча, прибув до Чорткова, де знаходилася тимчасова резиденція єп. Маньковського, однак невдовзі повернувся в УСРР і очолив парафію в м-ку Смотрич Кам’янецького деканату, що нараховувала близько 5 тис. віруючих. У 1926–1927 рр.,  будучи  заарештованим  органами  ДПУ, під час слідства і відбування 6-місячного покарання за  арт. 84 КК  УСРР, знаходився у Кам’янецькому  бупрі. Після  звільнення служив одночасно  в трьох парафіях Вінничини  — у Тиврові, Красному і Вороновиці. Як визнав на  допиті  в ДПУ один з його колег,  «якщо Шиманський і був контрреволюціонером,  то  останнім  часом,  під  впливом, можливо, переживань арешту, закинув свою роботу» і його проповіді не мали антирадянського забарвлення. Попри це, 25 січня 1930 р. його знову було заарештовано в с. Красне, вивезено до Києва і притягнуто до слідства в груповій «Справі ксьондзів». 10 травня 1930 р.  судова  трійка  при  Київському  окрвідділі  ДПУ  УСРР, посилаючись на арт. 54–10  КК УСРР,  ухвалила  позбавити волі  Вацлава Шиманського на 8 років у ВТТ. Покарання  відбував у Ярославльському політізоляторі, звідки у квітні 1933 р.  був переведений до Соловецького табору особливого призначення. За поданням адміністрації цього закладу, яка визнала, що В. Шиманський «відверто висловлює свою ненависть до рад[янського] уряду, всі заходи, що  проводяться, тлумачить  у контрреволюційному дусі», а також «перебуваючи в тюрмі, підтримував з іншими ув’язненими  ксьондзами нелегальний зв’язок»,  25 листопада 1937 р.  він  був засуджений особливою трійкою  УНКВС Ленінградської обл. до найвищої міри  покарання. Вирок виконано у Ленінградській тюрмі 8 грудня 1937 р. Реабілітований Вацлав Шиманський 29 вересня 1989 р. прокуратурою  Архангельської обл. на підставі арт. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня  1989 р.  «Про додаткові заходи  по  відновленню  справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років».

 зміст

 О. Шиманський Валеріан

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.433,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.469-470)

   Шиманський Валеріан народився у 1848 р. У 1872 р. закінчив духовну семінарію Луцько-Житомирської дієцезії і був висвячений на священика. Впродовж кількох десятиліть поспіль працював у сільських парафіях Поділля. У 1910 р. очолив Ямпільський деканат, залишаючись водночас настоятелем костьолу в м-ку Чернівці біля Могилева-Подільського. Після досягнення 70-літнього віку і виходу на пенсію мешкав, як і раніше, у Чернівцях. На початку 1920 р. був призначений адміністратором паpафії Вірменського костьолу в м. Кам’янець-Подільський. Під час польсько-радянської війни, як і більшість ксьондзів Поділля, рятуючись від «червоного терору», виїжджав до Польщі. За  дорученням  єп. П. Маньковського  з  листопада  1920 р.  до  червня 1921 р.  спільно  з отцями  Я. Свідерським та  Р. Шишком  виконував обов’язки генерального  вікарія Кам’янецької  єпархії. З  нагоди 50-річчя перебування у духовному сані в 1922 р. отримав від папи Римського почесне звання прелата.2 вересня 1922 р. постав перед більшовицьким ревтрибуналом в Кам’янці-Подільському у груповій справі римо-католицького духовенства та віруючих, звинувачених у приховуванні костьольних коштовностей від вилучення під час кампанії по ніби наданню допомоги голодуючим. Разом зі священиками В. Двожецьким,  А. Недзельським та Р. Шишком був засуджений до найвищої міри покарання, невдовзі заміненої на тюремне ув’язнення. З огляду на похилий вік о. Валеріана Шиманського, вирок щодо нього було скасовано. Хоча інші джерела повідомляють, що священик був видалений з України і йому було на 5 років заборонено повертатися. Є свідчення парафіян зі Смотрича, що о. Валеріан Шиманський повернувся до дієцезії і 9 червня 1936 року його привезли до парафії для відправлення Літургії. Три дні пізніше, священик, прізвище якого не встановлено, був у Смотричі арештований, а костел замкнений. Ймовірно, що згаданим священиком був о. Валеріан Шиманський. Його подальша доля невідома.

