Священики, які залишилися служити
в Радянській Україні після 1939 року.

  1. О. Борисович Антоній (помер у 1966 році в Гречанах)

  2. О. Високінський Марцелій (помер у 1959 році у Містківці)

  3. О. Гладисевич Андрій (помер у Полонному у 1983 році)

  4. O. Дажицький Мартиніан (помер у 2009 році в Городівці)

  5. О. Джепецький Броніслав (помер у Шаргороді у 1973 році )

  6. Слуга Божий о. Кашуба Серафін (помер у Львові у 1977 році)

  7. О. Козинський Юзеф (помер у Бердичіві 1967 році)

  8. О. Кучинський Юзеф (помер у Барі у 1982 році)

  9. О. Лісицький Фаустин (помер у Житомирі у 1972 році)

  10. О. Мірецький Броніслав (помер у  1986 році у Галущинцях біля Проскурова)

  11. Єпископ Ольшанський Ян (помер у Кам’янці-Подільському у 2003 році)

  12. О. Самосенко Олександр (помер у Житомирі у 1956 році)

  13. О. Хоміцький Антоній (помер у 1993 році в Мурафі)

  14. О. Щипта Станіслав (помер у  1984 році у Житомирі)

  15. О. Янковський Роман (помер у Житомирі у 1987 році)

 

О. Борисович Антоній

(джерела:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm
http://archiwum2000.tripod.com/518/borysow.html - повна біографія зі спогадами)

   Borysowycz

Антоній Борисович народився 21 жовтня 1894 року в Антополі на вітебській землі. Коли мав 10 років померла мама. Батько ніколи більше не одружився, сам виховав 3 синів. У 1911 році розпочав навчання у духовній семінарії у Петербурзі. О. Антоній Руран згадував: «кожного ранку о 5 годині лунав дзвінок і будив всіх клериків. Клерик Борисович швидко зривався, поспіхом вдягався і перший йшов до каплиці, щоб привітати Христа, дякувати за щасливо пережиту ніч і просити благословення на новий день молитви і праці».
   У 1917 році після отримання священицьких свячень, о. Борисович розпочав навчання в Духовній Академії у Петербурзі. О. Руран запам’ятав: «о. Борисович не лише відправляв Службу Божу, але переживав її. [...] Риси обличчя змінювалися, очі світилися, його рухи біля вівтаря характеризувалися предивною делікатністю і вся його постать одухотворена і радісна від того містичного спілкування з Богом».  
   Коли у травні 1918 р. більшовики зліквідували петербурзьку Духовну Академію, о. Борисович відправився до Кракова, де розпочав навчання на факультеті права в Ягелонському університеті. Навчання закінчив у 1921 році лише дякуючи допомозі краківських Капуцинів, у яких безкоштовно проживав і харчувався.
   Після цього розпочав служіння в чотирьох парафіях: березинській, хлопеніцькій, Малі Дольці і Добра Вода. У липні 1923 року був призначений префектом в гімназії СС. Назаретанок в Каліші. У січні 1926 року став його директором. О. Руран згадує: Був дуже авторитетним і шанованим серед молоді.  Його любили з огляду на його безпосередність і делікатність у спілкуванні з людьми. Оточував молодь повагою і добротою серця. Не нав’язував їм своїх думок, свого переконання. Просив, щоб молодь переосмислювала аргументи і доводи, які їй подають. Охоче дозволяв молоді висказуватися після лекції [...]. Був прекрасним душпастирем, його конфесіонал був постійно оточений молоддю. Його проповіді і конференції були недовгі і опромінені упованням і християнським оптимізмом. Був лагідним і терпеливим, повторював за Франциском Салезьким: «волію бути засудженим за лагідність, ніж за суворість».
   Після вибуху ІІ світової війни, гімназія СС. Назаретанок була закрита, а о. Борисович втік на Віленщизну, де майже протягом всіє війни був настоятелем в Підбжезю.
   17 жовтня 1944 року о. Борисович прибув до мінського катефедрального костелу. Анна Ніцеєвська згадувала: «На сумі у неділю була величезна кількість людей, катедра була переповнена і навіть всіх не помістила. О. Борисович з амвону звернувся до вірних зі словами: «Я приїхав до вас, щоб заспокоїти ваші духовні потреби. На якій мові будете до мене звертатися, охоче буду вам на цій мові служити, чи під час сповіді, чи вирішуючи інші важливі справи. А тепер проголосуємо, на якій мові краще проголошувати Боже Слово для вас». Всі моментально підняли руки, голосуючи за польську мову, лише близько 5 осіб голосувало за білоруську».
   24 грудня 1944 року о. Борисович був заарештований НКВС. Священик так написав про причини свого арешту: «Коли мене призначили адміністратором дієцезії, розпочалась «білорусь» з Шутовичем на чолі. Не перебиралось у засобах, щоб сатанинський замір довести до бажаного результату. Мене звинуватили в участі в нелегальних організаціях зі зброєю в руках, приписали вербування білоруської молоді до польських організацій, а також агітацію на користь Польщі.
   Внаслідок слідства, під час якого не підтвердилися звинувачення, які закидали о. Борисовичу, був засуджений до 5 років заслання на Сибір за контрреволюційну діяльність. Протягом перших трьох років заслання не міг виконувати свої священицькі обов’язки. Потім іноді служив серед засланців. У 1950 року був звільнений і повернувся до Підбжезя, де протягом 9 місяців намагався отримати дозвіл на легальну душпастирську діяльність. 
   На початку 1951 р. о. Борисович знову був заарештований і протягом шестимісячного слідства у Мінську, перебував у камері, яка була залита водою.  Потім був висланий на 3 роки  до Ад-Боксар у Казахстані. Після звільнення отримав дозвіл на служіння в парафії Гречани. Водночас опікувався кількома навколишніми парафіями, які були позбавлені душпастирської опіки. Його брат Єжи Борисович згадував: «У кожній місцевості [...] можна і треба було двічі на рік служити по дві- три доби без перерви протягом дня і ночі з парогодинним відпочинком і сном часто на на кам'яній підлозі сакристії. (...) Величезний натовп тих, що моляться і сповідаються, багато дітей до хрещення, багато возів з хворими навколо малої каплички, яку називають і підносять до ранги костелу. [...].Люді прості, ревні, неусвідомлені в справах віри і справжній побожності, не з власної вини, долають немислимі труднощі фізичні і моральні, щоб піти до костелу; крокують з сидорами десятки кілометрів, щоб почути слова правди, любові, відпущення вин, надії на вічне щастя – щоб дізнатись як мають жити  у тяжкій боротьбі за хліб і серед багатьох спокус. Служіння в таких умовах не сприяє здоров’ю і нервам. Немає можливості вчинити стільки, скільки потрібно і так, як потрібно [...]. Однак, не дивлячись на всі труднощі, відчував себе щасливим. Не чекав і не мріяв про інше служіння, не дивлячись, що платив за це героїчною працею і мученицьким життям.
   У лютому 1966 року о. Борисович захворів запаленням легень. У листі до брата писав: роблю перші кроки після довгої хвороби, яка мене дуже підірвала. Не знаю як пораджу собі у щоденній праці після так довгої відсутності. (…) перейматися довшим, або коротшим перебуванням на цій землі – не варто.
   О. Борисович помер 6 травня 1966 року. Одна з парафіянок запам’ятала: «Помер у нас о. Антоній Борисович, (…)для нас це велика журба, бо до смерті багато працював, мав 8 парафій, не жалів себе, нераз падав і вставав і йшов сповідати. (...)  Похорони відбулися 9 травня в понеділок. Приїхало багато священиків, а людей було напевно більше 10 тисяч, плакали, ридали, але не встав». 

зміст

О. Високінський Марцелій

(джерело:  http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/Borysowicz.htm)

Ks. Wysokinski

   Марцелій Павло Високiнський народився 16 січня 1886 року в Завадах на Любельщизні. У 6 років пішов до початкової школи. Навчання продовжував у гімназії в Сєдльцах, яку закінчив у 1900 року з золотою медаллю.  Потім розпочав навчання на філологічному факультеті Московського університету, який закінчив у 1906 році. Протягом наступних 8 місяців служив у війську. У 1907 році вступив до Вищої духовної семінарії у Любліні. У 1911 році прийняв священицькі свячення.
   Високiнський був вікарієм у Белжицях, Люблінському Ополі і Лукові, де був катехитом і викладачем давних мов у державній гімназії в Самогощі. У 1916 році був адміністратором парафії Жеплін і Новосілки. У 1922 році попросив про звільнення з дієцезії. Наступного року вступив до Ордену Єзуїтів, де прийняв східній обряд. Став адміністратором неуніатських парафій Синковичі і Альбартин на Віленщизні. Одночасно був вчителем білоруської і української мов у Папській духовній семінарії візантійсько-слов’янського обряду у Дубні. У 1936 році залишив Орден Єзуїтів. Рішенням луцького єпископа Адольфа Шельонжка прийняв парафію у Вуликих Кусківцях. У 1937 року його переведено до парафії Мілятин. Серед своїх вірних пережив радянську і німецьку окупацію. Після війни залишився на Волині, не дивлячись на те, що ця територія увійшла до складу СРСР. Коли у 1946 році  у СРСР було зліквідовано уніатську Церкву, о. Марцелій розпочав служіння вірним латинського обряду у Дубні. Опікувався також парафіями у Кременці, Шумську і Митниці, де мешкали Чехи.
   Уповноважений Ф. Прокопенко свідчив: Коли я поставив питання Високiнському, чи він зважився  на об’єднання, він мені відповів: я краще піду у колгосп працювати пастухом, ніж об’єднаюся з православною Церквою.  Протоієрей у рапорті з візиту у парафії Гумнище про заснування там православного парафіяльного комітету, написав: "По відношенню до о. Високiнського насмілююсь виразити думку, що він по всій імовірності, не білорус, але самий справжній поляк і не студит, а справжнісінький єзуїт".
   У березні 1948 року о. Високінський розпочав душпастирське служіння у парафії Бар, на Поділлі, де пропрацював 5 місяців, після чого був переведений за подання служби безпеки до Вінниці, адже там було легше наглядати за його душпастирською діяльністю. 
   На думку уповноваженого з 1958 року, о. Високінський був польської національності, греко-католицького віросповідання, але це приховував, говорив, що католик, хоча від 1925 до 1945 року був душпастирем білорусів і українців.  Знав мови […]. Проявляв велику турботу про зміцнення католицизму.
   Від моменту приїзду до Вінниці о. Високінський розпочав енергійну душпастирську діяльність, яка не завжди відповідала зобов’язуючому закону про культ.  Місцеві католики часто не бачили священика близько 20 років. Не дивлячись на різні супротиви, постійно старався повернути замкнену святиню. За його ініціативою, вірні зверталися до різних інстанцій, домагаючись пошанування своїх конституційних прав. Не дивлячись на те, що від 1953 року душпастирське служіння на цій території розпочало ще 3 нових священика, о. Високінський своїм сакраментальним служінням огортав найбільшу кількість вірних. Цьому сприяв факт, що Вінниця була столицею області і тут знаходилися установи публічної адміністрації, які часто відвідували приїзжі, які при нагоді відвідували святиню і користалися з сакраментів.
   Як старанно занотував радянській чиновник: У першій половині 1949 року  у Вінниці під час урочистості і свят Різдва Христового, св. Йосипа, Благовіщення і інших, костел був переповнений вірними і навіть навколо нього стояли люди. [...] Помічено, що люди, які приїжджали з будь-якого приводу до обласних організацій, намагалися бути в костелі і приймали участь в літургії. Охрещено 163 дітей, [...] повінчано 98 пар. [...] 29 похорон відбулося за участю священика. З таїнства Хрещення скористалося 659 осіб, з таїнства Подружжя 98 пар, зі Сповіді – близько 3000 осіб. За оцінкою радянського уповноваженого, о. Високінський був добре підготовлений. Не зважаючи на  свої роки, служив у 4 костелах, 3 з них були віддалені 80-100 км. Парафіяни не скаржаться на нього. Проявляє велику турботу про зміцнення католицизму. Костельні «двадцятки» тримає в своїх руках і диспонує ними сам. У своїх проповідях виступає проти радіопередач і розповсюдженню нашої культури.
   Працівники обласного відділу КГБ, стверджували, що о. Високінський намагається відсунути католиків від політичного життя в країні і переконує їх, щоб не читали газет і інших радянських публікацій, не слухали радіо.
   За свідченнями уповноваженого в селі Малі Крушелінці, вінницького району, відбулася наступна подія: «До мене (уповноваженого) зателефонував секретар РП у Вінниці – Токаренко інформуючи, що о. Високінський запечатував могили на католицькому цвинтарі у селі Малі Крушелинці. Працівники колгоспу покинули роботу і пішли на цвинтар. Зібралося, за свідченнями товариша Токаренка, до 500 осіб. Близько 100 осіб це католики, а інші православні і особи, що не відносять себе до жодного віросповідання. Просив мене, щоб я прийняв міри». 
   О. Марцелій Високінський помер 23 грудня 1959 року в Містківці під час виконання душпастирських обов’язків. Похоронні обряди очолив о. Е. Тиндира, а проповідь виголосив о. Антоній Хоміцький. На похороні було понад 1500 осіб.