зміст

О. Шишко-Богуш Ришард

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm,
źródło: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.434-435)

    Шишко-Богуш Ришард народився 17 липня 1881 р. в м. Павлоград Катеринославської губ. у дворянській родині, поляк, громадянин УСРР. Освіту здобув у реальному училищі, духовній семінарії Луцько-Житомирської дієцезії та римо-католицькій духовній академії в Санкт-Петербурзі. У  1906 р. був  висвячений на  священика. Був вікарієм у Корці та Києві, адміністратором парафій в с. Ободівка та Ярмолинці на Поділлі, домініканського костелу в м. Кам’янці-Подільському.  За  підозрою  у  приналежності  до  забороненого  в  Російській імперії ордену єзуїтів перебував під негласним наглядом жандармерії. Після революції увійшов до керівництва відновленої у 1918–1919 рр. Кам’янець-Подільської дієцезії, одержавши призначення на посаду канцлера  єпископської  курії. Під  час польсько-радянської  війни  виїжджав до Польщі, в листопаді 1920 р. повернувся до Кам’янця. 14 листопада 1920 р. нарівні  з отцями Валерієм Шиманським  та Яном Свідерським отримав  від єп. Маньковського,  який  покидав  Кам’янець разом з петлюрівськими військами, що відступали під ударами Червоної армії, повноваження генерального вікарія єпархії. У червні 1921 р. склав з себе ці повноваження, відповідно до вказівки єпископа, на користь одноосібного управління єпархією о. Я. Свідерським. В 1920-х роках був душпастирем багатьох парафій Поділля — Кам’янця, Тинної, Жмеринки, Браїлова, Гнівані, Зінькова, Городка. У липні 1922 р. заарештований і разом зі священиками Валерієм Шиманським, Владиславом Двожецьким та Антонієм Недзельським 2 вересня того ж року відданий під суд за звинуваченням у приховуванні костьольних коштовностей під час кампанії ніби по боротьбі з голодом. Засуджений до смертної кари, яку було замінено на 5 років, а згодом — на 14 місяців ув’язнення. Вийшовши  на  волю  29 листопада  1923 р.,  одержав  призначення  на настоятеля костелу в с. Зіньків. У 1924 р. знову потрапив за ґрати,  проте після  того,  як  на  вимогу  чекістів  зобов’язався  стати таємним інформатором Проскурівського окрвідділу  ДПУ  УСРР,  був відпущений на волю. Радянські органи держбезпеки вимагали  від священика відомостей про настрої католицької спільноти і зміст розмов його колег. О. Шишко повідомив про свою вимушену співпрацю з ДПУ генерального вікарія Кам’янецької дієцезії прелата Я. Свідерського, від якого одержав вказівку, аби інформація, що подаватиметься в ДПУ, не завдавала шкоди Церкві та духовенству. На думку інших священиків, Шишко був «людиною за політичними поглядами — поміркованим польським патріотом, ставлення до радянської влади — негативне». З грудня 1926 р. до початку 1929 р. працював настоятелем костелу в с. Браїлів, згодом був переведений в Городоцьку парафію Кам’янецького деканату. 7 січня 1930 р.  в м-ку Городок був  заарештований  і притягнутий до слідства у груповій справі католицького духовенства. Надзвичайною сесією Верховного суду УСРР, яка 27–30 червня 1930 р. розглянула «Справу  ксьондзів», засуджений згідно з арт. 54–3, 54–4,  54–5, 54–6  та 54–11 КК УСРР до 8 років ув’язнення. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі, з 18 вересня 1933 р. — у Соловецькому таборі. Страчений 8 грудня 1937 р. згідно з рішенням  трійки  УНКВС  Ленінградської  обл. від 25 листопада 1937 р. Реабілітований 2 жовтня 1991 р.

 зміст

О. Шишко Людвіг

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.471)

   Шишко Лювіг (1876 – 1911 – після 1925). Належав до Луцько-житомирської дієцезії. Був випускником Житомирської духовної семінарії. У 1914 році був вікарієм парафії Стара Сенява ( у 1918 році налічувала 2930 вірних) в деканаті Літинь, а у 1918 – 1920 роках адміністратором парафії Коростишів ( 3124 вірних) і радомишльським деканом. У 1922 році був ув’язнений у Вінниці  і тяжко захворів на запалення нирок. Подальша доля невідома. У схематизмі Луцько-житомирської дієцезії у 1925 році згадується, але на той час мав перебувати поза дієцезією. Пізніше не згадується.

 зміст

О. Шуберт Павло

(джерело: З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.435-436,
R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939.
Martyrologium, Lublin 1998, s.432-433)

   Шуберт Павло народився у 1873 р. в кол. Ямбург Катеринославської  губ., німець,  громадянин УСРР.  Закінчив  духовну семінарію в Саратові, у 1897 р. прийняв духовний сан. Працював у парафіях Північного Кавказу, Криму, півдня України. У 1928 р. був призначений настоятелем Одеського костелу Успіння Пресвятої Богородиці. Заарештований 3 грудня 1933 р. в Одесі співробітниками ОВ облвідділу ДПУ УСРР в перебігу операцій під назвою «Специ», «Плуги», «Резидентура» і «Бойовики», розгорнутих у вересні–грудні 1933 р.  задля ліквідації «німецької контрреволюційної, шпигунської і диверсійної організації» на території  України.  Окрім  П. Шуберта,  у  цій  справі було  арештовано отців Х. Зиска та Й. Шиндлера й понад 90 мешканців Миколаєва, Одеси, Херсона, переважно німців, а також росіян, українців, поляків. Це були люди різних віросповідань і професій — робітники, військові, інженери, педагоги, музиканти, лікарі, колгоспники, пожежники, залізничники, православний священик. 23 лютого 1934 р. судова трійка при колегії ДПУ УСРР ухвалила ув’язнити  П. Ф. Шуберта  у  ВТТ  строком на  10 років. Відбував  покарання  у Свірському таборі, пізніше  — на  ст. Медвежа  Гора Белбалтлагу.  На  початку  1937 р.  отримав  звільнення  і  залишився  працювати  при  таборі. 31 серпня  1937 р. знову був заарештований і 20 вересня того ж року засуджений до найвищої міри покарання. Вирок було виконано 20 листопада 1937 р.