зміст

О. Гладисевич Андрій

(джерело: http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/ZSRR%20spis.htm)

Gladysiewicz

   Андрій Гладисевич народився 8 листопада 1914 року в Гурней Посадзє біля Риманова Здрою. У 1934 році вступив до Вищої духовної семінарії у Луцьку. Весною 1939 року прийняв священицькі свячення. 
   Душпастирське служіння розпочав як вікарій у Ковелі. Після радянської окупації східних територій Речі Посполитої і арешту настоятеля парафії у Володимирі-Волинському восени 1940 року,   прийняв його посаду. Після того, як Володимир-Волинський зайняли німецькі війська, співпрацював з місцевою структурою АК. В конспірації служив під псевдонімом «Голуб». Був співзасновником польської самооборони в Бєлінє, дякуючи якій мешканці цього села уникнули знищення під час погромів польського населення українськими націоналістами. Не дивлячись на попередження, що йому загрожує арешт, залишився на Волині, яку вдруге зайняла червона армія. Своє рішення пояснював так: «Я цих людей не залишу».
   4 січня 1945 року НКВС заарештувала о. Гладисевича у Володимирі-Волинському. Тримався у луцькій в’язниці, був  звинувачений у тому, що від серпня 1943 року «належав до антирадянської націоналістичної організації Володимир-Волинського округу Польського Повстанського Союзу під псевдонімом «Голуб» і як член організації був пов'язаний з комендантом округу Дудковським Мартином Леопольдовичем». Був звинувачений також у тому, що був одним зі «стовпів (…)  Представництва польського уряду на Батьківщині (…) від цієї організації входив також до т.зв. «комітету допомоги» полякам у потребі, організовував збір коштів і їх розподіл учасникам організації, підтримував контакт з керівниками (…) також читав антирадянську, польську націоналістичну літературу».
   Визнаний винним у «зраді вітчизни» о. Гладисевич був засуджений на 10 років таборів та 5 років позбавлення цивільних прав. У вересні 1945 року потрапив до табору у Норильську, де працював м.ін.  арматурником на будівництві  мідеплавильного заводу, а також при копанні у вічній мерзлоті котловану під будівництво. У 1948 році потрапив до спец табору – Горлаг.  Тут працював у вугільній шахті. У 1950 році був заарештований за те, що слухав сповідь, доніс на нього певний росіянин, за це знову був засуджений до 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Знову потрапив до Норильського табору. 
   О. Гладисевич здобув у таборах велику повагу ув’язнених.  Був єдиним з групи кількох ув’язнених тут священників, якого криміналісти засуджені за найтяжчі злочини називали «ксьондзом» і ділилися з ним хлібом. Один з в’язнів, Болеслав Яйковський згадував: «о. Андрій залишився в моїй пам’яті як взірцевий,  самовідданий і справжній Божий Слуга». У свою чергу Юзеф Вуйцік через роки оцінював: «Отець Андрій Гладисевич запам’ятався мені як жертовний і відважний священик».
   У 1953 році о. Гладисевич залишив табір, однак був змушений залишитися в Норильську як засланець.  Він розгорнув широку таємну душпастирську діяльність серед поляків та католиків інших національностей. 
   О. Гладисевич був звільнений у липні 1956 року. Негайно  відправився до Полонного на Поділлі, де був відкритий костел, але не було священика. Дякуючи рішучості парафіян, які кілька десятків разів їздили до Хмельницького, Києва і Москви, і отримали згоду комуністів, щоб в парафії появився священик. Ламаючи абсурдні правила, що забороняли священику залишати парафію, потаємно виїжджав до хворих та помираючих. КДБ постійно переслідувало і знущалося над священиком. Він пережив підпал костелу, знищення літургійних шат, вибивання вікон в святині. Якогось дня місцеве радіо передало, що він злочинець, бо сидів у в’язниці. Не дивлячись на натиски і погрози, щоб згідно з радянськи правом не впускав до костелу дітей і молодь огортав їх особливою турботою, не зважаючи на вимагання влади.
   О. Андрій Гладисевич помер 23 серпня 1983 року у Полонному. У 1995 році був реабілітований.

 зміст

O. Дажицький Мартиніан

(джерело: http://www.niedziela.pl/wydruk/16040/nd,
http://uk.wikipedia.org/wiki/Мартиніян_Войцех_Дажицький ,
“Wołanie z Wołynia” nr 2 (81) z marca-kwietnia 2008 r., s. 9-10)

     Darzycki

   О. Мартиніан Дажицький народився у 1918 році у місцевості Ягелла біля Пшеворська і будучи ще зовсім юним і постійно вивчаючи мапи,  мріяв про мандрівку на Схід. Після священицьких свячень Боже Провидіння привело його туди, де міг запалити світло віри і зміцнити навчання Христа. Після свячень молодого священика на недовго відправляли до різних місцевостей в Україні, а потім він був призначений настоятелем парафії Мястківка (Городківка), до якої належали також багато інших віддалених місцевостей. «Отець Мартиніан знаходився на мястківському постерунку і на інших тоді – читаємо у книжці «Терниста дорога» - коли у восьми навколишніх повітах не було вже жодного священика, коли мусив переносити надлюдську втому, переслідування влади, пройти у примітивних умовах неосяжні простори і служити душпастирем вірним на багато років позбавленим опіки священика (…)». Радянська влада наперед подиктувала священику різні умови, м.ін.: одна Служба Божа в день, протягом дня можна було посповідати лише одну особу,  і багато, багато інших «знаків заборони». Звісно, що голод Бога і голод віри серед місцевого населення був підставою того, що цих обмежень не дотримувались.  Щоб дуже скорочено представити деякі історії о. Мартиніана, можна почати від анекдоту,  який він розповідав і, який мав безпосереднє відношення до подальшої долі священика, отже: «Розмовляють три поліціанта – американськи, німецький і радянський про те, хто найшвидше викриває злочинців. Американець каже, що через місяць після вчинення злочину, німець – через два тижні, а радянський поліціант – за місяць до вчинення злочину…». І так для профілактики, щоб уникнути «зла», яке міг вчинити о. Мартиніан будучи настоятелем в Мястківці, його заарештували і засудили до 8 років таборів. Тринадцять тисяч кілометрів через усю Азію, місяць дороги у вагоні для худоби, потім маршрут на нижній палубі корабля від Японського моря до Колими і на  півострів Камчатка до нелюдської праці у шахті, де працював при вимиванні золота. Коли після семи років був звільнений за добру поведінку, міг повернутися на Батьківщину. Але як їхати, коли у кишені нема навіть «зламаного гроша». Тоді священик сів за читання Євангелії , відкрив її у  довільному місці і читає: «Не журіться, що будете їсти …» і т.д. Перериває читання і роздумує, як тут не журитися, коли нема за що повернутися до Вітчизни і коли треба тут чекати без жодної надії на виїзд. У цей момент чує стук у двері. Входить листоноша і приносить 700 рублів, які вислали йому колишні парафіяни з Одеси. Переніс все і при виразній Божій допомозі повернувся до своїх. Повернувся до України. Оселився у с. Мурафа, де підпільно обслуговував 5 костелів, які знаходились на далеких відстанях. Також служив святу Месу по домівках, сповідував хворих, навчав дітей релігії. Комуністична влада, як і колись,  дала о. Мартиніану право уділяти таїнство покаяння тільки двом особам, але їх було у десятки разів більше. Як зазначав уповноважений у справах релігійних культів при вінницькому облвиконкомі у своєму інформаційному звіті за 1960 рік, о. Мартиніян мав великий вплив на віруючих, користувався у них авторитетом. З 1955 р. жив у м.Бар. У 1957 році переїхав до Городківки (Мястківки) Вінницької області. На той час залишився єдиним в Україні членом ордену францисканців. Завдяки його діяльності у 1970-х рр.. був реставрований місцевий костел. Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР від 11 березня 1990 р. судові рішення відносно Дажицького В. Я. скасовано, а кримінальну справу переведенням закрито за відсутністю складу злочину. Дажицького В.Я по даній справі реабілітовано. Після падіння комуністичного режиму о. Дажицький відновив діяльність Ордену францисканців. Дім Братів Менших (офіційна назва ордену) в Городківці канонічно було затверджено 6 квітня 1993 року. Помер священик у день своїх іменин на 91 році життя і 66 році священства, 2 липня 2009 року у Городівці Крижопольського району, Вінницької області.

 

Автобіографія

            Я, отець Мартиніан Дажицький, народився у 1918 році в Ягелла  у Львівському воєводстві. Після загальної школи продовжував навчання у Серафітському Колегіумі Бернардинів в Радечниці. Подальше моє навчання проходило у Львівській духовній семінарії при монастирі Бернардинів.
   Розпочалася війна. У 1943 році я приїхав до житомирської області. У цей самий час я обслуговував 5 районів, а також київську область і Одесу. Я повинен  був їхати працювати до Харкова, але мене заарештувало КДБ. Я просидів під слідством 5 місяців у житомирській в’язниці. Потім був суд, на якому мене засудили до 8 років позбавлення волі.
   26 жовтня 1946 року під конвоєм я вирушив на поселення на Затоку Находка. Важко виразити словами цю атмосферу, в яку я потрапив і розповісти про нелюдські умови життя. Ми мешкали в бараках, які були призначені на 120 осіб, а нас там було - 840.
   16 травня 1947 року я відплив на Магадан. Прибув на Колиму, де працював у копальні золота. Я на все життя запам’ятав сильні морози, які били нижче 60˚. У таких умовах я возив тачки зі щебнем.  Через важку працю і невідомий для нас слов’ян мороз, я тяжко захворів і не думав, що вже колись побачу сонце. Але мені допомогли добрі люди: лікарі – чоловік і його дружина, які знали, що я священик. Вони мене поставили на ноги і забрали працювати до свого будинку. У день моїх іменин у Згромаджені , 1 липня 1952 року мене звільнили з табору, де я провів 6 років.
   Я повернувся в Україну, де моєю мрією було нести Боже Слово такому загубленому і знедоленому народу, у якого намагалися забрати найсвятіше – віру в Господа Бога.
    Важко тут було адже мені не дозволяли займатися душпастирською діяльністю. Потім я прибув до Мурафи, де обслуговував 5 костелів, які знаходились на далекій відстані. Я відправляв Служби Божі у приватних будинках, сповідав хворих і навчав дітей релігії. У моєму житті бували моменти, коли через важку хворобу я був прикований до ліжка і сповідав парафіян лежачи (…).
   Останній переїзд був у 1957 році, коли я приїхав до Мястківки у Вінницькій області. Дякуючи великій любові до нашого Господа Ісуса Христа, я не відчував самотності, хоча я був осамітнений, бо був єдиним братом-францисканцем. Навколо на всій українській землі не було нікого, хто б наслідував Батька нашого Франциска. Але з часом, протягом десятиліть, молодь, яка від раннього дитинства знаходилася під моєю духовною опікою, здобулася на невимовне духовне життя.
   І в даний час і Україні утворена Кустодія Святого Архангела Михаїла, яка налічує, дякуючи Богу, близько 50 братів менших. А  я і до сьогодні працюю у Мястківці і проголошую Слово Боже. І моє сумління спокійне, бо я виконав волю Господа нашого, посіявши маленьке францисканське зерно. Сподіваюсь, що у майбутньому, Україна буде мати гарний урожай квітів Святого Франциска.

О. Мартиніан Дажицький, “Wołanie z Wołynia” nr 2 (81) z marca-kwietnia 2008 r., s. 9-10

 

Фрагмент із книги Леона Карловича «Терниста дорога. Життя і діяльність о. Мартиніана Дажицького OFM в Україні, в’язня Колими, Краків 1997, с. 131  - 138.

   «Отець Дажицький оточений багаторічною легендою, як вже багаторазово підкреслювалося, відомий і шанований у цій частини країни, є беззаперечним авторитетом релігійним і моральним. Без перебільшення його можна назвати взірцем священика, поляка і людини. Де б ти не поїхав, на згадування о.  Мартиніана обличчя розпромінювала усмішка, і обов’язково були питання про здоров’я,   самопочуття «нашого Отця, а іноді просто «нашої мами». Він сам також зі щирою любов’ю і ентузіазмом говорив про своїх теперішніх і колишніх парафіян  від Одеси до Житомира і від Києва до Бару, як про надзвичайних, повних глибокої віри і почуття власної гідності людей. Всюди був, знає всіх і всіх обдаровує батьківським почуттям.
   О. інфулат Антоній Хомицький, священик Луцько-житомирської дієцезії, людина великої мудрості, мав величезний авторитет серед священиків, вірних, а навіть радянської влади. За розпорядженням о. Примаса кардинала Вишинського очолював Церкву в Україні. Його називали «патріархом України». На скільки о. А. Хоміцький це авторитет і влада – на стільки  - о. Мартиніан Войцех Дажицький це культура, делікатність і доброта. Його справедливо називали «мамою» у колах найближчих осіб. 
   О. Дажицького сприймають як місіонера значної частини України; «воскресителя» Бернардинів після років неіснування на території на схід від колишнього кордону на Збручі; захисника і популяризатора польської культури на території, що колись належала Польщі, серед людей свідомих свого польського родоводу.
   О. Мартиніан Войцех Дажицький постає як великий поляк, священик і бернардин на фоні змагань за справу Божу і людську на «нелюдській землі» Радянського Союзу. До величі йшов через працю, переслідування, ув’язнення і табори, упокорення і страждання і часте нерозуміння навіть від своїх, яким служив. Через приниження – до слави».

Leon Karłowicz, „Ciernista droga, Życie i działalność o. Martyniana Darzyckiego OFM na Ukrainie, więźnia Kołymy", Kraków 1997, s. 131–138

 

Розповідь Отця Мартиніана.

(…)

– П’ятдесят років тому я був у Мурафі, у Житомирській області і у Київські області, в Чорнобилі і в Одесі. А потім був Брагілів, Молчани, Красне, Чернівці ну і Мясткувка (Гродківка). Коли у 1944 році отець провінціал запитав мене: -  Отче Мартиніане, - поїдете на Схід? – я почув внутрішній голос: - Через настоятеля говорить Христос … Христові відмовити не можна. Я погодився, але тоді я не знав про що йдеться і як ця справа буде виглядати. Я поїхав і по сьогоднішній день у цій праці досвідчую стільки рятунку, стільки Божої  опіки, що давно б загинув, якби цієї благодаті не досвідчував. Я врятувався від бандерівців. Колега загинув. Його дуже жорстоко вбили. Другого також, а мене Бог уберіг і на Колимі, і у копальні також. Я був 650 кілометрів від Магадану.
   - Після того, що я і мої співвітчизники пережили на Колимі - мені нічого страшно. Я знаю, що нами опікувалася Божа Матір.Противники були сильні, але ми поляки, ми тривали і вірили, що виграємо, бо чинимо згідно з правдою і Божими заповідями.
- Засланці довіряли нам, священикам і тому наша роль була особливо важка. Я не міг підвести співвітчизників і католиків. Нам ніколи не можна було впадати у відчай, треба було завжди бути притомним, знати як поступити у кожному випадку і якої ради уділити. Люди мені вірили, а я мусив завжди бути сильним духом і пам’ятати, що воюю за Церкву, релігію, про належні нам права.
-  Важко було і за Совєтів. Цей мій костел у Мястківці збудували поляки у 1747 році. Коли прийшла радянська влада – зробили з нього клуб, але люди протестували. Ми відправляли Службу на цвинтарі, а я їздив по селам з Пресвятими Дарами. Бувало, що доїду, до якоїсь станції автобусом, вийду у полі, а до потрібного села нема чим. Надто далеко, щоб йти пішки, а поруч нема жодного засобу пересування. Чекаю на зупинці цілу ніч і то на ногах, бо присісти не було на чому. І лише вранці можна було щось зловити. Мені і так щастило, бо бувало, що влада робила на мене облаву і взимку я вплав перебирався через річку, щоб уникнути затримання і ув’язнення.
   У лютому 1959 року я повинен був їхати до Тульчина. Чотири години подорожі, а звідти ще в село. Я подумав: візьму таксі і спокійно доїду на місце. Бо звідти було ще 30 кілометрів. Тимчасом від таксистів не було сліду. Був базарний день і таксисти, мабуть, мали багато викликів. Люди чекали у черзі на зупинці, а я з Пресвятими Дарами. Стою, виглядаю – безрезультатно. Я чекав до восьмої вечора, а потім усю ніч до четвертої ранку. Біля четвертої, ще темно – під’їжджає якийсь таксист. Незнайомий, але підходжу: - Слухай, таке і таке село. Я міський священик. Я мушу їхати до хворої. Мене кличуть, мусиш мене підвести. Через пів години ми були на місці. Виявилося, що в хаті було понад 80 чоловік і цілу ніч вони мене чекали. Молились і спокійно чекали. Тому що, якщо священик сказав, що приїде і не відкликав свого приїзду – це значить, що він точно приїде. Може щось трапилося, запізниться, але треба чекати. Прошу собі уявити як я після такої дороги, змучений, без сну, у нагрітій, душній хаті сідаю сповідати. Починаю сповідати, але не можу довго всидіти. Встаю, знову сідаю, спираюсь на ліжко. Не можу втримати рівновагу. Якось висповідав 20 чоловік. Я мав таку звичку, що після сповіді 20 осію – уділяю їм Причастя. І люди йшли додому, тому що також були змучені, крім цього на них ще чекала праця. Потім я пробував трохи походити. І це не допомагало. Втома не залишала мене. Я звернувся до зібраних: - я приляжу на хвилинку, лише на хвилинку. Вони погоджуються. Я приліг, але майже відразу встав. Сумління не дозволяло мені відпочивати, бо люди стояли і чекали. Я мусив зробити над собою зусилля і опанувати власну слабкість. О дев’ятій ранку я закінчив сповідь.  
   - Які у мене стосунки з владою? – не найкращі, - хоча до мене, як до сеньйора, непогано тепер відносяться, бо колись влада наді мною постійно знущалася. Але таку долю від Бога я прийняв. Пам’ятаю, як колись, коли ми, нарешті, відкрили костел – влада (голова сільради) заборонила дітям приходити до святині. Я кажу їм: - Я проголошую людям Євангеліє, а в Євангелії виразно написано: «Дозвольте дітям приходити до мене!».  Зрештою я сказав: добре, я про це повідомлю вірних, але дайте мені таке розпорядження у письмовому вигляді.    Прийшов лист. А це було за часів Хрущова, коли офіційно розповсюджували теорію про свободу совісті і віровизнання. А у цьому випадку вона чітко суперечила реальному життю. Натовп вирушив під сільраду, висилав листи до начальства: «Що ви хочете від наших дітей? Ми маємо право посилати їх куди хочемо! Уряд цього не забороняє, це ви лише вороги народу». Заарештовано декілька жінок. Люди почали слати листи до прокуратури. Справа рушила і люди домагалися офіційної позиції чи діти мають право бувати в костелі і на молебнях. Притиснутий до стінки прокурор, мусив відповісти, що радянське право цього не забороняє. Тоді нам відключили електроенергію. Потім ми дуже довго домагалися, щоб нам її  під’єднали і були постійні проблеми з відновленням і ремонтом святині. Будівельні матеріали треба було складати десь на приватних подвір’ях, а потім вночі, потаємно, вручну і без галасу переносити до костелу. Влада уважно слухала проповіді і виривала з контексту слова, щоб потім звинуватити священика, визивала міліцію з будь-якого приводу. Їх менше цікавили кримінальні злочини, крадіжки, ніж те, що священик говорив людям. Одного священика так побили, що він залишився калікою на все життя. Святу Службу він змушений був відправляти сидячі, бо не міг стояти. Знищили молодого, прекрасного священика.
   - Які люди приходили? Різні, але завжди спрагнені Бога. Була така бабця, яка після тридцятирічного перебування в Казахстані проплакала всю Службу. Так її розчулив справжній орнат і священик біля вівтаря. З дитинства вона не бувала в костелі, жодного разу на брала участь у Святій Службі і в жодному іншому молебні.
   Тут, в парафії залишилося ще біля трьохсот поляків. Як вони собі радять? Важко їм (…) опіки з боку Польщі нема. Не доходить жодна допомога  крім духівництва, яке і так не допомагає а українізує. За царів  ще були польські школи, потім прийшла радянська влада, яка страшно знищувала поляків (…). Здавалося, що згодом ситуація покращиться, але правду кажучи, мені легше було на Колимі, ніж сьогодні тут, за Збручем. Нема правди і страшна українізація поляків. Духівництво, на жаль, поділилося. Ті священики, які пройшли через пекло заслання – мають велику покору. Молоді, а особливо ті, які приїжджають з Польщі, винятково завзято українізують місцевих поляків… говорять: - тут  нема поляків – тут є лише католики. А це неправда. Мені з цього приводу дуже сумно. На душі стає дуже важко.  Я перестаю думати, що знаходжусь серед поляків, бо лише одна Служба Божа на польській мові, інші молебні на українській. Люди навчені слухати священиків і не здатні протистояти, лише страждають мовчки з почуттям страшної кривди. Адже у Мястківці є ще стільки поляків … І знаєте – додає – Гіркі Жалі навіть в Польщі так гарно не співають як тут.