зміст

О. Яхневич Станіслав

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm,
 З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 437-438)

Яхневич Станіслав народився 29 квітня 1888 р. у м. Кременець Волинської губ. в родині коваля, поляк, громадянин УСРР. Закінчивши Кременецьке міське училище, екстерном склав іспити на звання аптекарського учня, що дозволило йому у 1907 р. вступити до Житомирської духовної семінарії. Після успішного закінчення в 1911 р. семінарії був відряджений до Санкт-Петербурзької духовної академії. Висвячений на священика у 1914 р. У 1915 р., закінчивши академію зі ступенем магістра теології, одержав призначення на посаду викладача Житомирської семінарії. У 1917–1920 рр. працював секретарем курії Луцько-житомирської дієцезії, під час польсько-радянської війни був вікарієм житомирського, потім настоятелем у Чуднові. У 1924–1935 рр. служив настоятелем кафедрального собору у Житомирі, від липня 1929 р. поєднуючи з обов’язками Апостольського адміністратора Житомирської єпархії. Вперше був заарештований ЧК у Житомирі з кількома іншими римо-католицькими священнослужителями у грудні 1929 р., проте через 3 дні разом з усіма своїми колегами вийшов на волю. 29 липня 1935 р. прелата Яхневича було заарештовано вдруге і притягнуто до слідства в груповій справі «Контрреволюційної фашистської організації римо-католицького і уніатського духовенства Правобережної України». За твердженням слідства, зазначена організація була створена в 1918 р. і активізувала свою діяльність в 1934–1935 рр. За участь у ній було арештовано 7 римо-католицьких та 1 греко-католицький священик, а також 11 віруючих, вина яких, за висновками ДПУ, полягала «а) в насадженні із класово-ворожого та антирадянського елементу контрреволюційних фашистських груп, б) в контрреволюційній агітації, зокрема, в агітації, що спрямована на розвал колгоспів, в) в контрреволюційній роботі серед польської та української молоді і дітей шкільного віку, шляхом створення нелегальних релігійних гуртків, і націоналістичній пропаганді серед українського населення [...], г) у сприянні нелегальному переходу держкордону агентам чужоземних розвідок, контрреволюційному елементові і наданні їм сховків на території УСРР, д) в організації нелегального грошового фонду і систематичної матеріальної допомоги особам, які були репресовані за контрреволюційну діяльність, е) окремі обвинувачені постачали чужоземні представництва наклепницькою інформацією про СРСР». Винним прелат Яхневич себе не визнав. 14 травня 1936 р. особливою нарадою  при  НКВС СРСР  йому було призначено  покарання  — 5 років ув’язнення у ВТТ. 21 травня 1936 р. його було відправлено до Владивостока в розпорядження пересильного пункту Севвостоклагу  із вказівкою скерувати  на Колиму.  27 листопада 1937 р. С. Яхневича згідно з рішенням трійки управління НКВС СРСР при Дальбуді було страчено в Магаданській в’язниці. Реабілітований Прокуратурою УРСР 8 серпня 1989 р.

 зміст

        О. Яросинський  Броніслав

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.264)

   Яросинський Станіслав (1881 – 1907 – ?). Належав до ордену Кармелітів Босих і на початку 20-х років (1923) був ректором костелу Матері Божої з Гори Кармель у відомому монастирі Ордену у Бердичеві. Після серії проповідей проголошуваних на Поділлі його викликали до ДПУ у Харкові. Його ніби залишили на свободі, але він чекав на арешт і ув’язнення. Дальша доля невідома.

зміст

О. Яуфманн Пилип

(джерело: R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, s.266)

   Яуфманн Пилип (1877 – 1901 – після 28 червня 1938 р.). Належав до тираспольської дієцезії і був випускником духовної семінарії у Саратові. У 1902 році був вікарієм парафії Костхайм, а у 1903-1917 роках спочатку вікарієм, а потім настоятелем парафії Понятівка у херсонській губернії, деканат Одеса.  22 квітня 1935 року був арештований і утримуваний в Одесі. 28 серпня 1935 року з групою 11 священиків отець був засланий до Томська. Його родичі мали з ним контакт до 8 грудня 1937 року. З листа Консульського Відділу Посольства Польщі в Москві від 28 червня 1938 року до Міністерства Закордонних Справ читаємо, що на той час о. Яуфманн перебував на засланні в Караганді. Подальша його доля невідома.

 зміст