Danuta Skalska, 2007-06-11 11:23:14  (http://www.kresowianie.avx.pl/article.php?id=38)

 зміст

О. Джепецький Броніслав

(джерело: http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/ZSRR%20spis.htm)

   Drzepiecki

   Броніслав Джепецький народився 13 вересня 1906 року у Старосиняві на Поділлі у селянській родині. У 1918 році розпочав навчання у другому класі гімназії у Проскурові. Після того, як ці землі захопили більшовики і гімназія була закрита – втік у 1922 році до Польщі. Тут вступив до Нижчої духовної семінарії у Бучачі, після її закінчення продовжував навчання у Вищій духовній семінарії у Луцьку. У 1939 році прийняв священицькі свячення.
    О. Джепецький розпочав своє служіння як префект у Нижчій духовній семінарії у Володимирі Волинському. У 1933 році розпочав навчання на теологічному факультеті Університету «Анджелікум» у Римі. Закінчив його через 4 роки, отримуючи титул доктора теології. Потім повернувся до Луцька, де став професором і віцеректором духовної семінарії. Після того як Волинь зайняли радянські війська і закрили духовну семінарію, був призначений настоятелем у Гуті Степанській. Літом 1943 року, під час погромів польського населення на Волині, організував у селі самооборону. Опікувався утікачами з інших сіл, здобуваючи серед них величезну повагу і вдячність. Перед загрозою масової атаки відділів УПА, разом з 10 000 поляків відступив до Ковеля. Тут став настоятелем. Допомагав також євреям переховуватися. Літом 1944 року разом  з польськими біженцями прибув до Любліна. Однак, не дивлячись на пропозицію розпочати наукову працю у Люблінському Католицькому Університеті, повернувся на окуповану радянською владою Волинь. Призначений єп. А. Шельонжком генеральним вікарієм житомирської дієцезії відправився до Житомира, де поселився при катедрі.
   О. Джепецький був заарештований 10 січня 1945 року у Житомирі агентами НКВД. Спочатку три тижні провів у місцевій в’язниці, після чого його перевезли до Києва. Його звинуватили у нелегальному перетині кордону у 1922 році і  тому, що був «активним агентом Ватикану. (…) На радянській території збирав розвідувальні дані і висилав їх єпископові Шельонжку з метою передання їх до Ватикану. Крім цього, керував антирадянською діяльністю посланців агентури Ватикану у Житомирській області для поширення католицизму у СРСР і збирання політично-економічних даних для Ватикану. Разом з Юзефом Кучинським нелегально відкривав костели і відправляв в них молебні». 
   Прокурор домагався для о. Джепецького смертної кари. Остаточно, 6 травня 1946 року був засуджений до 10 років таборів. Потрапив до Воркутлагу, де працював у вугільній шахті. Колишня ув’язнена Станіслава Повольна запам’ятала: «о.  Джепецький залишив у моїй пам’яті образ справжнього священика: дуже мудрого, висококультурного, спокійного, з життєстверджуючою посмішкою і сердечними очима».
    О. Джепецький був звільнений 10 листопада 1954 року. Проте, йому заборонили повертатися в Україну. Станіслав Длужняк згадував: «о. Броніслава (…) вислали на примусове поселення у Воркуту. Я там з ним познайомився як з людиною мудрою, скромною і самовідданою. Опікувався хворими і ніс духовну допомогу полякам, які мешкали у Воркуті».
   Радянська влада зорієнтувавшись у діяльності о. Джепецького, поміняла місце заслання на Казахстан. Там поселився у Зеленому Гаї, де було велике скупчення польських засланців. Тут розвинув широку напівлегальну душпастирську діяльність об’їжджаючи навколишні території.
   7 січня 1959 року о. Джепецький був заарештований, звинувачений у антирадянській діяльності і засуджений до 10 років таборів. Потрапив до Озерлагу біля Іркутська, де працював на вирубці лісу. У 1961 році був переведений до Ухтжемлагу в Комі, спеціального табору для духівників, в якому перебувало 27 католицьких священиків. Тут таємно проголошував конференції і сповідав. Був звільнений 18 січня 1964 року. Потім протягом 2 років вів нелегальну душпастирську діяльність у Казахстані. У 1966 році від влади отримав дозвіл на служіння у парафії Шаргород на Поділлі. Тут його почала мучити важка хвороба легень та горла. 
   О. Джепецький помер несподівано 8 вересня 1973 року у Шаргороді. У похоронних урочистостях брали участь кільканадцять тисяч людей, що на той час було незвичайною подією. Один з парафіян так запам’ятав похорони священика: «Протягом трьох діб при труні священика була почесна варта. Кільканадцять тисяч людей було на похоронах, священики йшли в сутанах і комжах, що було заборонене радянською владою. Розплакані люди співали жалібні пісні. Питали: «молитися за нього, чи до нього?».

 зміст

Слуга Божий о. Кашуба Серафін

(джерело: https://www.kapucyni.pl/index.php/prowincja-krakowska-mainmenu-325/serafin-kaszuba/3396-wedrowny-zbieracz-ulomkow) 

   Kaszuba

   О. Серафін Кашуба – Слуга Божий, монах, капуцин (Францисканець), його називали Божим Бродягою,  мандрував СРСР не дивлячись на переслідування та терор, що там панував, здолав тисячі кілометрів, щоб прийти зі священицькою послугою до найбільш віддалених кутків величезної імперії.
   Народився 17 червня 1910 року на периферіях Львова, на Замарстинові, у робітничій родині. Обоє батьків Анна і Кароль Кашуба належали до ІІІ Ордену св. Франциска і виховали четверо своїх дітей в атмосфері глибокої побожності і взаємної любові.
   Алоізій ходив до Державної гімназії ім. Станіслава Жолкєвського у Львові, після якої вступив до Ордену Капуцинів. Новіціат розпочав у монастирі  у Сендзішові Малопольському (20 серпня 1928 р.) прийняв чернече ім’я Серафін. Теологію вивчав у семінарії Капуцинів у Кракові. Священицькі свячення отримав у 1933 році. Закінчив також факультет польської філології в Ягелонському університеті.
   О. Серафін Кашуба, надзвичайний священик, який зробив з Радянського Союзу найбільшу територіально парафію світу. Бездомний «бродяга» позбавлений праці і навіть символічного власного кутка, зате був наділений надзвичайною харизмою. Капуцин, який все своє доросле життя присвятив апостольським подорожам, що охоплювали величезну території радянської імперії від вільнюської Острої Брами, через сибірську тайгу і родючу землю України, аж по казахські степи і морозні райони північної Естонії.
   Цього невтомного апостола часто порівнювали зі св. Павлом з Тарсу. Але мало хто знає надзвичайну долю Слуги Божого Серафіна Кашуби, чергового кандидата на вівтар, про якого один з капуцинів-співбратів написав: «Жив як жебрак і помер як жебрак, а з матеріальних речей після його смерті залишилися: хабіт, пас і бревіарій …».

 Червоні ночі

   Це була типова дорога передвоєнного хлопця з гарного, релігійного польського дому: порядне, патріотичне виховання, відмінно складений іспит зрілості, великі плани на майбутнє і  палке прагнення нести допомогу іншим. Однак, найвищою була глибока побожність, яка говорила зовсім юному випускнику Алоізію Кашубі постукати до дверей капуцинського новіціату.  У монастирі швидко помітили, що новий брат, якого вже звали Серафіном, має всі риси доброго монаха, на чолі з великою трійцею чернечих чеснот: Побожністю, Покорою і Працьовитістю. Крім цього: «Брат Серафін закоханий в книжки» - повторювали в монастирських коридорах. Може саме тому настоятелі відправили його на навчання до Ягелонського університету під крило відомого професора полоністики Станіслава Пігоня. І коли за два місяці до початку ІІ світової війни він захистив магістерську роботу йому пророкували прекрасну наукову кар’єру. Однак, замість наукового сяяння його чекало багаторічне апостольське скитання по найвіддаленіших закамарках радянської країни державного атеїзму.  Це надзвичайне служіння о. Кашуба розпочав від найбільш  гарячого місця на Кресах: від Волині. Коли інші втікали з цієї палаючої і скривавленої землі, він їхав нести душпастирську допомогу тим, які там залишилися. Опинився в гущі кошмару кривавих «червоних ночей» на Волині, серед поляків, яких масово вирізали банди українських націоналістів. Бачив і пережив страшні речі. «В ночі на горизонті видно було пожари. Якась напівспалена людина догорала у сусідній хаті. Коли вогонь наближався – я ночував на даху в костелі. Це не було безпечніше, але ближче Господа Ісуса і легше було б захищати перед профанацією у випадку нападу» - згадував у своїх записках.
   Після спалення Карасина, першої волинської парафії, де о. Серефін був настоятелем, мусив разом з вцілілими під час різні парафіянами постійно переїжджати до різних місцевостей, втікаючи перед вогнем, ножами і сокирами бандерівців. Сам декілька разів чудом уникнув смерті, хоча націоналісти багаторазово робили засади на цього «Ксьондза-ляха». Однак, завжди хтось, або щось у потрібний час остерігало священика перед смертельної небезпекою.

Той третій

   Коли на територію Волині знову увійшли радянські війська, розпочався  другий акт драми місцевих мешканців. Щоправда, закінчились нічні вбивства, але тепер прийшла черга на брутальну репатріацію, яка мала на меті повне викорінення Поляків з колишньої східної Речі Посполитої. Не всі хотіли, або могли залишити свої будинки. Самого Серафіна батько і сестри благали, щоб він виїхав разом з ними, спочатку він погодився. Вже в репатріаційному вагоні його огорнули сумніви. Хтось йому сказав, що якщо він залишиться, мабуть, буде єдиним священиком, який виживе на території величезної Луцької дієцезії. Тоді він прийняв рішення  і вийшов на першій станції, залишаючи у вагоні увесь свій «маєток». Потім о Серафін говорив «навіть якщо б тут залишилося двоє поляків – я буду третім з ними». Чернець поселився у Рівному, яке стало його «плацдармом наступу» на всю Волинь. Їздив всюди, де знаходились хоча б найменші спільноти поляків і католиків. Через деякий час розпочав небезпечні виїзди «за кордон» ІІ Речі Посполитої: до Литви, Латвії і вглиб СРСР. Десять років постійних подорожей, жахливих побутових умов, голоду і все гіршого стану здоров’я… а до всього іншого ще й постійні переслідування з боку радянської влади, яка намагалась будь-якою ціною позбутися незручного для них порушника спокою у чернечому хабіті. Проти нього намагалися розгорнути кампанію у пресі та розпускали чутки, в яких звинувачували священика у неморальному житті і зловживанні алкоголем. Все дарма.
   Однак, у 1956 році вже здавалося, що комуністам вдасться «утихомирити» монаха. О. Серафін спочатку підступом був знятий з реєстрації, а потім побавлений права виконувати душпастирське служіння. Йому знову пропонували репатріацію і на дуже добрим умовах. Отець знову відмовився.

 Зілля від палітурника

   Для о. Серафіна розпочався період катакомбового священства: Служби Божі відправлялися у приватних будинках, нічні сповіді, таємні хрещення. Від цього часу змушений був переховуватися безперервно, без постійного місця перебування, , без прописки, що у країні комунізму вже саме по собі було злочином з розряду тих найважчих. О. Серафін мандрував зі своїм душпастирськи служінням все далі і далі, переслідуваний постійно міліцією і КДБ. Щоб заплутати владу мав різні робочі місця, працював м.ін. палітурником, продавцем лікарських трав, кочегаром у лікарняній котельні. Все частіше до нього доходила інформація про трагічну долю тисячі поляків розкиданих на безлюдних степах Казахстану , які там масово вмирали з голоду, холоду і через тяжкі кліматичні умови. Пішов до них … Голодний, холодний, постійно під наглядом шпигунів, як звір на якого полюють, мандрував від хутору до хутору, від колгоспу до колгоспу, несучи всюди і для всіх Христове послання Правди і Любові.  Працівникам КДБ вдалося зловити о. Кашубу лише 6 березня 1966 року на автобусній зупинці у місцевості Кустанай. Його арештували, звинувативши у бродяжництві і засудили на 5 років заслання. О. Серафін відбував вирок у колгоспі Арикти в районі Цілинограду, з абсолютною забороною залишати місце заслання.  Там прийняла його під свій дах родина німецьких протестантів. Вже через місяць священик писав: «Один Господь Бог знає, що мені призначив. Які дивні дороги, якими Він мене веде. Адже в Арикти не було б священика, якби не моє заслання. Вчора перших п’ять чоловік посповідалося. А сьогодні рано у нас була урочиста Служба Божа».
   До о. Серафіна знову почали з’їжджатися католики з найвіддаленіших кутків казахстанського степу. Він сам також не забував про своїх колишніх парафіян. Писав листи на Волинь, до Запоріжжя, Поділля, Полісся, Криму і всюди, де  раніше був настоятелем і духом і тілом. Це, звісно, не подобалося радянській владі. Священика незабаром відправили на нове місце заслання – колгоспу Аршатинськ, 350 км. від  Арикти.

 Влада турбується.

   Тягарі щоденного життя, виснажуючий  спосіб життя, принижуючі людську гідність побутові умови, не могли не залишити впливу на кволий організм священика. Швидкими темпами розвивався туберкульоз легень. А коли радянська влада «ласкаво» дозволила, щоб «бродяга» пройшов всебічне обстеження, у о. Серафина виявили м.ін.: бронхіт, порок серця, емфізему легень, гнійне запалення внутрішнього вуха і швидко прогресуючу глухоту. У зв’язку з цим, о. Кашуба отримав дозвіл влади на виїзд у лікувальних цілях. Впертий законник використав цю «фіртку» для зустрічей з колишніми вірними, які безперервно молилися за звільнення свого священика. Несподівано, у листопаді 1966 року, о. Серафін отримав дозвіл повернутися до Цілинограду. Проте, не довго міг тішитися отриманою свободою. За два дні до Різдва Христового, Отець був заарештований і ув’язнений, цим разом у  віддаленому закладі для літніх людей, калік і невиліковно хворих  у закинутому селі Мала Тимофіївка. Це рішення аргументували «турботою» про стан здоров’я і умови життя літнього, знищеного  хворобами монаха. У дійсності це була така нова форма ув’язнення. Коли директор закладу прямо заявив, що законник був засуджений до 11 років примусової ізоляції, священик вирішив втекти. Добрався до Цілинограду, до своїх вірних, встановив контакт з родиною в Польщі. Коли його улюблена сестра Марія благала повернутися на Батьківщину, написав: «Господь Бог бачить, що я все віддав в Його руки, а Він керує не завжди відповідно до нашої волі. Найголовніше, не розминутися з Божою волею». Залишився у СРСР …

Лампа догорає і коптить.

   У 1968 році несподівано померла Марія і о. Серафін намагався отримати згоду на тимчасовий виїзд до Польщі. Згода прийшла … через два тижні після похорону сестри. Наважився на виїзд. Під час перебування у Вроцлаві дав про себе знати туберкульоз, який протягом багатьох років не лікувався. У страшному стані отець був привезений до протитуберкульозної лікарні і негайна операція врятувала йому життя. Коли він прийшов трохи до тями, почув від лікарів, що йому залишилося ще 10 років життя та й те за умови, що почне турбуватися про своє здоров’я … 
   Але з Казахстану, України і Сибіру постійно приходили нові листи. О. Серафін повернувся до СРСР … «Лише собі відомими дорогами і засобами пересування добирався до католиків і співвітчизників, про яких вже навіть на Батьківщині ніхто не згадував. Був переконаний, що Господь покликав його до збирання уламків». Збирав їх на дуже віддалених територіях, де його сердечно вітали і з сумом прощалися» писав о. Ієронім Варахім у біографії отця Серафіна Кашуби «Божий Бродяга». 
   Священик все частіше мав сильні кровотечі з легень. Знав, що відходить. Писав: «Я завжди почуваюсь блаженно (…). Цьому почуттю не перешкоджає свідомість, що лампа догасає і коптить». В свою останню подорож вирушив до Львова, 19 вересня 1977 року. День був дуже холодний і дощовий. Спочатку зламався автобус і о. Серафін був змушений  далі їхати на відкритому кузові грузовика під проливним дощем. Потім перевірені львівські знайомі не могли його прийняти під свій дах, бо саме у той час міліція у них проводила обшук. О. Кашуба декілька годин стояв під дощем, поки не знайшли йому інше місце для ночівлі. У кімнаті, в якій він ночував, постійно горіло світло. Коли до нього увійшли, він сидів за столом з головою спертою на бревіарій… Радянська влада подбала про те, щоб похорони чернця були тихими і швидкими. Однак, незабаром, до могили капуцина почали приходити натовпи паломників … На його нагробку написали слова св. Павла: «Я став усім для всіх»…

зміст

О. Козинський Юзеф

(джерело: http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/ZSRR%20spis.htm,
 З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s. 401)

    Юзеф Козинський народився 4 липня 1889 р. в с. Озерне Бердичівського пов. Київської губ. (нині Погребищенського р-ну Вінницької обл.), у заможній селянській родині, поляк, громадянин УСРР. У  1916 р. закінчив Житомирську духовну семінарію, був висвячений на священика і вступив до Петроградської римо-католицької духовної академії, яку не зміг закінчити через революційні події і закриття цього навчального закладу більшовиками. Працював помічником настоятеля у Кременці, учителем Закону Божого в Житомирі. Після радянсько-польської  війни і зміні кордонів, не виїхвав до Польщі і був призначений настоятелем костелу в с. Топори біля Ружина (нині Житомирської обл.). У 1931 р., коли в Ружинському р-ні провадилася антирелігійна кампанія і розгорнулися гоніння проти православних священнослужителів, о. Козинський  залишив  Топори  і близько  місяця  переховувався у родичів  та  інших священиків, однак повернувся до своєї парафії, де й служив надалі.  19 серпня 1935 р. арештований співробітниками ОВ УДБ Київського обласного  управління НКВС УСРР за обвинуваченням  в  участі  у «Контрреволюційній  фашистській  організації  римо-католицького  і  уніатського духовенства Правобережної України». 14 травня 1936 р. особливою нарадою при НКВС СРСР  йому було призначене  покарання —  5 років ув’язнення у ВТТ. Після відбуття покарання в Ухто-Іжемському таборі (Республіка Комі, РРФСР), 19 серпня 1940  р. вийшов на волю. Повернувшись до с. Топори і  не одержавши  дозволу  на душпастирську  діяльність,  працював у місцевому колгоспі. Під час німецької окупації відновив богослужіння в Бердичівському костьолі св. Варвари. Після ІІ світової війни не погодився на виїзд до Польщі і залишився серед своїх парафіян у СРСР. Впродовж 40–60-х років обслуговував рівночасно  кілька парафій  Житомирської обл. Коли у 1949 році радянська влада закрила костел у Бердичіві, відправляв Служби Божі у с. Халаім Городок, що знаходиться за 27 км. від міста. У 1953 році разом з парафіянами купив хату у Бердичіві і після отримання дозволу влади, влаштував там каплицю.
   Помер у Бердичіві 20 січня 1967 р.  і там був похований. Реабілітований 8 серпня 1989 р. за висновком Прокуратури УРСР.

 зміст

О. Кучинський Юзеф

(джерело: http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/ZSRR%20spis.htm)

   Kuczynski

   О. Юзеф Кучинський народився 15 лютого 1904 року в Бучках біля Житомира. Внаслідокпідписання мирного трактату у Ризі у березні 1921 року, Житомирщина увійшла до складу більшовицької Росії. У 1924 році після закінчення радянської середньої школи для вчителів, втік до Польщі. Тут екстерном склав іспит і вступив до Вищої духовної семінарії у Луцьку. У 1930 році отримав священицькі свячення.
   Спочатку о. Кучинський був катехитом в загальноосвітніх школах у Луцьку. Водночас, як дуже шанований молоддю вихователь, був капеланом Волинської Хоругви Харцерів СХП у званні керівника загону. У 1935 році розпочав навчання у Католицькому інституті у Парижі. Після отримання докторату з соціології, у 1937 році повернувся до Польщі. Після вибуху ІІ світової війни був дієцезіальним секретарем у Луцьку.
   Під час ІІ світової війни о. Кучинський служив у парафіях Шумбар і Дедеркали. Після того як Німеччина напала на СРСР і Волинь зайняли відділи вермахту, вирушив у душпастирську подорож на території, які перед війною належали до СРСР. Добрався до Житомира і рідних Бучок. Проте, німецькі окупанти змусили його повернутися до попередньої парафії.
   Коли у 1942 році розпочалися погроми польського населення влаштовані українськими націоналістами, о. Кучинський організував у Дедеркалах самооборону поляків. Врятував також багато місцевих єврейських родин, включаючи їх до родин польських. За ефективний захист польського населення від УПА – отримав нагороду «Хрест Хоробрих».
   Влітку 1944 року, коли Волинь зайняли радянські війська, о. Кучинський відповів на заклик єп. Адольфа Шельонжка і вирушив виконувати душпастирське служіння на території, що перед війною належали СРСР. Від серпня до грудня 1944 року працював у Красилові. Потім був скерований до Києва, де надихнув місцевих католиків домагатися відкриття костелу. Дістався також до Харкова та Дніпропетровська, де 8 січня 1945 року був заарештований. Потім потрапив до в’язниці у Києві, де протягом року чекав на закінчення слідства.
   О. Кучинського звинуватили у нелегальному перетині кордону у 1924 році, а також у антирадянській діяльності у ІІ Речі Посполитій. В обвинувальному акті читаємо: «Будучи агентом Ватикану, увесь час вів антирадянську політику Папи Римського і брав участь у діяльності організації «Акція Католицька» за наказом папи Пія XI з антирадянською метою. Як член цієї організації керував її молодіжним відділом, систематично проводив публічні лекції на антирадянські теми і розповсюджував усіляку можливу брехню і вигадки проти Радянського Союзу».  Його також звинуватили у тому, що був посланий єп. Шельонжком до західних областей радянської України з завданням поширення католицизму і збирання політично-економічних даних на радянській території з метою передачі їх до Ватикану.
   Прокуратура вимагала для о. Кучинського і для чотирьох інших польських священиків, що проходили по справі, смертної кари. Остаточно, 6 травня 1946 року він був заочно засуджений на 10 років таборів. Спочатку потрапив до табору на Уралі, а у січні 1947 року до Воркути, де протягом 7 років працював на вугільній шахті. Разом з понад 20-ма ув’язненими у цьому місці католицьким священиками проводив пожвавлену душпастирську діяльність серед ув’язнених. Через багато років згадував: «я переконався, що Бог допускає запеклий гнів цієї влади, щоб дати релігійну опіку людям, які переживали найбільші муки. Якщо на російській мові край за полярним  кругом називається країною північ – крайня північ – то і страждання крайнє велике і релігійна утіха вкрай необхідна.  Навіть найбільш ревні душпастирі не змогли б добратися туди, куди їх послала влада. Там, у морозному пеклі, справжні священики переживали незмірну радість, втішаючи найбільш страждаючих. Відправлялись Служби Божі, відбувалися сповіді, роздавалося Причастя у вугільній шахті на глибині 900 м, або у помешканнях засланців.    
   О. Кучинський був звільнений 16 жовтня 1954 року без права виїзду з Воркути. Лише у травні 1956 року йому дозволили залишити місце заслання. Відправився на рідну землю, після чого виїхав до Казахстану, де розпочав напівлегальну працю у Тайинші, де мешкало близько 20 000 депортованих поляків з України у 1936 році. Був першим за останні 20 років католицьким священиком, який розпочав служіння серед поляків-засланців. Душпастирською опікою огорнув також місцевих німців. Його жваву душпастирську діяльність не обійшла увагою місцева влада. 9 грудня 1958 року був знову заарештований. 
   25 лютого 1959 року Кокчетавський районний суд засудив о. Кучинського до 7 років таборів. Увесь вирок відсидів в Ангарагу біля Іркутська. Через роки оцінював: Важко, дуже важко сидіти 7 років, тим більше, коли перед цим відсиділося 10. Але мушу визнати, що останні два з половиною роки вартували того, щоб знову за них відсидіти». 
   О. Кучинський був звільнений 9 грудня 1965 року і відправився до Бару на Поділлі, де місцеві католики отримали для нього дозвіл на душпастирську діяльність. Опікувався також навколишніми парафіями: Лучинець, Снітків, Вербовець. 
   О. Юзеф Кучинський помер 13 березня 1982 року. Залишив спогади «Між парафією і табором» опубліковані у Парижі у 1985 році.

зміст

О. Лісицький Фаустин

(джерело: http://ostrog.blox.pl/tagi_b/16710/Faustyn-Lisicki.html,
http://kyiv-zhytomyr.com.ua/istoria/2012-06-26-13-00-12/2012-06-26-13-23-07.html)

   Lisicki

   О. Фаустин Лісицький народився 29 березня 1903 року в селі Копелянка Володар-Волинського району Житомирської області в селянській родині. У 1913 році 10-річний Фаустин пішов до російської середньої школи в селі Топорище. Бурхливі роки революції і війни провів у Житомирі, де навчався в польській гімназії, готуючись до вступу в духовну семінарію. Коли на Поліссі зміцнилася радянська влада, здавалося, що доведеться відмовитись від своїх намірів. В Ушомирі навколо місцевого душпастиря о. Зигмунда Хмельницького зібралася група хлопців, які під його керівництвом таємно вивчали теологію, латину і інші науки потрібні для душпастирської праці. Серед них був також Фаустин Лісицький. 31 травня 1923 року 20- річний хлопець нелегально перейшов радянсько-польський кордон і прибув до Луцька, де розпочав навчання в семінарії. 9 грудня 1928 року отримав священицькі свячення з рук єпископа Валькевича і розпочав працю в Луцькому кафедральному храмі. В червні 1934 року був призначений адміністратором в селі Рудня-Поташня, а до квітня 1935 був настоятелем в парафії села Степань (сьогодні – Костопільський район Рівненська область).
   Після початку ІІ Світової війни о. Фаустин хотів бути в перших рядах тих, хто воює з фашизмом, і тому погодився стати військовим капеланом 44 піхотного полку 13 дивізії. Початок війни застав його в Томашові. Відступаючи з залишками розбитого полку о. Фаустин опинився в Хелмі, де був поранений під час бомбардування, але вже через три дні залишив госпіталь, щоб добратися до своєї парафії в Степані. Там вже були радянські війська, але о. Лісицький, знаючи, що може в кожну хвилину бути арештованим НКВД, вирішив залишитися зі своїми парафіянами. Не залишив вірних і тоді, коли на Рівненщину прийшли гітлерівські окупанти. Для нього і радянські, і німецькі війська були грабіжниками, які прагнули знищити польську державу. Не менш гострою була його критика антипольської позиції УПА, що стала однією з причин кривавої різні польського населення. Не приховуючи своїх поглядів, о. Фаустин сміливо говорив про це в своїх проповідях. Воїни УПА декілька разів приходили до Степані, щоб його схопити, а в квітні 1943 року о. Лісицький чудом пережив напад УПА, а його костел св. Архангела Михаїла  21 квітня 1943 року був висаджений у повітря. 13 серпня 1943 року о. Фаустин прийняв рішення єпископа Шельонжка і виїхав до Житомира. 17 серпня 1943 року звернувся з офіційним листом до окупаційної влади в Житомирі з проханням дозволити йому відправляти Святі Меси в храмі св. Софії. Невідомим способом йому вдалося переконати гітлерівців, і згоду отримав.
   У січні 1945 року, після арешту апостольського адміністратора Житомирської дієцезії о. Броніслава Джепецького, його обов’язки довірено о. Фаустину. Тепер на ньому була відповідальність за релігійне життя цілого регіону. Він координував діяльність священиків-місіонерів, відповідав за відносини між католицькими спільнотами і місцевою владою. Протягом року при його допомозі почали існувати спільноти в Бердичеві, Святошині, Новограді-Волинському, Ємільчині, Кривотині, Кримку і в інших місцевостях. В лютому 1946 року о. Фаустина звинувачено в антирадянській агітації, релігійній пропаганді, створенні «народно-релігійної» групи «Розарію» і осередка Акції Католицької, а також у приналежності до місцевої армії і засуджено до 10 років концентраційних таборів та 5 років позбавлення публічних прав з конфіскацією майна. В 1955 році термін ув’язнення скорочено до 9 років – о. Фаустин вийшов на волю і повернувся до Житомира. Не отримав, однак, дозволу на відправлення Святих Мес на території Житомирської області і був змушений до переїзду в Летичів. Не дозволено йому бути в Житомирі, де католицька спільнота просила настоятеля для парафії св. Софії. Пізніше о. Фаустин тяжко захворів, і у зв’язку з паралічем ніг важко пересувався самостійно. Однак хвороба хоча й скалічила тіло, але не зламала священицької душі – до останніх днів життя о. Фаустин був вірний покликанню і не зупинявся в душпастирській діяльності. Протягом 14 років у своєму приватному помешканні відправляв Служби Божі і сповідав. Помер у Житомирі 23 березня 1972 року.

зміст

О. Мірецький Броніслав

(джерело: http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/ZSRR%20spis.htm)

   Mirecki

   Броніслав Мірецький народився 3 вересня 1903 року у багатодітній інтелігентській родині з повстанськими традиціями. У 1920 році був добровольцем у польсько-більшовицькій війні. 17 серпня 1920 року був поранений під Задвожем на околицях Львова і потрапив до радянської неволі. Втік з табору для полонених, що знаходився під Києвом і щасливо повернувся до родинного дому. У 1918 році розпочав навчання у Ниську у 1918 році, але з огляду на участь у війні склав іспит зрілості лише у 1926 році. Після служби у війську  у 1927 році вступив до митрополітарної семінарії у Львові. У листопаді 1933 року у львівській катедрі прийняв священицькі свячення. Одночасно був студентом на факультеті теології Університету Яна Казімєжа, який закінчив у 1933 році, захищаючи магістерську роботу на тему «Право власності у світлі енцикліки Rerum Novarum i Quadragesimo anno». У 1933 – 1935 роках був вікарієм у Жидачеві, а потім адміністратором парафії Нове Село у збаразькому повіті.
   Під час ІІ світової війни був настоятелем парафії Підволочиська. Після окупації цієї території німецькими військами, співпрацював з львівською НОВ, а після злиття  - з АК. У 1944 році УПА видала на нього смертний вирок. Врятувався з нічного нападу бандерівців на будинок, де мешкав та пережив його спалення. Під час цієї ночі повністю посивів. Вкінці 1944 року архієпископ Еугеніуш Базяк назначив його настоятелем парафії у Підволочиськах , які знаходилися на польсько-радянському кордоні. 
  
Після війни о. Мірецький залишився разом зі своїми вірними на Сході. Там була його Польща. Радянська влада всіма можливими способами перешкоджали  у душпастирській діяльності. Костел у Підволочиськах більшовики висадили у повітря, а священика на 15 років позбавили права виконувати душпастирські обов’язки. Працював підпільно на території львівської архідієцезії, а також на Поділлі, м.ін. у Кам’янці-Подільському, Гречанах, Деражні, Летичеві, Городку Поідльському, Полонному, Маніковцях і Голозубінцях. Опікувався також каплицею у Києві на Святошині і , дякуючи його допомозі вірні могли її утримувати. Відвідував спільноти католиків на Буковині, в Казахстані в Криму і в Москві.
   У 1948 році, дякуючи о. Мірецькому, вірні з тернопільської області звернулися до обласного уповноваженого у справах релігії, а також до Сталіна і Хрущова у справі реєстрації нових релігійних громад і відкриття закритих костелів у районних містах. У своєму звіті обласний уповноважений у справах релігії писав: Римсько-католицька Церква значно зміцніла свою діяльність. Доказом цього є факт, що в багатьох районах області поляки, по кілька родин у селах цих районів, звертаються до мене з проханням зареєструвати релігійні спільноти, які охоплюють декілька сіл, з правом відкриття костелів у районних міст».
   Багаторазово був затримуваний і допитуваний працівникам МВС і КГБ. Йому погрожували засланням, а навіть смертю – згадує його сестра Марія – переховувався у відданих вірних. Потаємно відправляв Святі Служби і уділяв таїнства, хрестив, сповідав, благословив подружжя  [...] Не дивлячись нінащо, їздив по навколишніх селах і містечках, іноді обслуговував одночасно 15 парафій на Поділлі і околицях Волині. Їздив вдень і вночі на фурманці і саньми.
   Коли після багатьох років отримав дозвіл влади на служіння у парафії в Галищинцях був єдиним священиком у всій тернопільській області. На той час опікувався також парафією у Кремінці і Борщові. Золотий ювілей священства святкував 8 листопада 1983 року у Галущинцях. Урочистість зібрала тисячі вірних з усіх місцевостей, в яких служив. Папа Йоанн Павло ІІ прислав з цієї нагоди Ювіляру телеграму, в якій запевняв його про свою духовну участь у цій урочистості.
   Його сестра постійно вмовляла виїхати до Польщі, о. Мірецькій відповідав: влада б з радістю мене позбулася, але я ніколи дезертиром не був. Як я про це міг би сказати своїм парафіянам? Вони б на колінах мене благали, щоб я їх не залишав. Чи я міг би таке вчинити?».
   О. Броніслав Мірецький помер у Галущинцях 13 серпня 1986 року. Останню Службу Божу відправив два дні тому у Проскурові. На маніфестаційних похоронах 16 серпня, крім тисячі вірних, було 25 священиків. Під час проповіді о. Ян Ольшанський, майбутній єпископ Кам’янецької дієцезії,  сказав: «Життя о. Броніслава – це життя священика, мученика-жебрака, а водночас місіонера. Протягом багатьох років, тримаючись Підволочиськ, був підданий гонінням з боку влади. Мешкав у сирій хаті, у якій колись тримали сіль, де відправляв молебні, користаючись близькістю базару, адже з огляду на постійний натовп людей, який там проходив, за ним важче було наглядати».
   На могильній плиті о. Мірецького знаходиться напис: «У важкі часи присвятив себе, не покинув нас і залишився з нами назавжди».

зміст

Єпископ Ольшанський Ян

(джерело: http://katolicy1844.republika.pl/ZSRR/ZSRR%20spis.htm)

   Olszanski

   Ян Ольшанський народився 14 січня 1919 року в Гутиську Бродським  у тернопільському воєводстві в селянській родині. Після закінчення місцевої початкової школи навчався у Державній гімназії ім. Юзефа Коженьовського у Бродах. Після складених іспитів у 1938 році, вступив до митрополітарної семінарії у Львові. Одночасно начався на теологічному факультеті Університету Яна Кізімєжа. У 1942 році прийняв священицькі свячення.
   О. Ольшанський був призначений вікарієм у Качанівці. У 1944 році добровільно поїхав до Городка Подільського, за передвоєнну границю ІІ Речі Посполитої, де 80 %  мешканців становили поляки – католики. Місцевий костел підірвали комуністи і молодий священик відправляв Службу Божу в цвинтарній каплиці.  Після арешту польських священиків у 1945 і 1946 роках був єдиним католицьким священнослужителем на сотнях тисяч квадратних кілометрів. Під кінець 1946 року був усунений з Городка після чого виїхав до Львова. У місті «Semper Fidelis» був призначений вікарієм в парафії Матері Божої Сніжної. У 1948 році комуністична влада наказала священику залишити Львів і повернутися до Городка Подільського. Однак незабаром був змушений знову переїжджати, цим разом до Проскурова (Хмельницького), де не було ні костела, ні парафії. Тут на нього напали невідомі бандити. Дякуючи старанням вірних влада йому дозволила повернутися до Городка. Тут служив протягом 10 років. Одна з парафіянок згадувала: скільки ж людей приходило і з’їжджалося до нашої каплиці, хоча могла вмістити  55-60 осіб, а «набивалося» туди по 300 чоловік і більше. Навколо каплиці стояли сотні людей, щоб почути Боже Слово. У ті часи, думаючи не стільки над будовою – про це навіть не можна було мріяти – але розбудовою каплиці, віруючі добровільно підписувалися під петицією. Це було у 1951 році. Зібрано майже одинадцять тисяч підписів. (…) Місцевий секретар районного комітету товариш Щербата, яка особливо ненавиділа «всіх, що думали інакше», на партійних зборах говорила про отця Яна «або він – або я». Сили були невірні, але що цікаво, що після того як вигнали нашого священика, товариш секретар загинула в автокатастрофі».
   У 1959 році комуністи перемістили о. Ольшанського до відірваного від світу села Маніківці. Але отець Ян таємно виїжджав, щоб сповідати, хрестити і благословити подружжя до спільнот католиків позбавлених священика. Багаторазово його затримували і карали агенти НКВС, а потім КДБ.
   16 січня 1991 року Святіший Отець Йоан Павло ІІ призначив о. Ольшанського ординарієм реактивованої Кам’янецької дієцезії. 2 березня 1991 року прийняв єпископські свячення у львівській катедрі. Через місяць відбувся інгрес до катедри свв. Апостолів Петра і Павла у Кам’янці-Подільському. 
   Єпископ Ольшанській відродив закриту після Січневого повстання духовну семінарію. У 2001 році під час священицьких свячень сказав: «Прошу вас, нововисвячених, щоб  ви були священиками за взірцем Серця Ісуса… щоб ви були священиками молитви … щоб ви були святими священиками. (…) Поверніться до звичаїв ваших батьків, ваших предків (…), які гинули у снігах Казахстану і Сибіру, Біломорського Казахстану … Наслідуйте ваших предків … 
   У 1993 році президент Польщі Лех Валенса нагородив Єпископа Ольшанського Кавалерським Хрестом «За заслуги перед Польщею». У 1997 році отримав нагороду ім. Влодзімєжа Пєтшака за багаторічне героїчне тривання на службі Богу, Церкві і людям, а також зміцнення католицької віри і християнської культури на Поділлі. У квітні 2002 року, на 83 році життя відмовився від посади. В одному інтерв’ю сказав «Католицька Церква на цій території має польське коріння і залишається фактом, що більшість католиків це, передусім, поляки, або з польсько-українських родин».
   У ювілейній книзі присвяченій єпископу Ольшанському написано: «У загальній свідомості людей є взірцем праведності, благородності і особистої святості. Без сумніву заслуговує на  те, щоб його називати свідком і символом незломної віри, вірності Богу і католицькій Церкві, повної самоприсвяченної служби людині і найвищої проби патріотизму. Протягом десятиліть був на Поділлі немов твердиня, захищаючи універсальні релігійні гуманітарні і національні цінності.
   Єпископ Ян Ольшанський помер 23 лютого 2003 року у Кам’янці-Подільському. Був похований у місцевій катедрі. У телеграмі зі співчуттями Йоан Павло ІІ назвав його великим апостолом на українській землі.

зміст

О. Самосенко Олександр

(джерело: http://kyiv-zhytomyr.com.ua/istoria/2012-06-26-13-00-12/2012-06-26-13-23-39.html, R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSRSR 1917-1939. Martyrologium, Liblin 1998, s. 424)

   Samosenko

О. Олександр Самосенко народився у 1893 році. В роках 1902-1910 навчався в школі м. Бар. У 1911 здав екстерном екзамени до гімназії в м. Кам’янець-Подільському, а через рік вступив до Духовної Семінарії в Житомирі. 11 червня 1917 року отримав священицькі свячення з рук єпископа Ігнатія Дуб-Дубовського, а 4 серпня почав працювати вікарієм у кафедральному соборі в Кам’янець-Подільському. Невдовзі його переведено до Ушомира. В 1917 після повалення царської влади та ліквідації Тимчасовим Урядом в Петрограді і Центральною Радою в Києві акту царського уряду, що дискримінував Католицьку Церкву, о. Самосенко розпочав жваву душпастирську діяльність в Україні. Був вікарієм в Махнівці, невдовзі став настоятелем парафії в Самогородку, де перебував до 1928 року. Водночас, після арешту о. Болеслава Савіцького, настоятеля парафії св. Варвари в Бердичеві, о. Самосенко став бердичівським настоятелем, одночасно відправляючи Святі Меси в Самгородку, Махнівці і Козятині.
   Однак священицьку працю о. Станіслава було перервано у травні 1935 року, коли його заарештували і на підставі абсурдних звинувачень (за те, що він відправляв Службу Божу за померлого Юзефа Пілсудського)  засудили до 7 років позбавлення волі. Шлях його мучеництва проходив через Соловки, Біломоро-Балтійський канал, концтабір в селі Сегеза в Карелії. О. Олександр витримав всі випробування, зберігаючи віру в Христа, а також вірність священицькому покликанню. Після звільнення влітку 1940 року повернувся до Житомира, і застав там знищену католицьку спільноту. Відразу розпочав докладати всіляких старань, щоб усе відродити. Його активність була помічена комуністами і, припускають, його змушено до переїзду з Житомира в Одесу. В 1945 році він повернувся до Житомира і розпочав душпастирську працю в кафедральному храмі св. Софії і в каплиці св. Вацлава на Крошні проти волі влади. О. Самосенко був на той час одним з небагатьох католицьких душпастирів на Житомирщині і Поділлі.
   Крім численних перешкод, створених місцевою владою, умови релігійного життя католицьких спільнот обтяжувало бажання деяких радянських урядовців мати з цього прибуток. Високі хабарі за дозвіл на звершення релігійних обрядів приймав уповноважений обласного відділу у справах культу Щербаков (о. Олександр змушений був з цілою спільнотою вірних зібрати на цю ціль 1000 карбованців). В березні 1947 року о. Олександру довелось боротися з місцевою владою за отримання реєстрації римсько-католицької спільноти на Крошні; водночас він змушений був довго і терпляче доводити чиновникам необхідність цього. В кінці 40-х років і в першій половині 50-х о. Олександр продовжував душпастирську працю на Житомирщині. Шлях його земного паломництва закінчився 20 березня 1956 року. Тіло священика поховано на польському цвинтарі в Житомирі.

 зміст

О. Хоміцький Антоній

(джерело: http://www.niedziela.pl/artykul/60873/nd/Na-jego-pogrzeb-przyszlo-16-tys-wiernych)

    Ks. Chomicki

   О. Антоній Хомицький – душпастир Волині і Поділля. Був надзвичайною людиною. Народився у 1909 році в Самулках в парафії Страбля. У 1930 році здав  екзамен зрілості у Нижчій духовній семінарії у Володимирі-Волинському. Священицькі свячення отримав у 1935 році з рук єп. Стефана Вальчикевича, закінчивши Вищу духовну семінарію у Луцьку. Перші 2 роки священства провів у Рівному. Потім єп. Адам Шельонжек призначив о. Антонія настоятелем парафії у Клесові. 16 лютого 1945 року був заарештований НКВС, а 6 лютого 1945 року був засуджений до 10 років таборів за розповсюдження віри, а також за те, що заснував місцевий відділ АК. В обґрунтуванні арешту написано:  « (…) активний учасник контрреволюційної організації Армія Крайова». Приводами до арешту були також: допомога радянським партизанам та переховування євреїв». Проте, вже 27 квітня 1947 року був звільнений . У 1947 – 55 роках був настоятелем парафії у Полонному, а від 1955 до 1958 року у Шаргороді. Останню свою парафію у Мурафі прийняв у 1958 році.
   Під час ІІ світової війни о. Хоміцький користувався псевдонімом «Рох». Під час німецької окупації організував у Клесові польовий госпіталь для військ АК, в якому лікувалися м.ін. солдати з полку полковника Сатановського і капітана Владислава Коханського, під псевдонімом «Бомба-Вуєк», з яким тісно співпрацював. Сам також очолював бойовий підрозділ під псевдонімом «Пристань рибака». За цю діяльність отримав «Хрест Хоробрих». 
   Марек Корповскі так описує винахідливість о. Антонія у сутичках з КДБ: «Лише один раз вкінці антикостельного, хрущовського курсу, влада, прагнучи вдарити в о. Хоміцького, спробувала замкнути костел у Мурафі. Але дуже швидко від цієї спроби відмовилася. Коли спеціальна комісія з Києва приїхала, щоб оглянути святиню, о. Хоміцький сказав вірним лягти хрестом на підлозі і молитись. На членів комісії це подіяло блискавично. Вирішили костел не замикати. О. Хоміцький навчив вірних також інших форм протесту, які дуже денервували владу. Коли та готувала якийсь удар, мобілізував людей, щоб йшли під пам’ятник Леніну і на колінах відмовляли Розарій, одночасно просячи вождя революції, щоб схилив своїх учнів, аби ті перестали атакувати Церкву. Цей «винахід» був надзвичайно результативний. Влада погоджувалася на все, аби тільки вірні не молилися перед Леніном. О. Хоміцький швидко спопуляризував «спосіб на Леніна» на всьому Поділлі … .
   О. Антоній не прийняв запропонованої йому єпископської гідності, адже боявся депортації з УРСР. Не дивлячись на те, що не мав єпископського титулу, мав дозвіл від Кардинала Вишинського, щоб виконувати функцію координатора душпастирського життя на території східних рубежів України. Місцеві католики його вважали патріархом і духовним провідником. О. Антонія називали Кардиналом Вишинським України. За заслуги отримав гідність інфулата. 
   Після ІІ світової війни о. Антоній був єдиним католицьким душпастирем на території бл. 140 000 км2.  Обслуговував м.ін. Київ, Вінницю, Бар, Шаргород, Кам’янець-Подільський та інші міста. У 1947 – 55 роках охрестив на цій території 13 219 осіб (середнього близько 60 хрещень щонеділі), обвінчав 1579 пар, уділив таїнства Конфірмації 1563 особам. 
   Радянська влада і УПА організували на о. Хоміцького щонайменше 4 невдалих замахи. Таємна діяльність священика у 1947 – 82 роках була добре організована і можлива завдяки допомозі місцевих католиків. Дякуючи цьому, не дивлячись на небажання влади, міг поширювати католицьку віру на території СРСР. А контакти з духовною семінарією у Ризі, уможливлювали таємне висвячення нових священиків для України.
   Для мешканців Мурафи о. Антоній був живим святим. Органіст Євгеніуш Шварцевич, який протягом 30 років разом з дружиною, були найближчими співпрацівниками о. Хоміцького, не міг приховати зворушення, коли про нього згадував: «Своєю покорою, добротою і турботою притягував до себе як віруючих людей, так і невіруючих. Всі його любили і шанували. О. Антоній був дуже вразливий на людські потреби. Коли хтось приїжджав  з іншої місцевості, спочатку відправляв його на кухню випити чаю і лише потім вирішував справи. Коли хрестив дітей, завжди намагався підтримувати родини, у яких ця дитина була не єдиною. Давав їм по 100 рублів, що на той час було великою сумою. Пожертва з однієї Служби була 10-15 рублів. Сам священик жив дуже скромно. На сніданок у нього часто була картопля у мундирах і молоко. Вдягався погано. Зимою носив потерту шапку, яку я залишив для себе на пам'ять. Окрім душпастирської праці багато часу присвячував молитві. Коли я заходив до його кімнати, то найчастіше заставав його з розарієм у руці. Пізно ввечері, на самоті довго молився в костелі перед Пресвятими Дарами. Мав власний стиль праці, був досконалим душпастирем, який вмів зав’язати діалог з вірними. Стрався підтримати польскість. Літургію завжди відправляв польською».
   О. інфулат Антоній Хоміцький помер 3 травня 1993 року в Мурафі після довгої хвороби. На похорон зібралося декілька десятків священиків зі Східної Європи і більше 16 000 вірних. Його могилу на місцевому цвинтарі вірні оточили великим культом.

зміст

О. Щипта Станіслав

(джерело: https://groups.google.com/forum/#!topic/sowa-frankfurt/MnfRHwqYL8c)

ks. szczypta

   Якщо слово «Сибір» вже дуже давно має для кожного покоління поляків визначений зміст, то добре відому колись в Польщі назву історичного міста Житомир, з яким майже 30 років було пов’язане життя о. Станіслава Щипти, пам’ятає мало хто. Станіслав Щипта народився на Підгаллі (Podhalu) недалеко Закопаного (в Старем Бистрем біля Чарного Дунайца) у 1914 році. Духовну семінарію закінчив у Луцьку і там, за три місяці до вибуху ІІ світової війни отримав священицькі свячення. Незабаром був призначений адміністратором парафії Озеро з резиденцією в Пшебражу, в колишньому луцькому повіті.
   Для польського населення  східних територій ІІ Речі Посполитої надходив найбільш трагічний період  ІІ світової війни – жорстокі атаки українських націоналістів. Їх метою було повне і безжалісне знищення поляків, які захищаючись, почали створювати самооборону. Такий осередок самооборони було створено і у Пжебражу у 1943 – 1944 роках. Там знайшли прихисток більше 20 000 осіб з сіл і колоній в районі Ківерців. Добра організація і здобуте озброєння дозволили відбити небезпечну атаку і врятувати життя людей (самооборона у Пшебражу була описана її комендантом Хенриком Цибульським у книзі «Червоні ночі», Видавництво MON, Варшава 1974). Душпастирське служіння молодого о. Щипти у цій осадженій і багаторазово збільшеній біженцями парафії, було напевно нелегким досвідом і життєвою школою зрілості. Прихід червоної армії у січні 1944 року означав для поляків кінець дотихчасової загрози, але водночас початок надзвичайно болісної драми, якою була необхідність залишити Батьківщину і відправитися на блукання на захід. Не знаємо точної дати, коли о. Станіслав за розпорядженням єпископа Адальфа Шельонжка відправився до Житомира, ані також того, як довго міг там працювати. З Луцької дієцезії разом з о. Щиптою на територію Житомирської і Кам’янецької дієцезій відправилися:  о. Станіслав Добжанський, о. Броніслав Джепецький, о. Генрік Дяковський, о. Юзеф Кучинський, о. Фаустин Лісецький, о. Валеріан Гловач, о. Вітольд Куровский і о. Адольф Кукурузинський. Але їх діяльність закінчилася дуже швидко, бо більшість з них німці змусили повернутися. О. Щипта натомість був заарештований НКВС і у 1945 році разом з іншими священиками і єпископом Шельонжком опинився у київській в’язниці. За різним свідченнями був засуджений до 10 років таборів на далекій півночі. З листа Хелени і Богдана Міхаловських (лист для о. З. Рижко з 6 липня 1990 року) відомо, що у 1950 – 1955 роках перебував у Сибіру, в Красноярському краї в районі Удєрскоє у місцевості Раздольноє. Всім відомі були жахливі і принижуючі людську гідність умови праці та життя, які були у таборах. О. Щипта дуже неохоче розмовляв на цю тему. Незважаючи на суворі заборони виконувати будь-які релігійні практики, всі священики, ризикуючи, несли ув’язненим духовну і сакраментальну допомогу. Тому їх перебування у таборах треба вважати провіденційним для перебуваючих там людей. Напевно о. Станіслав був тому доказом, адже потрапив туди будучи молодим, повним енергії священиком. Дякуючи оголошеній у 1955 році амністії, був звільнений і повернувся до Житомира. Був це щасливий випадок Божого Провидіння для нього самого і для віруючих з Житомира і околиць. Протягом року священик не міг оселитися у місті, тому замешкав у селі Слобідка, що знаходилося поруч. Після цього періоду розпочав служіння у Житомирі, так, як це було можливо в умовах постійного переслідування з боку влади, обмежень і підірваного через табори здоров’я. Не дивлячись нінащо, для вірних усього регіону це служіння було безцінним і служило духовною опорою. У системі, яка ціленаправлено нищила підстави морального порядку, навчав опертих на християнстві моральних правил родинного і особистого життя, пояснював засади віри і через саму свою присутність був знаком надії на майбутнє. Був дуже добрим проповідником, якого завжди уважно слухали. За годину до Літургії кафедральний костел був переповнений людьми і тривала безкінечна сповідь. Протягом багатьох років о. Щипта був одним з двох священиків у житомирській області, в якій було на той час декілька тисяч католиків. Нелегко описати щоденне і святкове служіння працюючого у тих умовах священика. Тим більше, що не велися жодні хроніки. Родина  о. Станіслава у Польщі, а особливо сестра, наполягала, щоб він повернувся на Батьківщину, у кращі умови життя. Чи він міг послухати цих благань і підвести вірних, які йому повністю довіряли, дуже шанували і любили? У 70-ті років він відвідав у Кракові маму і повернувся в Житомир. На той час він вже мав матеріальне забезпечення і отримував релігійні видавництва. Незмінними залишались лише переслідування з боку влади, яка відслідковувала усі контакти, кожну діяльність і публічні висказування священика. Після тридцяти років праці у Житомирі, а пізніше і кількох інших доїздних парафіях, які з часом вірним вдалося зареєструвати, о. Щипта помер у березні 1984 року. На похоронах були натовпи людей і багато священиків, кількість яких на той час вже була значною.
   О. Станіслав Щипта належав до тієї невеликої групи священиків, які вже під час ІІ світової війни розпочали служіння за передвоєнним польським кордоном, після періоду жорстоких переслідувань у міжвоєнні роки, і які пізніше заплатили це високу ціну у вигляді багаторічних перебувань у в’язницях та таборах. Знаковим є той факт, що після звільнення, не маючи жодних ілюзій щодо суті радянської системи,  залишилися в ній. Це дякуючи їх служінню могли пережити, а потім поступово розвиватися релігійні осередки у вигляді парафій і їх філій у тяжкий післявоєнний період, а потім за часів Хрущова.

зміст

О. Янковський Роман

(джерело:: R. Dzwonkowski SAC, Leksykon duchowieństwa polskiego represjonowanego w ZSRR 1939-1988, Lublin 2003, s. 287-288,
З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ,Біографії римо-католицьких священиків, s.346-347)

    Jankowski

   Янковський Роман  народився 28 серпня 1889 р. у с. Бебехи Проскурівського пов. Подільської губ. в родині сільського коваля, поляк, громадянин УРСР. Після закінчення духовної семінарії Луцько-Житомирської дієцезії  у  1915 р.  був  висвячений  на  священика. У 1915–1926 рр. працював вікарним священиком в костелах Брацлава, Луцька, Умані, адміністратором парафій в Бердичеві та Троянові. Вперше був заарештований ДПУ 5 червня 1925 р. за звинуваченням у сприянні  нелегальним  переходам  радянсько-польського  кордону,  однак невдовзі  через  недоведеність  вини  був  відпущений  на  волю.  У  грудні 1926 р.,  повернувшись  до Бердичева,  знову  очолив місцеву  римо-католицьку громаду.  10 квітня 1927 р.  був заарештований працівниками ОВ Бердичівського окрвідділу ДПУ УСРР. У травні 1928 р. переведений до Харківської тюрми, де на закритому судовому процесі, який відбувся 29–30 вересня 1928 р., відповідно до арт. 7 та 56–25 КК УСРР був засуджений до 9 років ув’язнення за «організацію і керівництво групою для нелегального переправляння людей у Польщу». З нагоди 10-річниці Жовтневої революції термін покарання було зменшено до 6 років, які він провів у Харківській в’язниці, а з червня 1929 р. — на Соловецьких  островах, де  5 липня  1932 р.  був заарештований в  груповій справі католицького духовенства. У жовтні 1933 р. відправлений на поселення в Алма-Ату, а у травні наступного року здобув дозвіл на повернення в Україну. Служив настоятелем костелу в Ушомирі, з 1935 р. — в с. Котельня Андрушівського р-ну. 26 серпня 1935 р. заарештований співробітниками ОВ УДБ Київського облуправління НКВС УСРР і притягнутий до слідства у «Справі контрреволюційної фашистської організації римо-католицького та уніатського духовенства на Правобережній  Україні», заведеної на  групу з 19 осіб,  в тому числі 7 ксьондзів, 1 священика УГКЦ та 11 мирян, обвинувачених у порушенні арт. 54–4 та 54–11 КК УСРР. О. Янковському ставилося у вину, що він розпалює національну ворожнечу між громадянами  польського та  українського  походження,  полонізує українців, відволікає селян від праці в колгоспі, забороняє дітям та молоді вступати в піонери та комсомол, провадить контрреволюційну агітацію. Винним себе не визнав, заявивши, що «ніякої контрреволюційної роботи не провадив і ніколи та ні з ким не розмовляв на теми контрреволюційного змісту». Згідно з  рішенням особливої наради  при НКВС СРСР від 14 травня 1936 р. Р. Янковського було на 5 років ув’язнено у ВТТ. Покарання відбував  у  таборі  Чиб’ю  Ухтпечлагу (Комі  АСРР).  Під  час ІІ  Світової війни перебував на засланні в Казахстані. Повернувшись влітку 1945 р. в Україну, приступив до виконання пастирських обов’язків у Житомирському кафедральному соборі св. Софії. У 1957 році отримав заборону проголошувати проповіді протягом року і займатися душпастирством у Житомирі. У 1959 році хорове відновлення обітів Хрещення  вірними зібраними в костелі у Велику Суботу, згідно з ритуалом, була владою трактоване (на підставі доносу НКВС) як змушування їх до присяги на вірність католицькій Церкві. Як покарання о. Янковському на 6 місяців скасували дозвіл на душпастирську діяльність. У 60-х і 70-х роках маючи біля 70 років доїжджав до парафій Новоград-Волинський, Покостівка та інших. У другий половині 50-х років на запрошення брата, що мешкав у Варшаві, прибув до Польщі і зустрівся з Примасом Стефаном Вишинським. Не прийняв пропозицію приятелів і родини залишитися у Польщі, повернувся в Україну. Помер 10 лютого 1987 року у віці 98 років, на 71 році священства. Похований на польському цвинтарі у Житомирі.  Реабілітований Прокуратурою  УРСР 8 серпня 1989 р.

зміст